Звідти він може зістрибнути. Якщо обере кут правильно, то приземлиться на доріжку між наметами. Якщо неправильно — швидше за все зламає ногу. Але це найменша з проблем, що можуть чекати на нього всередині, до того ж це можливість потрапити до цирку.

Видертися на дерево вдається досить легко, а найближча до цирку гілка достатньо широка, щоб дійти по ній майже до самого паркана. Але Бейлі не вдається втримати рівновагу, і спроби здійснити граціозний стрибок завершуються чимось схожим на заплановане падіння. Хлопчик важко гепається на доріжку й котиться до стіни намету, здіймаючи за собою з землі хмару білої пудри.

Ноги болять, але, схоже, працюють, а от плече забите, на долонях місиво з подряпин, бруду й пудри. З рук її досить легко стрясти, а до пальта й нових штанів вона припала міцно, як фарба. І він знову стоїть посеред цирку сам-один.

— Правда чи забаганка, — бурмоче Бейлі собі під ніс.

Навколо його ніг танцює сухе крихке листя, занесене вітром крізь паркан. Плями приглушених осінніх кольорів руйнують чорно-білу гаму.

Бейлі не певен, куди йти. Він якийсь час тиняється доріжками, сподіваючись побачити Крихітку за кожним рогом, але бачить лише порожнечу й смуги. Урешті хлопчик вирішує піти до подвір’я, туди, де горить вогнище. Коли він повертає за ріг, за яким розгортається широкий двір із вогнищем, його більше дивує те, що вогонь не горить, ніж те, що дехто тут на нього чекає.

Але постать біля чаші з викуваного заліза — це не Крихітка. Ця жінка занадто низька, у неї надто чорне волосся. Коли вона повертається, Бейлі бачить затиснений у вустах довгий срібний мундштук і дим, що зміями звивається довкола неї.

Йому знадобилося трохи часу, щоб упізнати дівчину-змію, котру хлопчик бачив лише один раз, коли вона зав’язувала на платформі своє тіло неможливими вузлами.

— Ти Бейлі, еге ж? — запитує вона.

— Так, — відповідає Бейлі, роздумуючи, чи кожен у цирку знає, хто він такий.

— Ти спізнився, — повідомляє йому дівчина-змія.

— Куди спізнився? — збентежено перепитує хлопчик.

— Сумніваюся, що вона змогла б протриматися довше.

— Хто? — знову не розуміє Бейлі, хоча в голові з’являється думка, що дівчина-змія має на увазі весь цирк.

— І, звісно ж, — веде далі вона, — якби ти прийшов раніше, усе могло б скластися інакше. Вибір часу — дуже делікатна річ.

— А де Крихітка? — цікавиться Бейлі.

— Міс Пенелопа зараз нездужає.

— Хіба вона не знає, що я тут? — не вгаває хлопчик.

— Можливо, вона дуже добре знає, що ти тут, але це не змінює того факту, що вона, як я вже сказала, зараз нездужає.

— А ви хто? — питає Бейлі. У плечі пульсує біль, і він уже не може пригадати, у який момент усе втратило зміст.

— Можеш називати мене Тсукіко, — каже дівчина-змія й глибоко затягується сигаретою.

Позаду неї стримить велетенський казанок з кованого заліза. Тепер він нерухомий і порожній. Земля навколо нього, зазвичай розфарбована чорно-білими спіралями, тепер просто темна, наче її проковтнула порожнеча.

— Я думав, вогнище ніколи не згасає, — зауважує Бейлі, підходячи ближче.

— Раніше так і було, — погоджується Тсукіко.

Діставшись до краєчку досі гарячої залізної чаші, Бейлі зводиться навшпиньки, щоб зазирнути всередину. Вона майже по вінця повна дощової води, і темна поверхня на вітрі вкривається брижами. Земля під ногами чорна й багниста, і, задкуючи, Бейлі випадково штовхає ногою чорний капелюх-котелок.

— Що тут сталося? — питає хлопчик.

— Важко пояснити, — озивається Тсукіко. — Це довга й заплутана історія.

— Котру ви не збираєтеся мені розповідати, чи не так?

Дівчина злегка нахиляє голову, і Бейлі бачить, як на її вустах з’являється тінь усмішки.

— Ні, не збираюся, — каже вона.

— Чудово, — бурмоче під ніс Бейлі.

— Бачу, ти теж став під знамена, — зауважує Тсукіко, показуючи сигаретою на його червоний шарф. Бейлі не певен, що потрібно відповісти, але дівчина-змія не чекає на відповідь і веде далі: — Гадаю, це можна назвати вибухом.

