Уже пізно, і, попри ліхтарі, що вишикувалися біля сірих кам’яних будинків, на хіднику зовсім темно; Ізобель стоїть біля затінених сходів одного з маєтків, котрий вона майже рік називала домом, а тепер їй здається, що цей рік минув ціле життя тому. Вона чекає на вулиці повернення Марко, накинувши на плечі блідо-блакитну шаль, схожу на латку яскравого денного неба посеред ночі.

Минають години, перш ніж хлопець з’являється з-за рогу. Побачивши віщунку, він міцніше стискає ручку свого портфеля.

— Що ти тут робиш? — питає. — Ви ж зараз, либонь, у Штатах.

— Я пішла з цирку, — каже Ізобель. — Покинула його. Селія дозволила.

Вона дістає з кишені зім’ятий клаптик паперу зі своїм ім’ям — справжнім ім’ям, котре він витягнув із неї стільки років тому й змусив записати в один із його блокнотів.

— Звичайно, дозволила, — буркає Марко.

— Можна я піднімуся? — питає Ізобель, смикаючи край шалі.

— Ні, — відповідає хлопець, кидаючи погляд на вікна. Слабке мерехтливе сяйво освітлює скло. — Будь ласка, просто скажи те, заради чого ти сюди прийшла.

Ізобель кривиться й оглядає вулицю — навколо темно й порожньо, лише холодний вітер гуляє, шурхаючи листям у канаві.

— Я хотіла попросити вибачення, — каже вона тихо. — За те, що не сказала про своє ворожіння. Я знаю: у тому, що сталося минулого року, частково є й моя провина.

— Проси вибачення в Селії, а не в мене.

— Я вже просила, — каже Ізобель. — Я знала, що вона закохана в когось, але думала, що це гер Тіссен. До тієї ночі я не знала, що це ти. Але його вона теж любила і втратила, а спричинила це я.

— Твоєї провини немає, — заспокоює її Марко. — Там було багато інших причин.

— У всього було занадто багато причин, — погоджується дівчина. — Я не збиралася занурюватися так глибоко. Лише хотіла допомогти. Хотіла пережити... це, і щоб усе було, як раніше.

— Ми не можемо повернутися назад, — каже хлопець. — Майже все вже не таке, як було раніше.

— Я знаю, — каже Ізобель. — Я не можу ненавидіти її. Намагалася. Але не можу навіть відчути до неї неприязнь. Вона знала, що я роками шпигувала за нею, і дозволяла мені продовжувати, ще й завжди ставилася до мене привітно. А ще я любила цирк. Відчувала, що нарешті потрапила додому, знайшла місце, де я своя. Спочатку я зрозуміла, що не варто захищати тебе від неї, а потім — що маю захищати всіх від вас двох. Я почала ворожити після того, як ти прийшов побачитися в Парижі, засмучений Деревом Бажань, але коли розкинула Селії карти, зрозуміла, що мушу продовжувати.

— Коли це було? — питає Марко.

— Тієї ночі в Празі, коли ми мали зустрітися, — відповідає дівчина. — Ти ніколи не дозволяв поворожити тобі. До минулого року не торкнувся жодної карти. Раніше я цього не розуміла. Не знаю, чи дозволила б цьому тривати так довго, якби мала іншу можливість. Щоб по-справжньому зрозуміти, що казали її карти, мені знадобилася мало не ціла вічність. Я не помічала нічого в себе під носом і викинула багато часу коту під хвіст. Між вами зажди щось було, навіть до вашої першої зустрічі. А я — просто забавка.

— Ти не була забавкою, — заперечує Марко.

— Ти колись кохав мене? — питає Ізобель.

— Ні, — зізнається хлопець, — думав, що покохаю, але...

Ізобель киває.

— Я думала, що кохав, — веде далі вона. — Була переконана, хоч ти ніколи цього й не казав. Я не розуміла різниці між тим, що було справжнім, і своїми мріями. Ваші почуття міцнішали, а я сподівалася, що вони тимчасові. Але це неправда. І ніколи не було правдою. Лише я була тимчасовою. І думала: якщо вона зникне, ти повернешся до мене.

— Якщо вона зникне, я перетворюся на ніщо, — каже Марко. — Ти варта більшого, ніж це.

Вони мовчки стоять на порожній вулиці, розділені холодним нічним повітрям.

— На добраніч, міс Мартін, — каже врешті Марко й починає підійматися сходами.

