— Давай, — кричить він дівчині-змії, перекрикуючи гуркіт дощу. — Зроби це! Я краще згорю поруч із нею, ніж житиму, утративши її.

— Ні, — кричить Селія, і вітер підхоплює це просте слово й перетворює його на щось більше. Страждання в дівочому голосі протинає Марко наскрізь, мов найгостріше лезо з Чандрешевої колекції, але він не відводить очей від дівчини-змії.

— Це ж завершить гру, так? — питає він. — Гра завершиться, навіть якщо я не помру, а потраплю у вогняну пастку?

— Ти не зможеш продовжувати змагання, — погоджується Тсукіко. — Це єдине, що має значення.

— Тоді зроби це, — просить Марко.

Дівчина-змія всміхається йому й стискає долоні. Над пальцями в’ється димок від сигарети. Тсукіко низько вклоняється на знак своєї поваги до Марко.

Ніхто з них не дивиться на Селію, що біжить до них крізь потоки дощу.

Тсукіко кидає свою сигарету, що досі жевріє, у вогонь.

Сигарета застигає в повітрі, коли Марко кричить Селії: «Зупинись!»

За мить до того, як сигарета падає в мерехтливе біле полум’я, дівчина опиняється в Маркових обіймах.

Хлопець знає, що вже не залишилося часу відштовхнути її, тож він пригортає Селію міцніше, ховаючи обличчя в її волоссі, і вітер зриває з його голови котелок.

Тоді з’являється біль. Гострий біль, що розриває на шматки.

— Вір мені, — шепоче йому на вухо Селія, і Марко припиняє боротися, забуває про все на світі, крім коханої.

За мить до вибуху, за мить до того, як біле полум’я перетвориться на сліпучо-яскраве й заважатиме роздивитися, що насправді сталося, закохані розчиняються в повітрі. Щойно вони стояли тут під дощем і сукня Селії тріпотіла на вітрі, а Маркові долоні притискалися до її спини, а наступної миті — зникли, залишивши по собі тільки гру світла й тіні.

Вони зникли, і полум’я охоплює цирк. Вогонь облизує намети й вигинається під дощем.

Тсукіко зітхає, залишившись на самоті. Полум’я танцює навколо неї, не торкаючись дівочої шкіри, закручується біля ніг вихором і освітлює сліпучим сяйвом.

Потім вогонь згасає так само швидко, як розгорівся.

Залізна клітка, де горіло вогнище, тепер порожня. У ній не залишилося навіть жаринок. Дощ вистукує на порожньому металі якусь мелодію, що луною розлітається довкола. Залізо досі гаряче, і краплі, торкнувшись його, перетворюються на пару.

Тсукіко витягає з кишені пальта нову сигарету й лінивим, завченим рухом клацає запальничкою.

Вогник жваво спалахує, попри дощ.

Дівчина чекає на щось, роздивляючись казанок, повний дощової води.

Перетворення

Нью-Йорк, 1 листопада 1902

Селія закричала б, якби могла розтулити вуста.

Їй стільки всього доводиться контролювати, крім жару, дощу й хлопця в обіймах.

Вона зосереджується лише на Марко, збираючи докупи все, що відчувала поруч із ним, намагаючись не розпастися на шматки. Викликаючи в пам’яті кожен дотик його шкіри до своєї власної, кожну мить, котру вони провели разом. Забираючи його із собою.

Раптом усе зникає. Немає дощу. Немає вогню. Довкола простягається лише заспокійливе біле ніщо.

Десь посеред цього небуття годинник починає вибивати північ.

«Досить», — думає вона.

Годинник і далі б’є, але Селія відчуває, як настає спокій.

«Зламати просто», — раптом розуміє вона.

Проблема в тому, аби знову зібрати все докупи.

Це наче в дитинстві полікувати розрізані пучки пальців, тільки значно складніше.

Так багато всього потрібно тримати в рівновазі, намагаючись знову віднайти точку опори.

Простіше було б здатися.

Набагато легше було б здатися.

І нічого б не боліло.

Вона змагається зі спокусою, з болем і хаосом. Докладає зусиль, щоб контролювати себе й те, що навколо.

Вона обирає місце, на якому потрібно буде зосередитися, найзнайоміше місце, яке лише можна вигадати.