— Вогнище вибухнуло? Як?

— Пам’ятаєш, я казала, що це важко пояснити? Нічого не змінилося.

— А чому намети не згоріли? — питає Бейлі, навсібіч роззираючись подвір’ям, де тягнуться нескінченні смугасті ряди. Деякі шатра, що стоять найближче, забризкані багнюкою, але жодне не згоріло, лише земля довкола обвуглилася.

— Це заслуга міс Бовн, — пояснює Тсукіко. — Підозрюю, що без її запобіжних заходів ми б зазнали значно більшої шкоди.

— Хто така міс Бовн? — знову озивається хлопчик.

— Ти ставиш багато запитань, — відповідає дівчина-змія.

— А ви не відповідаєте на більшість із них, — захищається Бейлі.

Тепер уста дівчини остаточно витягуються в усмішку, яка чомусь здається хлопчикові аж занадто дружньою.

— Я лише посильний, — зізнається Тсукіко. — Я тут тільки для того, щоб замість конвою провести тебе на місце зустрічі, де ти зможеш усе обговорити. Гадаю, так сталося тому, що зараз я — єдина жива душа, котра має хоч якесь уявлення про те, що тут сталося й чому ти тут опинився. Прибережи свої запитання для когось іншого.

— І хто такий цей інший? — продовжує Бейлі.

— Побачиш, — обіцяє дівчина-змія. — Ходімо сюди.

Вона веде його вперед, оминаючи вогнище, а потім прямує до іншого боку внутрішнього двору. Деякий час вони йдуть прилеглою алеєю, де багнюка шарами чіпляється до колись блискучих черевиків Бейлі.

— Ось і прийшли, — оголошує Тсукіко, зупиняючись біля входу в намет, і Бейлі підходить ближче, щоб прочитати вивіску. Щойно погляд падає на слова, хлопчик пригадує, що це за намет.

СТРАХІТЛИВІ ТВАРЮКИ Й НЕЗВИЧАЙНІ ПОТВОРИ

ДИВА З ПАПЕРУ Й ТУМАНУ

— Ви йдете зі мною? — з надією питає Бейлі.

— Ні, — хитає головою Тсукіко. — Я лише посильний, пам’ятаєш? Якщо знадоблюся, я буду на подвір’ї.

По цьому вона ввічливо киває і йде назад тим самим шляхом, яким вони сюди прийшли, а Бейлі дивиться Тсукіко вслід і помічає, що до її черевиків багнюка не чіпляється.

Коли вона зникає за рогом, хлопчик заходить до намету.

Заколот

Нью-Йорк, 31 жовтня 1902

Наче від грубого штурхана, Марко гепається спиною на землю й заходиться кашлем одночасно від падіння й хмари чорного попелу, що висить навколо нього.

Накрапає слабенький дощик, і, звівшись на ноги, коли попіл розсіюється, хлопець бачить рядок крихітних дерев і зірки між срібними коліщатками та чорно-білими шаховими фігурами.

Він не одразу розуміє, що дивиться на годинник-Wunschtraum.

Стрілки цокають, наближаючись до півночі, і Арлекін нагорі між мерехтливими зірками й рухомими фігурками жонглює одинадцятьма кулями.

Вітер гуркає знаком, який повідомляє, що цирк зачинено через несприятливу погоду. Дощ переходить у похмуру мжичку.

Марко витирає зі свого справжнього обличчя іскристу фарбу — він почувається занадто розгубленим, щоб змінювати зовнішність. Хлопець намагається краще роздивитися на своєму костюмі чорний попіл, але той уже кудись зник.

Смугасту завісу за касами не запнуто, і, попри імлу, Марко може розгледіти в сутінках постать. На мить її освітлює цятка світла від запальнички.

— Bonsoir[27], — радісно вітає його наближення Тсукіко, засуваючи запальничку до кишені та врівноважуючи сигарету в довгому срібному мундштуку. Ворота цирку гуркають під несподіваним подувом вітру.

— Як... як їй це вдалося? — вичавлює із себе Марко.

— Ти маєш на увазі Ізобель? — відразу здогадується дівчина-змія. — Саме цього фокуса її навчила я. Гадаю, вона не зрозуміла всіх тонкощів, а втім, усе спрацювало. У голові паморочиться?

— Зі мною все гаразд, — озивається Марко, хоча спина досі болить від падіння, а в очах пече.

27

Добрий вечір (фр.).