— Коли ворожиш, найважче правильно зрозуміти час, — каже Ізобель, і Марко зупиняється, обертаючись до неї. — Можливо, тому, що він завжди змінюється. Я ворожила безлічі людей на незліченну кількість речей, і завжди найважче було зрозуміти, про який ідеться час. Я давно це знаю і все одно досі дивуюся. Як довго я чекала на те, що було лише примарною можливістю! Завжди гадала, що це лише питання часу, але помилялася.

— Я не думав, що все триватиме так довго... — починає Марко, але віщунка уриває його.

— Це було питання вибору часу, — каже вона. — Того дня мій потяг спізнився. Того дня, коли ти загубив записник. Якби він прийшов вчасно, ми ніколи б не зустрілися. Може, ми й не мали зустрітися. Це була просто можливість, одна з тисячі, не така неминуча, як інші.

— Пробач, Ізобель, — укотре каже Марко. — Мені дуже шкода, що я втягнув тебе в цю гру. Мені шкода, що я не розповів раніше, що відчуваю до Селії. Не знаю, чого ще ти від мене хочеш.

Ізобель киває і щільніше загортається в шаль.

— Я ворожила декому тиждень тому, — каже вона. — Він був юний, значно молодший, ніж була я, коли зустріла тебе. Високий і незграбний, наче ще не звик до свого зросту. Він був щирим і милим. Навіть запитав, як мене звуть. І карти показали все. Достоту все. Наче я ворожила циркові. А таке траплялося лише раз: коли я розкладала карти для Селії.

— Чому ти розповідаєш мені це? — питає хлопець.

— Тому що мені здалося, що він може врятувати вас. Я не знала, що й думати про це; досі не знаю. Але карти сказали про це, як і про решту. Так чітко, як ніколи. Тоді я ще думала, що все може закінчитися інакше. Я помилялася. Схоже, я частенько помиляюся. Але, мабуть, настав час пошукати собі якесь інше заняття.

Марко зупиняється. У світлі ліхтарів його обличчя блідне.

— Що ти намагаєшся сказати? — питає він.

— Я намагаюся сказати, що ти мав шанс, — пояснює Ізобель. — Шанс бути з нею. Шанс, що все владнається якнайкращим чином. Я майже хотіла, щоб так усе й було, чесне слово, попри все. Я досі хочу, щоб ти був щасливим. І ти мав можливість. — Дівчина ледь помітно сумно всміхається й опускає руку в кишеню. — Але знову обрав неправильний час.

Вона виймає з кишені руку й розтискає пальці. На долоньці лежить купка блискучих чорних кристалів, дрібних, як попіл.

— Що це? — питає Марко, коли віщунка підносить руку до вуст.

Замість відповіді Ізобель легенько дмухає на долоню, і попіл летить до Марко пекучою чорною хмарою.

Коли курява всідається, на хіднику залишаються Ізобель і покинутий портфель Марко біля її ніг. Ідучи геть, дівчина забирає його із собою.

Наслідки

Нью-Йорк, 1 листопада 1902

Хоча довкола все змінилося, цирк має такий само вигляд, як тоді, коли стояв на їхніх полях. Так думає Бейлі, нарешті зупинившись біля огорожі. Хлопчик засапався від бігу через ліс, і в боці неприємно коле.

Але змінилося ще дещо. Обіпершись на ворота й намагаючись віддихатися, Бейлі якусь мить витріщається на вивіску, що височіє над звичною, тою, що містить розклад робочих годин:

ЗАЧИНЕНО ЧЕРЕЗ НЕСПРИЯТЛИВУ ПОГОДУ

Раптом хлопчик розуміє: змінився запах. Це вже не той аромат карамелі, ідеально приправлений дерев’янистим запахом веселого багаття, а важкий сморід чогось горілого й мокрого з нудотним солодкавим присмаком.

Його й справді починає нудити.

За вигадливою металевою огорожею не чутно жодного звуку. Намети заклякли. Рухається лише годинник над ворітьми — неспішно лічить пообідні години.

Бейлі швидко виявляє, що не може прослизнути досередини між ґратками в паркані так просто, як тоді, коли йому було десять років. Між ними занадто вузько, хай там як він намагався зіщулити плечі. Якась частина його сподівалася, що за парканом на нього чекатиме Крихітка, але поки не видно ні душі.

Паркан занадто високий, щоб його можна було перелізти, тож Бейлі вирішує просто сидіти перед воротами, поки не сяде сонце, аж раптом помічає вигнуту гілку, що не торкається паркана, але простягається дуже близько й висить просто над його закрученими вістрями.