Прибамбас киває, і Крихітка невпевнено наслідує брата.

— Дякую, — каже Селія. — А зараз, будь ласка, підіть і спробуйте трохи відпочити.

Крихітка на прощання обіймає ілюзіоністку й виходить до коридору.

Прибамбас затримується на мить.

— Вибач, — каже він.

— Немає причин вибачатися, — озивається Селія.

— Усе одно вибач.

Хлопчик цілує дівчину в щоку і йде, не чекаючи на відповідь.

— Що це було? — цікавиться Крихітка, коли брат приєднується до неї в коридорі.

— Вона дозволила мені прочитати її, — пояснює хлопчик. — Її всю, нічого не приховуючи. Раніше Селія так не вчиняла. — Більше він нічого не пояснює, і діти мовчки повертаються довгим коридором.

— Як гадаєш, що ми маємо робити? — питає Крихітка, коли вони опиняються у своєму вагоні, а кошеня кольору джему скручується в неї на колінах.

— Гадаю, нам варто зачекати, — каже Прибамбас. — Гадаю, це все, що ми можемо зробити просто зараз.

Залишившись наодинці у своєму напханому книжками помешканні, Селія розриває хустинку на смужки. Вона кидає їх одну за одною до порожнього горнятка й підпалює. Повторює це знову і знову, поки тканина не припиняє обвуглюватися й залишається сліпучо-білою — навіть в обіймах вогню.

Переслідувачі

Дорогою з Бостона в Нью-Йорк, 1 листопада 1902

Цього прохолодного ранку вицвіле сіре пальто Бейлі здається не дуже елегантним доповненням до його нового антрацитового костюма. До того ж хлопчик не впевнений, чи пасують узагалі ці два відтінки одне до одного, але люди на вулицях і залізничному вокзалі занадто заклопотані, і його зовнішній вигляд їх не обходить.

Чимало сновид прямують до Нью-Йорка, проте декотрі змогли придбати квитки лише на потяг, що відходить пізніше, тож перед тим, як Бейлі й іншим удається сісти у свій вагон, їм доводиться кілька разів з усіма попрощатися й заплутатися в дюжинах валіз.

Поїзд рухається повільно, а Бейлі спостерігає за зміною краєвиду за вікном і мимохіть гризе нігті.

Незабаром з’являється Віктор і вмощується поруч із ним, тримаючи в руках книгу в червоній шкіряній палітурці.

— Подумав, що ти захочеш почитати щось, поки ми їдемо, — каже він і простягає Бейлі фоліант.

Хлопчик розгортає його, гортає сторінки, із подивом виявляючи, що це не книжка, а ретельно заповнений альбом. Більшість чорних сторінок зайнято газетними вирізками, але трапляються й написані від руки листи; деякі з них датовані минулим роком, а інші — минулим десятиліттям.

— Не всі вони написані англійською, — пояснює Віктор, — але принаймні більшість статей тобі вдасться прочитати.

— Дякую, — ввічливо відповідає Бейлі.

Віктор киває й повертається до крісла, в інший бік вагона.

Потяг далі пихкає, рухаючись уперед, а хлопчик уже геть забув про краєвид за вікном. Він читає слова repa Фрідріка Тіссена й не може відірватися — такими вони здаються знайомими й водночас захопливими.

— Ніколи не бачила, щоб ти так цікавився новими сновидами. — Бейлі чує, як звертається до брата Лорена. — Принаймні не так, аби ділитися своїми книжками.

— Він нагадує мені Фрідріка, — коротко відповідає Віктор.

Вони вже під’їжджають до Нью-Йорка, коли на порожнє місце навпроти хлопчика всідається Елізабет. Бейлі закладає пальцем місце, де зупинився, — посередині статті, у якій подано порівняння гри світла і тіні в одному з наметів та індонезійському ляльковому театрі, — і відкладає книгу.

— Ми живемо дивними життями, переслідуючи власні сни в різних містах, — тихо каже жінка, дивлячись у вікно. — Я ніколи не зустрічала такого юного сновиду, котрий безсумнівно відчував би таку саму пристрасть до цирку, як ті з нас, хто подорожує за ним роками. Хочу, аби це було в тебе.

Вона простягає хлопчикові червоний вовняний шарф, той, який увесь час плела, а потім розпускала. Хоча Бейлі спостерігав за її роботою, шарф виявляється несподівано довгим. Плетіння на кінцях закріплене вигадливими візерунками вузлів.

