Перш ніж Бейлі вдається промовити хоч слово, Марко нахиляється та підіймає ворона, крутячи його в руках. Він розсуває зламані крила й нишпорить усередині. Лунає якесь клацання, птах підводить голову й гучно, з металевим призвуком, каркає.

— Як вам удається доторкнутися до нього? — питає Бейлі.

— Я досі не розібрався, як саме відбувається моя взаємодія з матеріальним світом, — зізнається Марко, погладжуючи воронячі крила. Птах, кульгаючи, розгулює його рукою й розправляє паперове пір’я, проте не злітає. — Схоже, це якось пов’язано з тим, що я створив власноруч. Ті елементи в цирку, котрі створив я, здаються найматеріальнішими.

Птах зістрибує на купу паперів із закрученим хвостиком, яка, судячи з вигляду, колись могла бути драконом.

— Вони прекрасні, — захоплено видихає Бейлі.

— Це лише папір і годинникові механізми, трохи приправлені чарами. Ти можеш зробити те саме, якщо трохи повчишся.

Бейлі ніколи навіть на думку не спадало, що він сам може робити щось схоже. Але тепер, коли Марко каже йому це так просто й відверто, ідея здається не такою вже й недосяжною.

— Куди ми йдемо? — цікавиться хлопчик, поки вони наближаються до затильної стіни намету.

— Дехто хотів би побазікати з тобою,— пояснює Марко. — Вона чекає біля Дерева Бажань; схоже, для неї воно найнадійніше.

— Не пригадую, щоб я бачив Дерево Бажань, — зізнається Бейлі, обережно ступаючи на шляху до стіни.

— Це не той намет, на який можна випадково наштовхнутися, — погоджується юнак. — Він з’являється лише тоді, коли хтось його потребує. Мій улюблений намет, до речі. Ти береш у кошику біля входу свічечку й запалюєш її від тих, що вже висять на дереві. Твоє бажання займається від чийогось іншого.

Вони опиняються біля стіни шатра, і Марко показує на щілину в тканині — ледь помітний отвір, затягнутий стрічкою, що нагадує Бейлі вхід до Прибамбасового намету з дивними пляшечками.

— Коли вийдеш звідси, побачиш навпроти вхід до шатра акробатів. Я йтиму позаду тебе, навіть якщо ти не бачитимеш мене, поки ми знову не опинимося всередині. Будь... будь обережний.

Хлопчик розв’язує бантик на стрічці, з легкістю вислизає з намету й опиняється на звивистій доріжці між шатрами. Небо вгорі сіре, але безхмарне, хоча щойно припустив дрібний дощик.

Намет акробатів височіє над іншими, що його оточують, і до вивіски з попередженням «Кидаємо виклик гравітації» залишається кілька кроків.

Бейлі бував тут кілька разів і знає, що над ареною без страховки висять акробати.

Але всередині на нього чекає не вільний простір, як він собі гадав.

Бейлі потрапляє на вечірку. Гості заклякли на своїх місцях, нерухомо зависнувши в невагомості, як паперові птахи в повітрі Звіринцю.

У наметі десятки артистів, освітлених сяйвом сферичних ламп, що висять угорі між линвами, стільцями й круглими клітками. Деякі гості об’єдналися в групки чи пари, інші — сидять на скриньках, подушках і стільцях, чиї яскраві кольори порушують чорно-білу гаму натовпу. І кожна постать абсолютно нерухома. Здається, вони навіть не дихають. Мов кам’яні статуї.

Чоловік поруч із Бейлі притис до вуст флейту, але вона мовчить під його пальцями.

Інший наливає з пляшки вино, що застигло, не торкнувшись келиха.

— Краще було б обійти, — каже Марко, з’явившись поруч, мов тінь. — Я дивився на них годинами, і все одно вони мене лякають.

— Що з ними не так? — цікавиться хлопчик.

— Як мені здається, з ними все гаразд, — відповідає Марко. — Увесь цирк завмер, аби дати нам трохи часу, тож...— Він підводить руку й показує на гостей вечірки.

— Тсукіко — теж частина цирку, а з нею нічого такого не сталося, — задумливо каже Бейлі.

— Гадаю, у неї власні правила гри, — зізнається Марко. — Сюди, — додає він, рухаючись у натовпі гостей.

Прокладати собі шлях між святкової юрби виявляється складніше, ніж серед паперових звірів, і Бейлі надзвичайно уважно обдумує кожен крок, лякаючись того, що може статися, якщо він випадково штовхне когось так само, як зачепив ворона.

