– Купуємо, – впевнено повідомляю.

Сказати, що вона здивована, – нічого не сказати.

– А решту будинку не хочете оглянути? А чоловік?

– О, він уже його бачив. Але, так, звичайно, огляньмо його.

Субота, 9 липня 1994 року (Генрі тридцять один, Клер двадцять три)

Генрі: Сьогодні ми переселялися. Весь день був спекотним. Коли вантажники зранку підіймалися сходами до нашої квартири, їхні сорочки поприлипали до тіла, проте вони посміхалися, бо відразу присікли, що двохкімнатна квартира – не велике діло, і вони впораються вже до обіду. Посмішки зійшли з їхніх облич, коли зайшли у вітальню та побачили важкі вікторіанські меблі Клер та мої сімдесят вісім коробок з книгами. Вже темно, а ми з Клер усе ще бродимо нашим будинком, доторкаючись до стін, обмацуючи вишневі підвіконня. Босі ноги чалапають дерев’яною підлогою. Напускаємо воду у ванну, що стоїть на вигнутих ніжках, умикаємо та вимикаємо конфорки на важкій газовій плиті «Юніверсал». Світло не вмикаємо, крізь брудні зашторені вікна на порожній камін розливається вуличне освітлення. Клер ходить з кімнати в кімнату, пестить свій дім – наш дім. Ходжу за нею назирці, дивлюсь, як вона відчиняє шафи, вікна, комірчини. У їдальні вона стає навшпиньки, кінчиком пальця дотягується до світильника з матовим склом. Знімає сорочку. Проводжу язиком по її грудях. Будинок огортає нас, дивиться на нас, пильно розглядає, коли ми вперше займаємося у ньому коханням, уперше з багатьох наступних разів, а потім, коли виснажені лежимо на голій підлозі, оточені коробками, я нарешті відчуваю, що ми знайшли свій дім.

Неділя, 28 серпня 1994 року (Клер двадцять три, Генрі тридцять один)

Клер: Неділя, дуже спекотний і вологий день. Генрі, Гомес та я вештаємося Еванстоном. Ранок провели в Лайтгауз-Біч, розважаючись на озері Мічиґан та підсмажуючись на сонці. Гомес хотів, щоб його закопали у пісок, і ми з Генрі надали йому таку послугу. З’їли канапки, подрімали. А тепер спускаємося тінистою стороною по Черч-стрит, ласуємо морозивом, ледве тягнемо ноги під сонцем.

– Клер, у твоєму волоссі повно піску, – зауважує Генрі.

Зупиняюсь, нахиляю голову й вибиваю рукою волосся, мов килим. Таке враження, що з волосся вилітає цілий пляж.

– У моїх вухах купа піску. І в тих місцях, про які не гоже говорити, – також, – вставляє Гомес.

– Я з радістю лупну тебе по чолу, але решту тобі доведеться робити самотужки, – жартую.

Дує легенький бриз, підставляємо йому лиця. Заколюю волосся на маківці, мені відразу стає легше.

– Чим будемо далі займатися? – запитує Гомес.

Ми з Генрі переглядаємося.

– «Книжкова Алея», – в унісон відповідаємо.

– О, Боже, – стогне той, – тільки не книгарня. Боже, Діво Маріє, зжальтеся над своїм нікчемним слугою…

– Отже, «Книжкова Алея», – блаженно промовляє Генрі.

– Тільки пообіцяйте мені, що ми там пробудемо не більше, ну, скажімо, трьох годин…

– Гадаю, вони зачиняються о п’ятій, – заспокоюю його, – а зараз уже о пів на третю.

– Ти можеш сходити на пиво, – пропонує Генрі.

– Думав, що в Еванстоні заборонили спиртні напої.

– Ні, уже все нормально. Якщо доведеш, що ти – не член Асоціації Молодих Християн, вони тобі продадуть.

– Краще піду з вами. Один за всіх, і всі за одного.

Звертаємо на Шерман, проходимо повз колишній «Маршал Філд», нині тут магазин спортивного взуття, повз колишній «Версіті Сіетр», тепер це «Ґеп». Повертаємо до алеї, що простягається між квітковою крамницею та взуттєвою майстернею, і тут – о, диво! – «Книжкова Алея». Відчиняю двері, й ми заходимо у тьмяний прохолодний магазин – враження, ніби потрапили в минуле.

За маленьким брудним столом сидить Роджер та розмовляє з рум’яним сивочолим джентльменом про щось, на кшталт камерної музики. Побачивши нас, усміхається й промовляє:

– Клер, у мене є дещо, тобі сподобається.

