— Було б гарно, — погоджується Тсукіко. — Це було б чудовою даниною пам’яті твоєму герові Тіссену. Але буде складно зробити цирк цілком незалежним від тебе й твого суперника. Чимало відповідальності за все це лежить на твоїх плечах. Саме ти — його життєдайна сила. Якщо я встромлю тобі в серце ніж просто зараз, потяг зійде з рейок.

Селія ставить піалу з чаєм і спостерігає, як під плавний рух потяга на його поверхні з’являються ледь помітні брижі. Подумки вона рахує, скільки часу знадобиться, щоб зупинити поїзд і як довго вона зможе змушувати своє серце битися. Схоже, усе залежить від ножа.

— Мабуть, — урешті каже вона.

— Якщо я знищу вогнище чи того, хто його береже, теж почнуться проблеми, чи не так?

Селія киває.

— Якщо ти хочеш, аби цирк пережив завершення змагання, тобі доведеться добряче попрацювати, — підсумовує Тсукіко.

— Ти пропонуєш мені допомогу? — дивується чарівниця, сподіваючись, що дівчина могла б допомогти з розшифровуванням Маркових записів, адже вони обидва — учні одного наставника.

— Ні. — Тсукіко ввічливо хитає головою й намагається пом’якшити ефект від неприємних слів усмішкою. — Якщо ти будеш не в змозі впоратися із цим самостійно, я прийду на допомогу. Усе це й без того триває занадто довго, але я дам тобі ще трохи часу.

— Скільки? — наполягає Селія.

Дівчина-змія сьорбає чай.

— Я не можу контролювати час, — зізнається вона. — Побачимо.

Упродовж якогось непідвладного часу вони обидві сидять мовчки, замислившись. Шовкові штори ледь помітно хитаються, потяг біжить уперед, і дівчат огортає аромат імбиру й вершків.

— Що сталося з твоїм суперником? — питає Селія.

— Мій суперник завмер стовпом попелу в кіотських полях, — озивається Тсукіко, — якщо вітер і час досі не розвіяли його.

Утеча

Конкорд і Бостон, 31 жовтня 1902

Перш ніж змиритися з думкою, що цирк насправді поїхав, Бейлі довго виписує кола спустілим полем. Тут узагалі нічого не залишилося, навіть жодної зігнутої травинки, котра б доводила, що кілька годин тому на цьому місці щось стояло.

Хлопчик сідає на землю, схиливши голову на руки, і почувається цілком загубленим, хоча й не раз грався на цих полях, коли був дитиною.

Він згадує, що Крихітка казала щось про потяг.

Щоб дістатися до якихось віддалених куточків, потяг мусить заїхати в Бостон.

Думка миттєво формується в голові, і Бейлі схоплюється на рівні та щодуху мчить на станцію.

Коли він, захеканий, прибігає туди, спина страшенно болить у тому місці, де наплічник бився об неї під часу бігу, а на станції не видно жодного потяга. Таж він так сподівався, що цирковий поїзд досі стоїть там і чекає на нього. Хоча, чесно кажучи, Бейлі навіть не знає, чи існує той поїзд насправді.

На станції майже безлюдно, на лавиці посеред перону сидять лише двійко людей — чоловік і жінка в чорних пальтах.

Бейлі не одразу помічає на шиях червоні шарфи.

— З тобою все гаразд? — цікавиться жінка, коли він вибігає на перон. Вона має легкий акцент, який Бейлі не може впізнати.

— Ви тут через цирк? — захекано вигукує хлопчик.

— Були, — погоджується чоловік із тим самим ритмічним акцентом. — Хоча він уже поїхав. Гадаю, ти це помітив.

— Вони зачинилися сьогодні раніше, ніж зазвичай, але немає нічого дивного, — додає жінка.

— Ви знаєте Крихітку й Прибамбаса? — з надією питає Бейлі.

— Кого? — перепитує чоловік. Жінка запитально хилить голову, наче теж не зрозуміла, про що йдеться.

— Це двійнята, котрі виступають із котиками, — пояснює Бейлі. — Вони мої друзі.

— Двійнята! — вигукує жінка. — І їхні чудові котики! Як тобі вдалося потоваришувати з ними?

— Це довга історія, — каже Бейлі.

— Тоді ти мусиш розповісти її нам, поки ми тут чекаємо, — каже вона, усміхнувшись. — Ти теж їдеш до Бостона, так?

— Не знаю, — зізнається Бейлі. — Я намагався наздогнати цирк.