— Майже прийшли, — повідомляє Марко, коли вони скрадаються між групкою людей, що застигли півколом.

Але Бейлі зупиняється і вдивляється туди, куди витріщаються заціпенілі постаті.

Прибамбас убраний у сценічний костюм, але зняв свій піджак із клаптиків, і на чорну сорочку накинув розстібнуту камізельку. Він підвів руки вгору в такому знайомому жесті, що Бейлі впевнено може сказати: хлопчик завмер на півслові, оповідаючи чергову історію.

Біля нього стоїть Крихітка. Вона повернулася до внутрішнього дворику, наче щось відволікло її увагу від братових оповідок тієї миті, коли вечірка раптом застигла. Хвилі вогняно-червоного волосся пливуть у повітрі позаду неї, наче дівчинка пірнула у воду.

Бейлі обходить Крихітку, щоб подивитися їй в очі, і обережно торкається волосся. Воно коливається під хлопчиковими пальцями, але за кілька секунд знову застигає.

— Вона бачить мене? — питає Бейлі. Очі Крихітки досі яскраві. Йому здається, що вона ось-ось кліпне — але повіки не рухаються.

— Не знаю, — озивається Марко. — Можливо, але...

Перш ніж йому вдається завершити свою думку, стрічка під стелею лускає — і один зі стільців падає просто на них. Він гепається на землю й розлітається на друзки, мало не зачепивши Прибамбаса.

— От дідько! — вигукує Марко. Бейлі відстрибує вбік і мало не збиває з ніг Крихітку. Її волосся знову на мить оживає. — Там є прохід,— кричить Марко, показуючи пальцем на віддалену стіну й розчиняючись у повітрі.

Бейлі озирається на Крихітку й Прибамбаса. Волосся дівчинки вже вляглося й завмерло. Кілька скалок від стільця лежить у Прибамбаса на черевиках.

Хлопчик відвертається й обережно оминає застиглі постаті, рухаючись у напрямку стіни. Він нервово зиркає вгору, на інші стільці й круглі металеві клітки, що висять на самих лише потріпаних стрічках.

Коли Бейлі розв’язує мотузку в стіні, пальці тремтять.

Щойно опинившись зовні, хлопчик думає, що знурився в сон.

У сусідньому наметі стримить височенне дерево. Таке ж кремезне, як його старий дуб, і росте просто із землі. Кора на його голих і чорних гілках вкрита воском від білих свічок.

Горить лише частина з них, але це блискуче видовище — вогники осяюють переплетені чорні гілки й відкидають танцівливі тіні на смугасті стіни намету.

Марко стоїть під деревом і обіймає дівчину. Бейлі одразу впізнає ілюзіоністку.

Вона така ж прозора, як і Марко, і в мінливому сяйві свічок її сукня здається серпанком.

— Привіт, Бейлі, — вітається дівчина, коли хлопчик наближається. Її голос лунає так тихо й чітко, наче вона стоїть зовсім поруч і шепоче йому просто на вухо. — Мені подобається твій шарф, — додає вона, не дочекавшись відповіді. Слова у вусі здаються теплими й на диво заспокійливими. — Мене звуть Селія. Не пригадую, щоб нас колись знайомили.

— Приємно познайомитися, — ввічливо каже Бейлі.

Селія посміхається, і хлопчик дивується, що вона геть не схожа на себе під час виступів. І справа зовсім не в тому, що крізь її прозорі контури можна роздивитися чорні гілки.

— Звідки ви знали, що я прийду? — цікавиться Бейлі.

— Крихітка казала, що ти частина подій, котрі вже почали розгортатися, тож я сподівалася, що кінець кінцем ти все ж таки з’явишся.

Почувши ім’я Крихітки, Бейлі озирається через плече на стіну шатра. Здається, що вечірка застигла не за смугастою тканиною, а десь дуже далеко.

— Нам потрібна твоя допомога,— говорить Селія, коли він знову повертається до неї. — Необхідно, щоб ти очолив цирк.

— Що? — перепитує Бейлі. Він не знає, що сподівався почути, але точно не це.

— Просто зараз цирку потрібен янгол-охоронець, — пояснює Марко. — Просто зараз він дрейфує, як корабель без якоря. Необхідно, щоб хтось припнув його до причалу.

— І цей хтось — це я? — не вірить вухам хлопчик.

— Нам би хотілося, щоб це був ти, — погоджується Селія. — Якщо ти наважишся взяти на себе зобов’язання. Ми зможемо підтримувати тебе, та й Крихітка з Прибамбасом допомагатимуть, але тягар відповідальності нестимеш ти.