Технічні деталі

Лондон, 1 листопада 1901

Дослухаючись до розміреного гупання Маркового серця й цокання годинника, Селія мріяла зупинити час. Вона хотіла б назавжди зупинити цю мить, скрутившись клубочком і відчуваючи спиною ніжний дотик хлопцевих рук. Воліла б, щоб нікуди не потрібно було йти.

Але їй удалося лише вповільнити Маркове серцебиття й занурити хлопця в глибокий сон.

Чарівниця могла б збудити його, але небо надворі вже світлішає, а її лякає сама лише думка, що доведеться прощатися.

Тому дівчина ніжно цілує коханого у вуста й тихо вдягається, поки він спить. Вона знімає з пальця каблучку й залишає її на камінній полиці, точно між двома серцями, зображеними на гральній карті.

Одягаючи пальто, Селія завмирає й кидає погляд на розкидані столом книжки.

Можливо, якщо їй удасться краще зрозуміти його методи, вона зможе скористатися ними й зробити цирк самостійнішим. Зможе скинути із себе хоча б частину тягаря. А потім їм двом удасться бути разом довше, ніж кілька похапцем украдених годин, і не перейматися правилами гри.

Селія не може уявити кращого подарунка для Марко, аніж змусити їхніх наставників оголосити вердикт.

Дівчина бере зі столу книгу з іменами. Схоже, непогано буде почати саме з неї й зрозуміти ази того, із чим доведеться мати справу.

І фокусниця забирає її з собою.

Селія вислизає до темного вестибюля, затиснувши книгу в шкіряній палітурці під пахвою, і якомога тихше зачиняє двері до Маркового помешкання. Замки за її спиною видають кілька ледь чутних, приглушених клацань і повертаються на свої місця.

Примарну фігуру, що ховалася в затінку обіч, Селія помічає, лише коли та озивається.

— Ти маленька брехлива шльондра, — каже їй батько.

Селія заплющує очі, намагаючись зосередитися, але Гектора завжди важко позбутися, якщо він уже причепився, і цього разу їй теж не вдається впоратися.

— Я здивована, що ти чекав у вестибюлі, щоб повідомити мені це, татку, — каже дівчина.

— У голові не вкладається, який навколо цього місця виставлений захист, — повідомляє батько, махаючи в бік дверей. — Ніщо не потрапить досередини, якщо хлопчина сам того не захоче.

— Добре, — радіє Селія. — Тримайся від нього подалі. І від мене теж.

— Що ти збираєшся із цим робити? — цікавиться чоловік, показуючи на книгу.

— Це тебе не обходить, — буркає донька.

— Ти не можеш впливати на його роботу, — нагадує Гектор.

— Я знаю, принцип невтручання — єдине з небагатьох правил у грі. Я не збираюся втручатися, я збираюся вивчити його методи, і тоді мені не доведеться весь час дбати про цирк.

— Його методи! Це Александрові методи, і тобі не варто пхати туди свого носа. Ти й не тямиш, у що встряєш. Схоже, я переоцінив твою спроможність упоратися із цим змаганням.

— Це ж гра, чи не так? — питає Селія. — Хіба її суть не в тому, аби на публіці давати раду відлунням магії у світі, де в неї не вірять? Це перевірка витривалості й уміння контролювати все, а не майстерності.

— Це перевірка сили, — заперечує Гектор. — А ти слабка. Слабша, ніж я гадав.

— Тоді дозволь мені програти, — пропонує донька. — Я виснажена, татку. Я так більше не можу. Це не той випадок, коли після оголошення переможця ти зможеш відсвяткувати тріумф за пляшечкою віскі.

— Переможця не оголосять, — наполягає чоловік. — Гра добігає кінця, а не зупиняється. За стільки часу ти вже мала б це зрозуміти. Колись ти була хоч трохи кмітливіша.

Селія кидає на чоловіка швидкий погляд і одночасно пригадує його слова, усі недомовки щодо правил гри, якими він годував її роками. Раптом те, про що він завжди намагався не говорити, набуває конкретної форми, і основна ідея змагань стає зрозумілою.

— Переможець — це той, хто встоїть, коли в іншого не залишиться сил для боротьби, — каже Селія, із жахом розуміючи, що до чого.