— І ми зайняті точнісінько тим самим, — виголошує чоловік. — Але не варто намагатися наздогнати Le Cirque, поки не дізнаємося, куди він вирушив. Доведеться почекати приблизно добу.

— Сподіваюся, що він з’явиться там, куди ми зможемо дістатися, — додає жінка.

— А як ви дізнаєтеся, де він? — із недовірою запитує Бейлі.

— Ми ж сновиди й маємо свої таємні методи, — посміхається жінка. — Тож нам доведеться трохи зачекати, і ми матимемо вдосталь часу, щоб розповісти одне одному кілька історій.

Виявляється, що чоловіка звуть Віктор, а його сестру — Лорена. Вони вирушили у, як вони самі це називають, подовжену циркову відпустку — мандрують за Le Cirque des Rêves стількома містами, скількома вдається. Зазвичай вони так подорожують лише Європою, та цю відпустку вирішили провести по той бік Атлантичного океану. А раніше були в Канаді.

Бейлі розповідає їм скорочену версію того, як потоваришував із Крихіткою й Прибамбасом, не вдаючись у деякі найдивніші подробиці.

Уже перед світанком до них приєднується ще одна сновида, жінка на ім’я Елізабет. Вона зупинялася в місцевому готелі, а тепер, коли цирк поїхав, теж вирушає до Бостона. Її зустрічають тепло, наче давню подругу, хоча Лорена каже, що вони познайомилися лише кілька днів тому. Поки всі чекають на потяг, Елізабет витягає спиці й клубок темно-червоної вовни.

Лорена знайомить її з Бейлі й каже, що він юний сновида без шарфа.

— Насправді я не сновида, — заперечує хлопчик. Він досі не певний, що добре зрозумів значення цього терміна.

Елізабет ретельно оцінює його, підвівши очі від плетіння та примруживши їх. Бейлі значно вищий за неї, але цей погляд нагадує йому про найсуворіших учителів. Жінка нахиляється та змовницьки питає його:

— Ти обожнюєш Le Cirque des Rêves?

— Так, — не роздумуючи, погоджується Бейлі.

— Над усе на світі? — наполягає жінка.

— Так, — каже хлопчик. Хоча вона запитує серйозним тоном, а його серце від нервів досі гупає, як скажене, Бейлі не може втриматися від усмішки.

— Тоді ти сновида, — виголошує жінка. — І не має значення, як ти вбраний.

Вони розповідають йому історії про цирк та інших сновид. Про товариство, яке відстежує пересування цирку й повідомляє про них іншим сновидам, аби вони могли їздити за ним від міста до міста. Віктор і Лорена подорожують разом із цирком цілий рік, щойно їм дозволить розклад, а Елізабет зазвичай не їздить далеко від Нью-Йорка, тож цю її поїздку можна вважати дальньою. Виявляється, у містечку є неофіційний клуб сновид, котрі час від часу збираються на засідання, аби не втрачати зв’язок, поки цирк подорожує далекими країнами.

Невдовзі після того, як над небокраєм сходить сонце, до станції прибуває потяг. Дорогою до Бостона історії тривають, Елізабет плете, а Лорена дрімає, підперши рукою голову.

— Де ти зупиняєшся в місті? — цікавиться Елізабет.

Бейлі про це не подумав, він намагався втілювати план крок за кроком і не перейматися тим, що станеться, коли вони нарешті дістануться Бостона.

— Я точно не впевнений, — зізнається він. — Мабуть, залишуся на вокзалі, поки не знатиму, куди їхати далі.

— Безглуздя, — заперечує Віктор. — Ти зупинишся в нас. Ми винайняли майже цілий поверх у «Паркер Гауз». Поживеш у Авґустовій кімнаті, він так чи так учора повернувся до Нью-Йорка, а я ніколи не завдаю собі клопоту попереджати керівництво, що ми маємо вільну кімнату.

Бейлі намагається заперечити, але Лорена уриває його:

— Він жахливо впертий, — шепоче вона. — Якщо вже Віктор убив щось собі в голову — не пристане на жодні відмовки.

Тож, щойно вони виходять із вагона, Бейлі сідає до екіпажа разом із усіма. У готелі його наплічник разом із багажем Елізабет відносять нагору.

— Щось не так? — непокоїться Лорена, коли він відверто роззирається довкола в заможному фойє.

— Я почуваюся, як одна з тих дівчиськ у казках, котра не мала навіть черевиків, а потім якимсь чином потрапила на бал до замку, — шепоче Бейлі, і жінка сміється так голосно, що кілька людей озираються й витріщаються на неї.