Він зацікавлено розглядає Тсукіко. Марко ніколи не вів із нею достатньо тривалих бесід, тож її присутність тут дивує так само, як те, що попередньої миті він був у геть іншому місці.

— Ходи-но сюди, сховайся спершу від вітру. — Тсукіко вільною рукою показує на тунель за завісою. — Це обличчя краще за те, інше, — додає вона, уважно розглядаючи крізь дим і туман його риси. — Воно тобі пасує.

Щойно Марко заходить, дівчина-змія відпускає завісу й вони опиняються в темряві, поцяткованій тьмяними іскристими вогниками. Усі вони білі, і лише кінчик сигарети, що жевріє, має колір.

— Де всі? — цікавиться хлопець, струшуючи дощові краплі зі свого котелка.

— На вечірці з приводу несприятливої погоди, — пояснює Тсукіко. — Вона традиційно проводиться в наметі акробатів, бо він найбільший. Утім, ти не мав би цього знати, оскільки ти не справжній член цієї компанії, чи не так?

Він не може добре розгледіти вираз її обличчя, але голос видає щиру усмішку.

— Мабуть, не мав би, — погоджується Марко. Тсукіко йде схожим на лабіринт тунелем углиб цирку, і хлопець рушає назирці. — Чому я тут? — питає він.

— Настане час поговорити й про це, — обіцяє дівчина-змія. — Що розповіла тобі Ізобель?

Розмова з Ізобель майже стерлася з Маркової пам’яті, хоча й сталася кілька хвилин тому. Він згадує якісь уривкові фрази. Нічого зв’язного, про що можна було б розповісти.

— Не має значення, — вирішує Тсукіко, не дочекавшись відповіді. — Після такої подорожі важкувато зібратися з думками. Вона казала тобі, що ми маємо дещо спільне?

Марко пригадує, що Ізобель говорила про Селію і ще когось, але точно не пам’ятає, кого саме.

— Ні, — каже він.

— Ми обоє — колишні учні одного наставника, — зізнається Тсукіко. Десь поруч у темряві вона вдихає сигаретний дим, і кінчик сигарети розгоряється яскравіше. — Боюся, цей наш сховок був тимчасовим, — додає дівчина, коли вони опиняються біля наступної завіси. Вона відсуває тканину, і перед ними з’являється залитий яскравим світлом внутрішній двір. Тсукіко жестами пропонує Марко вийти під дощ. Поки він слухняно плентається за нею, намагаючись збагнути її нещодавню заяву, дівчина-змія спокійно пихкає сигаретою.

Смолоскипи на стінах наметів згасли, але в центрі подвір’я яскравим білим полум’ям горить багаття. У його відблисках іскряться краплі дощу.

— Це дуже мило, — каже Тсукіко, ступаючи на подвір’я разом із Марко. — Важко не погодитися.

— Ти — колишня учениця Александра? — перепитує Марко, не певний, що зрозумів правильно.

Тсукіко киває.

— Я втомилася робити записи в книжках і натомість почала писати їх на своєму тілі. Не люблю, коли на пальцях чорнильні плями, — каже вона, помітивши його руки. — Я здивувалася, що Александр зголосився проводити змагання на такій публічній сцені. Він завжди надавав перевагу усамітненню. Гадаю, він не в захваті від того, як усе розгортається.

Слухаючи її балачки, Марко помічає, що дівчина-змія анітрохи не змокла. Кожна крапля дощу, що торкається її шкіри, тієї ж миті випаровується.

— Ти виграла останню гру, — каже він.

— Я пережила останню гру, — виправляє хлопця Тсукіко.

— Коли? — цікавиться Марко, рушаючи у бік вогнища.

— Вона завершилася вісімдесят три роки, шість місяців і двадцять один день тому. Тоді цвіла сакура.

Тсукіко глибоко затягується й веде далі:

— Наші наставники не розуміють, що це таке, — каже вона, — бути зв’язаним із кимось такими путами. Вони занадто старі, їхні почуття занадто вихолощені. Вони вже забули, що таке жити й дихати на повні груди. Вважають, що можна так просто нацькувати одне на одного двох випадкових людей. Але це не так. Інша людина раптом починає впливати на те, що ти думаєш про своє життя, що ти думаєш про себе самого. Вона стає необхідною, наче повітря. А вони гадають, що переможець зможе жити далі, наче нічого й не сталося. Це мов розділити двійнят Мюрреїв і чекати, що вони не зміняться. Кожен із них залишиться неушкодженим, але вже не буде повноцінним. Ти кохаєш її, еге ж?

