Ззовні потяг схожий на ті, що перевозять вугілля чи щось таке. Геть нічого особливого.

А ось усередині — зовсім інша річ.

Усередині панують розкіш, позолота й тепло. Більшість пасажирських вагонів заслано товстими візерунчастими килимами. Оксамитова оббивка винного, фіолетового і кремового відтінків наче запозичила їх у заходу сонця, що зависло над небокраєм у сутінках і неохоче прощається з барвами, котрим судилося розчинитися в поцяткованому зірками опівнічному небі.

Коридори освітлені лампами з абажурами у вигляді кришталевих водоспадів, що погойдуються в такт руху поїзда. Усе довкола спокійне й безтурботне.

Незадовго після вирушення Селія ховає книгу в шкіряній палітурці у всіх на виду, замаскувавши її між власними книжками.

Замість просякнутої кров’ю сукні вона вдягає іншу, ту, що особливо подобалася Фрідрікові, — перламутрову, перев’язану чорними, білими й антрацитовими стрічками.

Коли Селія йде коридором, стрічки шелестять і розвіваються за спиною.

Дівчина зупиняється біля дверей, на котрих, крім написаного від руки імені на табличці, видніються два каліграфічних ієрогліфи.

Господиня одразу відгукується на ввічливий стук і запрошує зайти всередину.

Більшість купе в поїзді аж сочиться кольорами, але те, де живе Тсукіко, здається цілком нейтральним. Воно майже порожнє — лише кілька паперових ширм і штори із шовку-сирцю, що пахнуть імбиром і вершками.

У центрі приміщення, на підлозі, у червоному кімоно сидить Тсукіко, схожа на багряне серце блідої кімнати.

І вона не сама. Поклавши голову їй на коліна, поруч лежить Ізобель і тихенько схлипує.

— Я не хотіла заважати, — вибачається Селія. Вона застигає на порозі, уже налаштована вийти з купе й зачинити за собою двері.

— Ти нам не заважаєш, — переконує Тсукіко й махає, щоб дівчина зайшла всередину. — Може, допоможеш мені переконати Ізобель, що їй необхідно трохи поспати.

Селія мовчить, але віщунка витирає очі, підводиться й киває.

— Дякую, Кіко, — каже вона, розгладжуючи зморшки на сукні. Дівчина-змія й далі сидить на підлозі й зосереджує всю увагу на Селії.

Ізобель, прямуючи до дверей, зупиняється біля фокусниці.

— Мені шкода, що гер Тіссен загинув, — каже вона.

— Мені теж.

На якусь мить Селії здається, що Ізобель хоче обійняти її, але дівчина лише киває та йде, зачинивши за собою двері.

— Останні кілька годин були довгими для кожного з нас, — озивається Тсукіко, коли віщунка зникає. — Тобі необхідно випити чаю, — додає вона, перш ніж Селії вдається пояснити, чому вона прийшла. Дівчина-змія пропонує їй сісти на подушку й тихо йде до кінця вагону, де за ширмою ховається всіляке чайне начиння.

Тсукіко неквапливо заварює дві піали чаю маття[23], і все видається чудовим і заспокійливим, хоча й не схоже на повноцінні чайні церемонії, котрі дівчина колись улаштовувала кілька разів.

— Чому ти ніколи не казала мені? — питає Селія, коли Тсукіко вмощується навпроти неї.

— Не казала про що? — не розуміє дівчина-змія й посміхається поверх горнятка з чаєм.

Селія зітхає. Вона розмірковує, чи так само важко було Лейні Берджес, коли вони зустрілися за чаєм у Константинополі. Вона вже мало не наважується розбити піалу з чаєм Тсукіко, щоб подивитися на її реакцію.

— Ти поранилася? — цікавиться Тсукіко, показуючи на рубець на пальці в Селії.

— Майже тридцять років тому мене зв’язали путами зі змаганням, — озивається вона. Потім сьорбає чай і додає: — Може, тепер, коли ти бачила мій, покажеш мені свій рубець?

Тсукіко посміхається та ставить піалу на підлогу, а тоді повертається й відгортає комірець кімоно.

Внизу шиї, десь між сплетінням витатуюваних символів у вигині півмісяця, причаївся ледь помітний шрам, за формою й розміром схожий на каблучку.

— Як бачиш, гра добігає кінця, а рубці залишаються, — каже вона та поправляє кімоно на плечах.

— Це знак від однієї з прикрас мого батька, — зізнається Селія, але Тсукіко не погоджується й не заперечує.

