– Добре. Від якого сучасного технологічного винаходу ви би відмовилися на благо суспільства?

– Телебачення, – висловлюю свою думку.

– Кондиціонер для білизни, – вставляє Шаріс.

– Детектори руху! – ледь не з піною біля рота вигукує Генрі.

– А я думаю – порох.

– Важко назвати його сучасним винаходом, – заперечую.

– Добре. Конвеєрна лінія збірки.

– Двох відповідей не можна, – виправляє Генрі.

– Мені можна. Що за бездарна відповідь: «детектори руху»?

– Я вже досхочу наївся тими детекторами у книгосховищах Ньюбері. Цього тижня мене вже двічі закидало у книгосховище після робочого дня. А як тільки-но потраплю туди, охоронець тут як тут, перевіряє, що там. Це просто бісить!

– Не думаю, що відсутність детекторів руху надто вплине на пролетаріат. Ми з Клер отримуємо по десять балів за правильну відповідь, Шаріс – п’ять балів за креативність, а Генрі повинен повернутись на три ходи назад за те, що ставить особисті потреби вище громадських.

– Це ж мене відкидає на «Старт». Гей, банкіре, віддай мені мої двісті баксів.

Шаріс віддає йому гроші.

– Як шкода, – бідкається Гомес, а я всміхаюсь йому.

Тепер моя черга. У мене випадає «чотири».

– Автосалон «Парк-плейс». Купую.

Для того щоб купити хоч щось, я повинна дати правильну відповідь на запитання. Генрі тягне картку з купки «Шанс».

– З ким би ти хотіла повечеряти і чому: Адамом Смітом, Карлом Марксом, Розою Люксембурґ, Аланом Ґрінспеном?

– З Розою.

– Чому?

– Найцікавіша смерть.

Генрі, Шаріс та Гомес радяться між собою та погоджуються, що я можу купити автосалон. Даю Шаріс гроші, і вона передає мені картку автосалону. А зараз Генрі кидає кубика та потрапляє на «Податок на прибуток», у якого свої окремі спеціальні карточки. Ми всі напружуємося та насторожуємося. Він читає завдання.

– Великий прорив.

– Чорт.

Усі передаємо Шаріс картки на нашу нерухомість, і вона кладе їх, разом зі своїми надбаннями, до «Банківської власності».

– Ой, щось забагато за один лише автосалон.

– Вибач. – Генрі перескакує своєю фішкою половину поля та спиняється на «Сейнт-Джеймс». – Купую.

– Мій бідний «Сейнт-Джеймс», – квокче Шаріс.

Витягую картку з купки «Вільне паркування».

– Який сьогодні обмінний курс японської єни до долара?

– Жодного уявлення. А звідки таке запитання?

– Від мене, – посміхається Шаріс.

– А яка правильна відповідь?

– 99,8 єн за один долар.

– Добре. Не буде «Сейнт-Джеймса». Твоя черга.

Генрі передає кубик Шаріс. Вона викидає «чотири», та йде до «В’язниці». Витягає картку зі своїм злочином: несанкціоновані операції біржових посередників із використання конфіденційної інформації. Сміємося.

– Це, швидше, про вас, друзі, – зауважує Гомес.

Ми з Генрі скромно посміхаємося: днями ж бо зірвали куш на фондовій біржі. Щоби вийти з «В’язниці», Шаріс потрібно відповісти на три запитання. Гомес витягує картку з купки «Шанс».

– Перше запитання: назви двох відомих художників, з якими Троцький спілкувався у Мексиці.

– Дієґо Рівера та Фріда Кало.

– Добре. Друге запитання: скільки «Найк» платить своїм в’єтнамським працівникам за день, щоби вони виготовляли страшенно дорогі кросівки?

– О, Боже… Не знаю… три долари? Десять центів?

– Твоя відповідь?

З кухні долинуло якесь страшне бабахання. Зіскакуємо зі своїх місць, однак Генрі так настійливо наказує нам сидіти, що ми скоряємось. А сам він біжить до кухні. Шаріс із Гомесом заціпеніло дивляться на мене. Хитаю головою:

– Не знаю.

Утім, я знаю. Чую приглушений шум голосів та стогін. Шаріс з Гомесом завмерли, вслуховуючись. Встаю і тихо йду до Генрі.

