Бейлі відводять до кімнати, що завбільшки з половину його рідного будинку. Хоча штори на вікнах запнуті й не пропускають сонячних променів, заснути не вдається. Хлопчик сновигає кімнатою, аж поки не лякається, що зіпсує килим, а відтак сідає біля вікна та спостерігає за людьми на вулиці.

Коли опівдні хтось стукає у двері, він відчуває полегшення.

— Ви вже знаєте, де тепер цирк? — випалює він, не давши Вікторові навіть розтулити рота.

— Поки що ні, любий хлопчику, — засмучує його чоловік. — Часом нам щастить заздалегідь дізнатися, куди він прямує, але не цього разу. Гадаю, що ми почуємо щось до вечора і, якщо доля буде прихильною до нас, вирушимо туди вже завтра зранку. Ти маєш костюм?

— Із собою не маю, — каже Бейлі, згадуючи костюм, котрий лежить удома в скрині й виймається на світ божий лише до особливих випадків. Імовірно, він уже виріс із нього, бо навіть не може пригадати, коли востаннє траплялася така «костюмна» оказія.

— Тоді купимо, — каже Віктор, наче це так просто, як придбати газету.

У фойє вони зустрічаються з Лореною, і двійко дорослих цілісінький день тягають малого містом у справах, не забувають зазирнути до кравця за костюмом.

— Ні, ні, — заперечно хитає головою Лорена, роздивляючись зразки тканин. — Ці кольори йому не личать. Йому потрібен сірий. Благородний темно-сірий.

Після нескінченних примірок і шпильок Бейлі отримує найгарніший у житті сірий костюм, гарніший навіть за найкращий татів костюм антрацитового відтінку. Попри протести, Віктор також купує йому дуже блискучі черевики й нового капелюха.

Відображення в дзеркалі геть не схоже на те, до якого Бейлі звик, і хлопчик ледве може повірити, що насправді має такий вигляд.

Потім вони з купою пакунків повертаються до «Паркер Гаузу», завалюються до своїх кімнат, але навіть не встигають присісти, як Елізабет кличе їх вечеряти.

У ресторані внизу Бейлі з подивом зустрічається з десятком сновид, котрі або вирушать далі за цирком, або залишаться в Бостоні. Розкішний ресторан змушує хлопчика знітитися, але товариство таке дружнє й галасливе, що зовсім скоро він забуває про це. Як і очікувалося, усі люди вбрані в чорне, біле чи сіре з яскравими плямами червоних краваток чи шийних хустинок.

Помітивши, що Бейлі не має жодної червоної деталі, Лорена крадькома дістає з найближчого букета червону троянду й пришпилює йому до вилоги.

Кожну страву супроводжують нескінченні байки про цирк, згадки про намети, яких Бейлі ніколи не бачив, і країни, про які він ніколи не чув. Бейлі здебільшого слухає інших і досі зачудовано радіє, що потрапив до товариства людей, закоханих у цирк не менше за нього.

— А чи... чи не здається вам, що із цирком відбувається щось дивне? — тихо питає Бейлі, коли розмова за столом розпадається на кілька окремих. — Я маю на увазі, останнім часом?

Віктор і Лорена переглядаються, наче домовляючись, хто має відповісти, але в розмову втручається Елізабет.

— Цирк уже не той, відколи загинув гер Тіссен, — каже вона. Віктор несподівано здригається, а Лорена згідно киває.

— Хто такий гер Тіссен? — цікавиться Бейлі. Усі троє здивовані його невіглаством.

— Фрідрік Тіссен — перший зі сновид, — пояснює Елізабет. — Він був годинникарем і змайстрував годинника над ворітьми.

— Той годинник створив хтось, хто не належав до цирку? Правда? — дивується Бейлі. Він ніколи не здогадувався запитати про нього в Крихітки чи Прибамбаса. Вважав, що годинник з’явився одночасно з цирком. Елізабет киває.

— А також він був письменником, — додає Віктор. — Багато років тому ми так і познайомилися. Прочитали статтю, котру він написав про цирк, і надіслали йому листа, а він відповів. Так усе й почалося. Це було ще до того, як нас почали називати сновидами.

— Він змайстрував для мене годинника, схожого на Карусель, — мрійливо повідомляє Лорена. — З маленькими створіннями, що кружляють між хмарками й срібними коліщатками. Це надзвичайна річ, і я шкодую, що не можу брати її з собою в подорожі. Проте так приємно повертатися додому та знаходити там згадку про цирк.