І повільно, до болю повільно вона обережно складає себе докупи.

Поки не опиняється у власному наметі, у самому центрі, серед кола порожніх стільців.

Селія відчуває легкість. Спустошеність. Ледь помітне запаморочення.

Але вона — не просто тінь колишньої себе. Вона знову неушкоджена й може дихати. Відчуває, як гупає серце, — швидко, але впевнено. Навіть сукня на дотик така сама, як була, — збігає водоспадом, більше не мокра від дощу.

Селія крутиться на місці, і пруг сукні вихором закручується довкола ніг.

Запаморочення минає, дівчина приходить до тями, досі зачарована тим, що все вдалося.

А потім помічає, що в наметі все прозоре. Стільці, люстри, що висять над головою, навіть смуги на стінах здаються ілюзорними.

І поруч нікого немає.

Для Марко мить вибуху триває значно довше.

Поки він, знемагаючи від болю, притискає до себе Селію, йому здається, що жар і світло триватимуть завжди.

А потім вона зникає.

Не залишається нічого. Немає дощу. Немає вогню. Немає землі під ногами.

Перед його очима миготять світло й тінь, темряву заступає яскраве біле сяйво, яке знову поглинає темрява.

Цій зміні немає краю.

Цирк крутиться навколо Селії, нестійкий, як Маркові ілюзії. Вона уявляє, де хоче опинитися, і одразу ж потрапляє туди. Важко навіть сказати, чи рухається дівчина сама, чи пересуває навколо себе цирк.

Крижаний Сад мовчазний і нерухомий, куди не глянь — хрустка холодна білизна.

Лише в кількох люстерках Дзеркального Коридору з’являється її обличчя, а в решті — лише мерехтливе сяйво перламутрової сукні чи хмарка стрічок, що розвиваються за спиною.

Селії здається, що вона помітила в склі віддзеркалення Марко — край піджака або яскравий спалах комірця сорочки, — але вона не певна.

Більшість дзеркал у вигадливих рамах холодні й порожні.

Туман у Звіринці повільно розсіюється, поки вона блукає там, не знаходячи нічого, крім паперу.

Поверхня Озера Сліз спокійна й гладенька, навіть не ворухнеться, і Селії не вдається підняти камінець, щоб жбурнути у воду. Вона не може запалити свічку на Дереві Бажань, хоча інші свічки на гілках і далі горять.

У Лабіринті дівчина минає кімнату за кімнатою. Створені нею приміщення ведуть до тих, котрі вигадав Марко, і навпаки.

Вона відчуває Маркову присутність так гостро, що ладна побачити його за кожним рогом, за кожними дверима.

Але навколо лише тихенько погойдується пір’я і тремтять гральні карти. Срібні статуї дивляться кудись незрячими очима. На підлогах, розмальованих, як шахові дошки, залишаються вільні квадрати.

Його сліди по всіх усюдах, але вона не може знайти, на чому зосередитися. Нічого, за що можна було б ухопитися.

У коридорі, де стрічка різноманітних дверей, а підлога вкривається снігом, що падає, вона знаходить сліди, схожі на відбитки ніг чи просто тіні.

І Селія не знає, куди вони ведуть.

Повітря заповнює легені, і Марко хапає його ротом, наче довго був під водою й сам цього не помічав.

Перша його логічна думка — про те, що у вогняній пастці виявилося несподівано холодно.

Морозне повітря гостре й колюче, а куди не глянь простягається біла безодня.

Коли очі звикають, хлопець може розрізнити тінь дерева. Навколо звисають похилі гілки замерзлої, укритої снігом верби.

Марко ступає та відчуває під ногами щось м’яке.

Він стоїть у Крижаному Саду.

Фонтан у центрі не працює, вода, що зазвичай там вирувала, — спокійна й нерухома.

Через навколишню білизну нелегко помітити, що все в саду стало прозорим.

Марко дивиться на свої руки. Долоні трохи тремтять, але справляють враження звичайних людських долонь. Костюм і досі темний і не пропускає світла.

Хлопець простягає руку до найближчої троянди, і пальці проходять крізь пелюстки, відчувши лише слабенький опір, наче занурилися у воду, а не в кригу.

Він роздивляється квітку й раптом чує зітхання за спиною.