— Я не можу його взяти, — каже хлопчик. Якась частина його пишається, а інша хоче, щоб люди перестали повсякчас дарувати йому речі.

— Дурниці, — заперечує Елізабет. — Я весь час плету їх, і пряжі мені не бракує.

— Дякую, — каже Бейлі та обгортає шарф навколо шиї, не зважаючи на спеку у вагоні.

— На здоров’я, — щиро відгукується жінка. — Ми скоро маємо приїхати, а там залишиться лише дочекатися, поки сяде сонце.

Вона залишає хлопчика на самоті біля вікна. Бейлі уважно вдивляється в сіре небо й почувається водночас затишно, збуджено й знервовано, хоча сам не розуміє чому.

Щойно вони прибувають до Нью-Йорка, хлопчик одразу зачудовується, яким чужим усе тут здається. Хоча місто не надто відрізняється від Бостона, але в Бостоні все видається знайомим. Коли поїзд, що так заспокійливо заколисував його, їде геть, Бейлі раптом розуміє, як далеко від дому опинився.

Віктор і Лорена теж, здається, почуваються ні в сих ні в тих, а ось Елізабет — як риба у воді. Вона тягне їх перехрестями й заганяє до трамваїв, поки Бейлі не здається, що він перетворився на одну з його власних овець. Утім, вони витрачають не надто багато часу й досить швидко дістаються до місця призначення на околиці, де їх зустрічає ще один сновида на ім’я Авґуст, чию кімнату Бейлі займав у Бостоні. Він люб’язно пропонує всім зупинитися в його будинку, поки не знайдуть собі іншого житла.

Авґуст виявився приємним кремезним чолов’ягою, і Бейлі здається, що він дуже схожий на власний будинок — приземкувату хатину з верандою навколо фасаду, що так і світиться теплом і гостинністю. Вітаючись з Елізабет, він практично відриває її від землі в обіймах, а знайомлячись із Бейлі, так завзято потискає руку, що в малого потім болять пальці.

— Я маю гарну новину й погану, — виголошує Авґуст, допомагаючи занести багаж на веранду. — З якої почати?

— З хорошої, — вигукує Елізабет, перш ніж Бейлі встигає поміркувати, що буде краще. — Ми занадто довго подорожували, щоб на порозі зустрічати нас поганими новинами.

— Хороша новина, — виголошує Авґуст. — Я правильно передбачив місце, і Le Cirque розклав свої шатра менш ніж за милю звідси. Якщо трохи придивитися, намети можна побачити просто з ґанку. — Стоячи на сходах, він показує місце на веранді ліворуч.

Бейлі кидається до того краю веранди, і Лорена мало не наступає йому на п’яти. Між деревами вдалині справді видніють верхівки наметів — яскраві білі латки на тлі сірого неба й коричневих дерев.

— Прекрасно, — радіє Елізабет і кепкує з Бейлі й Лорени, які перехилилися через бильця. — Яка ж тоді погана новина?

— Я не впевнений, що це справді погана новина, — каже Август, наче не знає, як має все пояснити. — Напевно, ви просто трохи засмутитеся. Це стосується цирку.

Бейлі відступає від билець і повертається, радісне збудження, яке він відчував попередньої миті, кудись раптом зникає.

— Засмутимося? — перепитує Віктор.

— Що ж, погода не найкраща, як, я певен, ви вже й самі помітили, — веде далі Август, змахуючи руками в бік важких сірих хмар. — Минулої ночі була справжня буря. Звісно ж, цирк було зачинено, і це вже дивно, бо я ніколи не бачив, щоб він з’явився, аби першої ж ночі не відкритися через непогоду. Але хай там що, близько опівночі пролунав якийсь — навіть не знаю, як його назвати, — якийсь шум. Жахливий звук, що струсонув увесь будинок. Я подумав, що кудись влучила блискавка. Над цирком висіли бовдури диму, і один із сусідів присягається, що бачив яскравий, наче білий день, спалах. Зранку я навідався туди й нічого особливого не помітив, лише на воротах досі висить табличка «Зачинено».

— Як дивно, — зауважує Лорена.

Не кажучи жодного слова, Бейлі зривається з місця й драпає до дерев. Він щодуху мчить до смугастих наметів, і за спиною розвивається червоний шарф.

Давні привиди

Лондон, 31 жовтня 1902