Селія затуляє долонями рота, не в змозі повірити своїм очам. Вона так часто уявляла собі Марко в Крижаному Саду, коли самотньо блукала між квітами з льоду, але тепер, попри чорний костюм на тлі альтанки з блідими трояндами, хлопець здається примарним.

А відтак він повертається й дивиться на неї. Щойно побачивши Маркові очі, Селія забуває про всі свої сумніви.

Якусь мить він здається таким юним, що дівчина впізнає в ньому хлопчика, яким він був задовго до їхньої зустрічі, у ті часи, коли вони вже були пов’язані, але ще далекі одне від одного.

Вона хоче сказати йому так багато. Розповісти про те, що боялася не сказати ніколи. Але насправді важливою здається одна-єдина фраза.

— Я кохаю тебе, — каже Селія.

Слова луною ширяться в наметі й шурхотять у замерзлому листі.

Коли дівчина наближається, Марко не може відвести від неї очей, вважаючи все лише сном.

— Я думала, що загубила тебе, — тремтячим голосом шепоче вона, підійшовши.

Вона здається такою ж реальною, як він, а не прозорою, наче сад. На білому тлі Селія промениться розмаїттям кольорів — сяє яскравим рум’янцем на щоках і темними очима, у яких бринять сльози.

Він простягає руку до дівочого обличчя, лякаючись, що пальці пройдуть крізь неї так само легко, як крізь троянду.

Але вона виявляється справжньою, теплою й живою. І відчуття полегкості збиває з ніг.

Марко притискає до себе дівчину, сльози падають їй на волосся.

— Я кохаю тебе, — каже він, коли до нього повертається голос.

Так вони й стоять, обійнявшись, не в змозі відпустити одне одного.

— Я не могла дозволити тобі цього, — каже Селія. — Не могла дозволити піти.

— Що ти зробила? — питає Марко. Він досі не певен, чи розуміє, що сталося.

— Я використала цирк за якір, — пояснює дівчина. — Не знала, чи це спрацює, але не могла дозволити тобі піти. Я мусила спробувати. Я намагалася взяти тебе із собою, а потім виявила, що тебе немає, і думала, що загубила тебе.

— Я тут, — заспокоює Марко, гладячи її волосся, — я тут.

Вигнання з фізичного світу й поява в замкнутому просторі виявляються зовсім не такими, як він очікував. Марко не почувається ув’язненим, а просто відділеним від усього, наче вони із Селією існують паралельно до цирку, а не всередині нього.

Хлопець роздивляється дерева, довгі замерзлі вербові гілки, що водоспадами ллються на землю, фігурно підстрижені кущі, що, наче привиди, вишикувалися вздовж доріжок.

І лише тоді помічає, що сад поступово тане.

— Вогнище згасло, — каже Марко. Тепер він відчуває порожнечу. Цирк тисне на нього, як мряка. Йому здається, що він може простягнути руку й торкнутися залізної огорожі, хай там як далеко вона знаходиться. Майже не придивляючись, він помічає паркан і може оцінити відстань до нього, бачить кожен намет, навіть темне подвір’я, де стоїть Тсукіко. Він відчуває увесь цирк так само чітко, як дотик сорочки до шкіри.

І лише Селія здається сліпучо яскравою.

Але її сяйво тремтить, воно таке ж тендітне, як вогник свічки.

— Ти не даєш цирку розпастися на шматки, — здогадується він.

Селія киває. Лише зараз вона відчула тягар на своїх плечах, і впоратися з ним без вогнища стало значно важче. Дівчина не може зосередитися достатньо, аби все трималося на своїх місцях. Дрібні деталі вже починають танути і скрапувати, наче крижані квіти навкруги.

І вона знає: якщо цирк розпадеться, вона вже не зможе його полагодити.

Дівчина здригається і, хоча їй вдається заспокоїтися, коли Марко притискає її міцніше, руки й далі тремтять.

— Облиш це, Селіє.

— Не можу, — шепоче вона. — Якщо я відпущу його, він обрушиться.

— І що тоді буде з нами? — питає Марко.

— Не знаю, — зізнається Селія. — Я підвісила його в невагомості. Але він не може існувати без нас. Цирку потрібен янгол-охоронець.

У невагомості

Нью-Йорк, 1 листопада 1902

Останнього разу, коли Бейлі зазирав до цього намету, із ним була Крихітка, а всередині все було затягнене густим білим димом.