Генрі рушає до віддаленої частини магазину, де розташована всіляка букіністична всячина. Гомес безцільно тиняється магазином, зиркаючи на дивні маленькі штучки, які розіпхали по стелажах: у відділі «Вестерни» – сідло, в «Детективах» – капелюх а-ля Шерлок Голмс. У відділенні «Дитяча література» він бере льодяник з великої чаші для солодощів, навіть не думаючи про те, що ці льодяники вже роками там валяються і можуть бути небезпечними для здоров’я. Книжка, яку Роджер приберіг для мене, – голландський каталог декоративного паперу з прикріпленими поміж сторінками взірцями. Відразу ж розумію, що це – знахідка, тому кладу її на столик біля прилавка й починаю набирати собі книжок. Відтак уважно вивчаю полички, вдихаючи густий припорошений запах паперу, клею, старих килимів та дерева. Бачу Генрі, що сидить на підлозі у відділі «Мистецтво», на колінах розгорнута якась книжка. Він засмаг на сонці, волосся стирчить урізнобіч. Рада, що постригся: з коротким волоссям більше подібний до себе. Дивлюсь, як він тягнеться рукою, щоб накрутити собі на палець пасмо волосся, згадує, що воно закоротке, та чухає вухо. Хочу до нього доторкнутися, покуйовдити його кумедне волосся, що стирчить у всі боки, але натомість відвертаюся та зариваюсь у відділенні «Подорожі».

Генрі: Клер стоїть біля велетенського стосу нових книжок у головній залі. Роджер не дуже любить, коли люди крутяться біля ще не оціненого товару, але, як я помітив, Клер він дозволяє робити у своєму магазині все, що їй заманеться. Вона схилила голову над невеличкою червоною книжкою. Її волосся намагається вирватись із закрученого вузлика, а бретелька на сарафані злетіла з плеча, і стало помітно купальник. Це так зворушливо й має наді мною магічну силу: відчуваю нагальну потребу підійти до неї, доторкнутися та, якщо би ніхто не дивився, навіть куснути. Та з іншого боку, не хочу, щоб ця мить минула. І раптом помічаю Гомеса, котрий стоїть у відділенні «Детективи» та дивиться на Клер такими очима, що повністю віддзеркалюють мої власні почуття, і я розумію…

Цієї ж миті Клер підіймає голову:

– Генрі, дивися: Помпеї.

Протягує мені книжечку з художніми листівками, щось у її голосі промовляє: «Бачиш, я обрала тебе». Підходжу до неї, обіймаю за плечі, поправляю бретельку. Обертаюсь до Гомеса: той відвернувся й уважно розглядає твори Агати Крісті.

Неділя, 15 січня 1995 року (Клер двадцять три, Генрі тридцять один)

Клер: Мию посуд, Генрі нарізає кубиками зелений перець. Цього раннього недільного вечора сонце вже заходить, являючи рожеву заграву на січневий сніг, що лежить у нашому дворі. Ми готуємо чилі, наспівуючи «Жовтий підводний човен»:

Там, у місті, де я народився, Жив собі один моряк…

На плиті шкварчить цибуля на пательні. Співаючи рядок: «А наші друзі всі на палубі», раптом чую лише свій голос. Обертаюся та бачу, що одяг Генрі скинутий на купу, а ніж лежить на підлозі. Половинка перцю легенько похитується на кухонній дошці.

Вимикаю газ і накриваю цибулю. Сідаю біля цього одягу та підбираю його – він усе ще зберігає тепло тіла Генрі.

Ось так і сиджу, тримаючи його в руках, поки це вбрання не вивітрило тепло Генрі. Потім встаю й рушаю до нашої спальні, акуратно складаю одяг та кладу його на ліжко. Продовжую готувати вечерю, стараюсь, як лише можу. Вечеряю наодинці, очікуючи та роздумуючи.

П’ятниця, 3 лютого 1995 року (Клер двадцять три, Генрі тридцять один і тридцять дев’ять)

Клер: Гомес, Шаріс, Генрі та я сидимо за нашим обіднім столом та граємо «Запудрювач мізків сучасного капіталіста». Цю гру придумали Шаріс із Гомесом. Граємо її на полі від «Монополії». Тут потрібно відповідати на запитання, отримувати бали, збирати гроші та заробляти на інших. Зараз черга Гомеса. Він кидає кубик, йому випадає «шістка», і він стає на «Благодійний фонд». Витягує картку зі стосу запитань.