— Я чула, що гер Тіссен мав таємний роман з ілюзіоністкою, — шепоче Елізабет, багатозначно посміхаючись над келихом вина.

— Дурні плітки й нісенітниці, — кепкує з неї Віктор.

— У статтях він завжди захоплювався нею, — задумливо каже Лорена, наче зважуючи ймовірність роману.

— Як можна нею не захоплюватися? — питає Віктор, і Лорена зацікавлено озирається на нього. — Вона надзвичайно талановита, — бурмоче чоловік, і Бейлі помічає, що Елізабет ледве стримує сміх.

— То цирк без repa Тіссена вже не такий? — допитується Бейлі, міркуючи, чи не має це стосунку до того, що розповідала йому Крихітка.

— Звісно ж, для нас цирк став іншим без нього, — погоджується Лорена. Вона задумливо змовкає, а потім веде далі: — Хоча цирк і сам по собі здається трохи інакшим. Нічого особливого, лише деякі...

— Несправності, — втручається Віктор. — Наче в годиннику, маятник якого почав неправильно гойдатися.

— Коли він помер? — питає Бейлі, бо не може змусити себе запитати як.

— Насправді сьогодні рівно рік, як його не стало, — каже Віктор.

— Ох, я й не зауважила цього, — додає Лорена.

— Тост за repa Тіссена, — пропонує Віктор достатньо голосно, щоб почули всі, хто сидить за столом, і підіймає келих. Бейлі теж підіймає свій разом з усіма.

Аж до десерту люди оповідають історії про repa Тіссена й перериваються лише на кілька хвилин, щоб посперечатися, чому торт тут називають пирогом, якщо лише сліпий не бачить, що це справжнісінький торт. Віктор допиває каву і, перепросивши, виходить з-за столу, не бажаючи встрявати до філологічно-тортових дискусій.

Повертається він до столу з телеграмою в руці.

— Ми вирушаємо до Нью-Йорка, любі друзі.

Глухий кут

Монреаль, серпень 1902

Коли ілюзіоністка, вклонившись, зникає просто на очах у зали, глядачі вітають порожню сцену гучними оплесками. Вони залишають свої місця і, обговорюючи із супутниками той чи інший фокус, виходять крізь двері, що знову з’явилися в смугастій стіні намету.

Усі потихеньку виходять із шатра, і лише один чоловік, що сидить у внутрішньому колі стільців, залишається на своєму місці. Його очі, що їх майже неможливо роздивитися в затінку крисів капелюха-котелка, утупилися в порожнє місце в самому центрі кола, де ще мить тому стояла фокусниця.

Решта глядачів уже розійшлися.

Чоловік і далі сидить.

За кілька хвилин двері знову стають невидимими, зливаючись зі стіною.

Чоловік і оком не змигне. Двері, що зникають, його зовсім не цікавлять.

За мить на стільці навпроти нього з’являється Селія, убрана в ту саму сукню, що й на виступі: чорну з тонким білим мереживом.

— Зазвичай ти сидиш позаду, — зауважує вона.

— Хотів краще бачити, — відповідає Марко.

— Ти подолав чималий шлях, щоб опинитися тут.

— Узяв вихідні.

Селія переводить погляд на свої руки.

— Ти не сподівалася, що я вирушу аж сюди, чи не так? — цікавиться Марко.

— Ні, не сподівалася.

— Знаєш, непросто сховатися, якщо подорожуєш із цілим цирком.

— Я не ховалася, — заперечує дівчина.

— Ще й як, — уриває її Марко. — Я намагався поговорити з тобою на похороні repa Тіссена, але ти пішла раніше, ніж я встиг знайти тебе, а потім ти повезла цирк аж за океан. Ти уникала мене.

— Я не навмисно, — пояснює чарівниця. — Мені потрібен був час, щоб подумати. Дякую тобі за Озеро Сліз, — додає вона.

— Я хотів, аби ти мала місце, де могла б спокійно поплакати, якщо мене немає поруч.

Вона заплющує очі й киває.

— Ти вкрала мою книгу, — озивається Марко за мить.

— Вибач, — каже дівчина.

— Поки вона в безпечному місці, не має значення, у мене це чи в тебе. Але ти могла б запитати дозволу. Могла б попрощатися.

Селія киває.

— Я знаю, — каже вона.