— Як тобі чай? — запитує вона.

— Чому ти тут? — у свою чергу цікавиться Селія.

— Мене найняли, бо цирк шукав дівчину-змію.

Селія опускає свою піалу.

— Я не в настрої жартувати, Тсукіко, — повідомляє вона.

— Тоді точніше формулюй запитання і, ймовірно, отримаєш задовільніші відповіді.

— Чому ти ніколи не казала мені про змагання? — веде далі Селія. — Що ти раніше сама брала в такому участь?

— Я пообіцяла не відкривати своїх таємниць, поки мене про них не спитають прямо, — повідомляє дівчина. — І дотримала свого слова.

— А чому ти прийшла сюди на самому початку?

— Мені було цікаво. Це перша гра після тієї, у якій змагалася я. Я не планувала надовго залишатися.

— А чому залишилася?

— Мені сподобався мосьє Лефевр. Моє змагання відбувалося в значно вужчому колі, а цирк здавався чимось особливим. Нечасто щастить знайти справді особливе місце. Я залишилася, щоб поспостерігати.

— Ти спостерігала за нами, — каже Селія.

Тсукіко киває.

— Розкажи мені про гру, — просить фокусниця, сподіваючись, що тепер Тсукіко стала балакучішою й відповість на відверте запитання.

— Вона грандіозніша, ніж тобі здається, — починає дівчина-змія. — Свого часу я теж не розуміла правил. Тут справа не лише в тому, що ти називаєш магією. Ти гадаєш, що новий намет у цирку — це хід? Усе геть інакше. Усе, що ти робиш, кожна мить щодня й щоночі — це хід. Ти носиш свою гральну дошку із собою, не ховаєш у шатрах і смугах. Хоча тебе і твого противника позбавили розкоші стояти на чітко окреслених полях.

Селія сьорбає чай і роздумує над почутим. Намагається осягнути, що все, що трапляється із цирком, з Марко, — лише частина чиєїсь гри.

— Ти кохаєш його? — питає Тсукіко, задумливо дивлячись на неї. На обличчі в дівчини-змії з’являється усмішка, котру можна було б вважати співчутливою, але Селії завжди здавалося, що зрозуміти вираз обличчя Тсукіко майже неможливо.

— Так, — погоджується вона.

— Ти впевнена, що він теж тебе кохає?

Селія не відповідає. Її бентежить те, як звучить запитання. Ще кілька годин тому вона була переконана в Маркових почуттях. Але в цій печері, оздобленій парфумованими шовками, усе, що здавалося сталим і беззаперечним, тепер видається мінливим, мов пара над піалою. Крихким, як ілюзія.

— Кохання непостійне й швидкоплинне, — каже Тсукіко. — Воно рідко буває твердинею, на якій можна щось вирішувати, хай би про яку гру йшлося.

Селія заплющує очі й намагається впоратися з тремтінням рук.

Щоб опанувати себе, вона витрачає більше часу, ніж хотіла б.

— Колись Ізобель гадала, що він кохає її, — веде далі дівчина-змія. — Вона була впевнена. І тому прийшла сюди, аби допомогти йому.

— Він кохає мене, — промовляє Селія, проте слова, що злітають з уст, видаються не такими впевненими, як ті, що їх вона промовляє подумки.

— Можливо, — погоджується Тсукіко. — Щодо маніпулювання людьми в нього руки на всі штуки. Хіба ти колись сама не брехала людям, кажучи їм те, що вони хотіли почути?

Селія не певна, що гірше: знання того, що наприкінці гри один із них мусить померти, чи ймовірність, що вона лише іграшка для Марко. Що вона — тільки фігура на дошці, котра чекає, поки її викинуть і оголосять мат.

— Різниця між суперником і партнером залежить лише від точки зору, — пояснює Тсукіко. — Крок убік — і та сама людина може опинитися чи тим, чи тим, чи взагалі кимось іншим. Важко зрозуміти, на чиєму обличчі немає маски. А в тебе, крім суперника, є ще чимало речей, яким ти мусиш дати раду.

— У тебе було інакше? — цікавиться Селія.

— Моя арена не була такою величною. Було задіяно менше людей, ми менше пересувалися. Якби там не відбувалося змагання, ніхто не рятував би те місце. Зараз воно, здається, здебільшого перетворилося на чайний сад. Відколи завершилося змагання, я туди не поверталася.

— Але цирк може існувати й коли змагання... закінчиться, — запевняє Селія.

23

Різновид японського пропареного зеленого чаю, розтовченого в порошок.