Він на підлозі, стоїть на колінах і прикладає кухонний рушничок до голови голого чоловіка, що лежить на лінолеумі. Це, звичайно, Генрі. Дерев’яна шафка з посудом лежить на підлозі, склянки побилися, а всі тарілки порозліталися та розбились ущент. Генрі лежить посередині цього всього безладу, на ньому купа друзок, юшить кров. Обидва Генрі дивляться на мене, один – жалібно, інший – настійливо. Стаю на коліна навпроти Генрі, схиляюся над іншим Генрі.

– Звідки йде кров? – шепочу.

– Думаю, з голови, – шепоче у відповідь Генрі.

– Викличмо «швидку», – пропоную, збираючи скалки з його грудей.

Він заплющує очі й промовляє:

– Не треба.

Відкидаю цю ідею.

– Туди мене через коліно! – з дверей лунає Гомесів голос.

За ним навшпиньки стоїть Шаріс, намагаючись щось побачити через його плече.

– Ого! – шоковано вигукує вона, прошмигуючи повз Гомеса.

Генрі накидає рушник на геніталії свого двійника.

– О, Генрі, за це не хвилюйся! Мені позували стоп’ятсот моделей…

– Хочу хоч щось зберегти в таємниці, – гаркає Генрі.

Шаріс сахається, наче він її вдарив.

– Слухай, Генрі… – підвищеним тоном звертається Гомес.

Не можу мислити у цій атмосфері.

– Будь ласка, заткніться, всі! – вимагаю від них, уже дратуюсь.

На моє здивування, вони замовкають.

– Що сталось? – запитую Генрі, який лежить на підлозі, скорчений, та намагається не ворушитися.

Він розплющує очі, та перед тим, як відповісти, деякий час пильно дивиться на мене.

– За кілька хвилин мене вже не буде, – зрештою тихо промовляє. Дивиться на Генрі. – Хочу випити.

Генрі зривається та приносить склянку «Джек Деніелз». Підтримую голову Генрі, він випиває десь третину.

– І це мудро? – запитує Гомес.

– Не знаю. Байдуже, – з підлоги запевняє його Генрі. – Боляче, як у пеклі. – Важко дихає. – Назад! Заплющте очі.

– Для чого? – починає Гомес.

Генрі б’ється у конвульсіях, наче крізь нього пропускають електричний струм. Його голова дуже труситься, він волає:

– Клер!

Заплющую очі. Лунає звук, наче розривають простирадла, проте набагато гучніше, відтак каскадом розлітаються склянки й порцеляновий посуд. Генрі зникає.

– О, Боже! – Шаріс приголомшена.

Ми з Генрі вирячились одне на одного. То був не той Генрі. То був жорстокий та гидкий Генрі. Що з тобою коїться? З його сполотнілого лиця помітно, що він також не розуміє. Дивиться, чи у віскі немає шматків скла, й випиває його до дна.

– А що з усіма цими склянками? – вимагає пояснень Гомес, акуратно змахуючи з себе можливі залишки битого скла.

Генрі встає, подає мені руку. Він весь вимащений кров’ю, на ньому друзки від глиняного посуду та кришталю. Піднімаюсь і дивлюсь на Шаріс. На її лиці значний поріз – щокою, немов сльоза, стікає велика крапля крові.

– Усе, що не є моїм тілом, залишається, – пояснює Генрі.

Показує їм діру від зуба, який йому довелося вирвати, бо пломба з нього постійно вилітала під час переміщень у часі.

– У який би я зараз не повернувся час, на мені не буде битого скла, нікому не доведеться сидіти з пінцетом та витягувати його з мене.

– Їм не доведеться, а нам – так, – зауважує Гомес, акуратно виймаючи скалку з волосся Шаріс. І він каже правду.

Бібліотечна наукова фантастика

Генрі: Граємо з Метом у хованки між стелажами відділу «Спеціальні зібрання». Він розшукує мене: нам потрібно проводити майстер-клас із каліграфії для однієї з піклувальниць бібліотеки Ньюбері та її клубу «Жіночі листи». Ховаюся, бо перед тим, як він мене знайде, хочу нап’ялити на себе одяг.

– Ну ж бо, Генрі, вони чекають! – гукає Мет десь із відділу «Ранні американські плакати». Натягую на себе штани у відділі «Французькі художники двадцятого сторіччя».

– Ще хвильку: хочу дещо знайти! – кричу йому у відповідь.

А сам міркую, що для таких ситуацій непогано було би навчитися черевомовленню. Метовий голос чується ближче.

– Знаєш, у місіс Конелі будуть кошенята. Добре, забудь, йдемо вже звідсіля. – Він просовує голову в той ряд, де я саме застібаю ґудзики на сорочці. – Що ти робиш?