— Досить грубе узагальнення, але ідея правильна.

Дівчина повертається обличчям до Маркового помешкання та притискає руку до дверей.

— Перестань удавати, що кохаєш того хлопчиська, — гримає Гектор. — Ти вище за ці приземлені дурниці.

— Ти пожертвував би мною заради гри, — тихо озивається Селія. — Дозволив би мені зруйнувати себе, аби лише щось довести. Ти втягнув мене до цієї гри, знаючи ставки, і переконав, що це не більше ніж змагання в майстерності.

— Не дивись на мене так, — лютиться батько, — наче вважаєш мене нелюдом.

— Я бачу тебе наскрізь, — уриває його донька. — У прямому сенсі. І справа тут зовсім не в моїй уяві.

— Навіть якби я був таким, як тоді, коли все почалося, це нічого не змінило б.

— А що станеться із цирком після гри? — цікавиться Селія.

— Цирк — це лише арена, — каже Гектор. — Стадіон. Урочисто прибраний Колізей. Якщо виграєш, можеш і далі займатися ним, хоча без гри він не має сенсу.

— Гадаю, для тебе й інші люди, що задіяні в ньому, теж не мають сенсу? — уїдливо зауважує дівчина. — На їхні долі тобі плювати з високого дерева?

— Кожна дія має протидію, — філософствує батько. — Це частина змагання.

— Чому тепер ти кажеш мені все це, а раніше мовчав?

— Раніше я не боявся, що з вас двох програєш ти.

— Ти маєш на увазі, що помру я, — виправляє його Селія.

— Це лише технічні деталі, — озивається батько. — Гра закінчується тоді, коли залишається один гравець. Іншого способу завершити її немає. Тож можеш облишити всі свої облудні сподівання, що, коли гра закінчиться, ти й далі плутатимешся із цим нікчемою, якого Александр знайшов у лондонських нетрях.

— А хто ж залишився? — цікавиться донька, ігноруючи його зауваження. — Ти казав, що Александрів учень переміг в останньому змаганні. То що з ним сталося?

Гекторова тінь трясеться від глузливого реготу, а потім відповідає:

— Вона зав’язується вузлами у твоєму дорогоцінному цирку.

Ігри з вогнем

Лише вогонь освітлює цей намет. Яскраве тремтливе біле полум’я, наче вогнище на подвір’ї цирку.

Ти проходиш повз факіра на смугастому підвищенні. Чоловік дозволяє невеличким вогняним вусикам танцювати на довжелезних спицях, що їх він ось-ось проковтне.

На іншому підвищенні жінка вправляється із двома довжелезними ланцюгами з вогняними кулями на кінцях. Вони виписують петлі чи кола, залишаючи в повітрі жевріючий слід від білого вогню, і рухаються так швидко, що здаються не сяйливими цятками на кінцях ланцюгів, а витканими з вогню нитками.

На багатьох платформах артисти жонглюють смолоскипами, крутять їх високо в повітрі. Час від часу вони кидають запалені смолоскипи одне одному, розсипаючи довкола водоспади іскор.

Трохи далі на різній висоті висять вогняні обручі, і актори легко пірнають у них, наче вони просто металеві, а не охоплені полум’ям.

На сусідній платформі жінка тримає вогонь голими руками та складає з нього змій і квіти найрізноманітніших форм. У її руках зірки вистрілюють іскрами, а пташки займаються й зникають, наче крихітні фенікси.

Вона всміхається тобі, а біле полум’я під пальцями складається то в човник, то в книжку, то у вогняне серце.

[22]

Дорогою з Лондона до Мюнхена, 1 листопада 1901

Нічим не примітний потяг пихкає серед полів, випускаючи в повітря хмари сірого диму. Чорний локомотив тягне такі самі чорні вагони. У вагонах із вікнами скло затемнене, а ті вагони, що вікон не мають, просто чорні, як кіптява.

Потяг подорожує нечутно — не свистить і не гуде. Колеса на коліях не риплять, а м’яко й тихо ковзають. Майже весь свій шлях він минає непоміченим і жодного разу не зупиняється.

22

Тсукіко (яп.).