— Над усе на світі, — присягається Марко.

Тсукіко задумливо киває.

— Мою суперницю звали Хіната, — каже вона. — Її шкіра пахла імбиром і вершками. Я теж кохала її над усе на світі. У день, коли зацвіла сакура, вона спалила себе живцем. Запалила вогняний стовп і увійшла в нього, наче у воду.

— Мені шкода, — співчуває Марко.

— Дякую, — озивається Тсукіко, і на її обличчі немає навіть тіні звичної усмішки. — Те саме міс Бовн планувала зробити для тебе. Віддати тобі перемогу.

— Я знаю.

— Нікому не побажаю цього болю. Болю переможця... Хіната була б від нього в захваті, — каже Тсукіко, коли вони зупиняються біля вогнища й дивляться, як полум’я танцює під дощем, який щомиті посилюється. — Вона обожнювала вогонь. А вода завжди була моїм елементом. Раніше.

Дівчина простягає руку й спостерігає, як краплі не наважуються торкнутися її шкіри.

— Знаєш історію про чарівника, що застряг у дереві? — цікавиться вона.

— Байку про Мерліна[28]? — перепитує Марко. — Я чув кілька варіантів.

— Їх існує чимало, — погоджується Тсукіко й киває. — Старі оповідки люблять, коли їх передають із вуст в уста, і щоразу змінюються. Кожен наступний казкар залишає свій слід. Якщо в них колись і була правда, її ховають за вигадками й гарними словами. Та ніщо не має такого значення, як початкова історія.

Дощ і далі посилюється, і Тсукіко веде далі під гучний стукіт крапель.

— Часом цю історію оповідають про печеру, але мені більше подобається версія з деревом. Напевно, дерево романтичніше.

Дівчина тонкими пальцями затискає сигарету, яка досі жевріє, і виймає її з мундштука.

— І хоча тут є кілька дерев, що придалися б для цієї мети, — каже вона, — гадаю, вогнище буде доречнішим.

Марко переводить погляд на вогонь. Він освітлює краплі, що падають згори, і ті сяють, наче сніжинки.

В усіх відомих йому варіантах історії про Мерліна чарівник опинявся у пастці. У дереві, печері чи камені.

Таким було покарання за безрозсудне кохання.

Марко дивиться на Тсукіко.

— Ти все розумієш, — каже вона, хоча він не промовив жодного слова.

Хлопець киває.

— Я знала, що ти зрозумієш, — каже дівчина-змія, і світло полум’я вихоплює між краплями дощу її сяйну усмішку.

— Тсукіко, що ти робиш? — лунає раптом голос позаду. Дівчина обертається, і Марко бачить на подвір’ї Селію. Її перламутрова сукня змокла й перетворилася на блякло-сіру, волосся тріпотить на вітрі та сплітається за спиною з перехрещеними чорними, білими й антрацитовими стрічками.

— Повертайся на вечірку, люба, — каже Тсукіко, ховаючи в кишеню срібний мундштук. — Тобі не захочеться цього бачити.

— Що бачити? — перепитує Селія, не відводячи очей від Марко.

— Я багато років читала листи кохання, які ви писали одне одному, зводячи нові намети, — звертається Тсукіко вже до обох. — Це нагадало мені про те, якою я була поруч із нею. Це чудові та водночас жахливі спогади. Я не готова позбутися їх, але через вас вони блякнуть.

— Ти казала мені, що кохання непостійне й швидкоплинне, — збентежено пригадує Селія.

— Я брехала, — визнає дівчина-змія, крутячи в пальцях сигарету. — Подумала, що буде легше, якщо ти засумніваєшся в його почуттях. І я дала тобі рік на пошуки способу, щоб цирк міг працювати без тебе. Ти не знайшла. Тепер до гри беруся я.

— Я намагалася, — починає Селія, але Тсукіко вриває її.

— Ти й далі ігноруєш одну просту річ, — каже вона. — Ти несеш цей цирку собі. А Марко впливає на нього через вогнище. Страшніше буде втратити тебе, але ти занадто самозакохана, щоб прийняти це. Боїшся, що не зможеш жити із цим болем. З таким болем неможливо жити. Тільки виживати. Пробач.

— Кіко, прошу, — благає Селія, — дай мені ще трохи часу.

Тсукіко хитає головою.

— Я вже казала тобі, — нагадує вона, — я не контролюю час.

Відколи Селія з’явилася на подвір’ї, Марко не відводив від неї очей, але тепер відвертається.

28

Мерлін — віщун та мудрець у легенді про короля Артура; учитель та вірний помічник короля Артура.