Тоді — Бейлі не може повірити, що це було лише кілька днів тому, — намет здавався нескінченним. Але зараз, коли дим розсіявся, хлопчик бачить білі стіни шатра, бачить усіх паперових створінь, але жодне з них не поворухнеться.

Птахи, кажани й метелики висять у повітрі, мов підвішені на нитках, абсолютно нерухомі. Не шурхотять паперові крила, ніщо не рухається.

Інші створіння сидять на землі біля хлопчикових ніг: ось перед стрибком вигнувся чорний кіт, а онде лисиця з біло-сріблястим хутром. Є тут і більші тварини, як-от зебра з ідеально контрастними смугами. Поруч лежить лев зі сніжною гривою. Білий олень із розлогими рогами.

Біля оленя стоїть чоловік у темному костюмі.

Він майже прозорий, наче привид чи віддзеркалення у склі. Деякі частини його костюма не надто відрізняються від тіней. Крізь рукав піджака Бейлі ясно бачить оленя.

Хлопчик міркує, чи це часом не забавки його фантазії, аж раптом чоловік підводить погляд. Очі в нього виявляються несподівано яскравими, хоча Бейлі не може зрозуміти, якого вони кольору.

— Я просив її не відправляти тебе цим шляхом, — каже він. — Хоча так справді найшвидше.

— Ви хто? — питає Бейлі.

— Мене звуть Марко, — озивається чоловік. — А ти, мабуть, Бейлі.

Хлопчик киває.

— Хотілося, щоб ти був трохи старшим, — зізнається Марко. У його голосі чути непідробний смуток, але Бейлі надто збентежений чоловіковим примарним виглядом, аби звертати на це увагу.

— Ви мертвий? — питає хлопчик, підходячи ближче. З різних кутів Марко часом здається цілком реальним, а наступної миті — геть прозорим.

— Не зовсім, — каже він.

— Тсукіко казала, що вона єдина жива душа, яка знає, що сталося.

— Гадаю, міс Тсукіко не завжди каже правду.

— Ви скидаєтеся на привида, — наполягає Бейлі. Кращого слова йому не вдається придумати.

— Ти теж мені таким здаєшся, то хто з нас справжній?

Бейлі й гадки не має, що відповісти на це запитання, тож бовкає перше, що спадає на думку.

— Це ваш котелок лежить на подвір’ї?

Марко несподівано всміхається.

— Точно, — каже він. — Перед тим як усе сталося, я загубив його, тож він там і залишився.

— А що сталося? — ніяк не вгамується хлопчик.

Марко хвилинку вагається, перш ніж відповісти.

— Це дуже довга історія.

— Тсукіко теж так сказала,— погоджується Бейлі. Він міркує, чи зможе знайти Прибамбаса, котрий має хист до оповідання історій.

— Що ж, тут вона не збрехала, — каже Марко. — Тсукіко намагалася ув’язнити мене у вогнищі. Ми не маємо часу, аби я міг пояснити тобі причину цього, — це ще довша історія. А потім план змінився, і ми опинилися в теперішній ситуації. Мене розірвало на шматки, а потім я знову зібрався докупи, але вже не в такому щільному стані.

Марко простягає руку, і Бейлі тягнеться, щоб торкнутися її. Пальці проходять крізь неї, не зупиняючись, але відчувають ледь помітний опір: таке враження, що в повітрі щось є, хай навіть не зовсім тверде.

— Це не ілюзія чи фокус, — каже Марко.

Хлопчик задумливо супиться, але за мить киває. Крихітка казала, що не існує нічого неможливого, і зараз він ладен погодитися.

— Я не можу взаємодіяти з тим, що нас оточує, так, як це робиш ти, — веде далі чоловік. — Ти і все навкруги з моєї точки зору теж видається примарним. Можливо, іншим разом ми зможемо обговорити це детальніше. Ходімо. — Він повертається і йде до дальньої стіни намету.

Бейлі поспішає за ним, дорогою оминаючи тварин. Тут непросто знайти місце, куди поставити ногу, хоча Марко ковзає перед ним без жодних проблем.

Намагаючись обійти розпростертого на землі білого ведмедя, хлопчик утрачає рівновагу й зачіпає плечем крука, що висить у повітрі. Птах падає на землю, вивертаючи й ламаючи крила.