Селія гортає вкриті іменами сторінки. Вона зупиняється там, де приклеєно смужку паперу з витіюватим підписом Лейні Берджес, а поруч біліє порожня пляма на тому місці, звідки вирвали інший шматочок паперу такого самого розміру.

— Я мав записати сюди repa Тіссена, — бідкається Марко. — Мені ніколи це не спадало на думку.

— Загинув би інший відвідувач, якби не він. Нам не вдасться захистити всіх. Це неможливо.

— Мені шкода, — знову повторює хлопець. — Я не знав repa Тіссена так добре, як ти, але високо цінував його самого і його роботу.

— Він показав мені цирк таким, яким я раніше не могла його побачити, — каже Селія. — Який вигляд він має ззовні. Ми листувалися роками.

— Я б теж писав, якби міг висловити на папері все, що хочу сказати тобі. Але для цього навіть чорнильного моря виявилося б замало.

— Замість листів ти дарував мені мрії, — каже дівчина, підводячи погляд на Марко. — А я зводила намети, які ти навряд чи колись бачив. Я весь час відчуваю навколо себе твою присутність і не змогла подарувати тобі нічого, що ти міг би зберегти.

— У мене досі є твоя шаль, — жартує хлопець.

Селія сумно всміхається та згортає книжку. Обабіч неї розлите чорнило тече назад до пляшечки, і друзки навколо нього знову перетворюються на скло.

— Гадаю, саме це мав на увазі батько, коли торочив про вплив ззовні, а не зсередини, — припускає вона. — Він завжди попереджав про це.

— То прилегла кімната точно б йому не сподобалася, — каже Марко.

— Яка кімната? — перепитує Селія. Пляшечка з чорнилом має такий вигляд, наче ніколи не розбивалася. Марко киває вперед і веде дівчину до сусідньої кімнати. Він відчиняє двері, але не заходить до приміщення, і, підійшовши до нього, Селія розуміє чому.

Колись це, мабуть, був кабінет або вітальня — невелика кімнатка, яку, імовірно, можна було б уважати затишною, якби не шари паперу, якими встелено всі можливі поверхні, і аркуші, що звисають зі стелі на нитках.

Нитки причеплені до люстри й тягнуться до горішніх полиць. Вони сплітаються між собою, мов павутиння на стелі.

Усюди, де лише можливо, — на столах, письмових бюро, кріслах — стоять ретельно зроблені моделі наметів. Деякі складені з газет, інші пошиті з тканини. Шматочки креслень, сторінки романів і аркуші поштового паперу скручені й порізані, складені у формі смугастих наметів і скріплені чорними, білими й червоними нитками. Від наметів нитки тягнуться до деталей годинникових механізмів, шматочків люстерок і свічкових недогарків.

У центрі кімнати, на круглому дерев’яному столику, пофарбованому в чорний та інкрустованому перламутровими смугами, стоїть невеличкий металевий казанок. Усередині жваво горить яскравий білий вогник і кидає на кімнату довгі тіні.

Селія ступає на крок досередини, пригинаючись, аби не зачепити нитки, що звисають зі стелі. Відчуття таке, наче заходиш до цирку, у повітрі навіть пахне карамеллю, але глибше ховається ще щось. Під папером і нитками причаїлося щось древнє й могутнє.

Поки Селія обережно просувається кімнатою, намагаючись не зачепити нічого пругом сукні, і роздивляється крихітні намети чи обережно торкається пальцями ниток і коліщаток, Марко стоїть у дверях.

— Це дуже давня магія, чи не так? — питає Селія.

— Це єдина відома мені магія, — озивається Марко. Він смикає за нитку біля дверей, і його рух хвилями перекочується кімнатою. Ціла модель цирку сипле іскрами, коли світло вогнища віддзеркалюється в шматочках металу. — Хоча сумніваюся, що від неї колись чекали на таке.

Селія зупиняється біля намету, у якому гілки дерев укриті свічковим воском. Узявши його за орієнтир, вона знаходить інший, обережно штовхає паперові дверцята й опиняється на власній сцені, оточеній рядами крихітних стільців.

Стіни її намету вкриті сонетами Шекспіра.

Селія зачиняє паперові двері.

Вона навшпиньки завершує обхід кімнати, знову приєднується до Марко й тихо причиняє за собою двері.

Щойно вона переступила поріг, відчуття прогулянки цирком зникає, але дівчина раптом несподівано гостро відчуває все в цій кімнаті. Тепло вогню й протяг від вікон. Аромат Маркової шкіри, що змішався із запахом чорнил і одеколону.

— Дякую, що показав мені це, — каже дівчина.

— Гадаю, твій батько не схвалив би цього, — озивається Марко.

— Я вже давно не переймаюся тим, що схвалює мій батько.

Селія проходить повз письмовий стіл, зупиняється перед каміном і спостерігає, як малесенькі сторінки відлічують час на годиннику, що на полиці.

Біля годинника самотню лежить гральна карта. Чирвова двійка. Не лишилося й сліду, що колись її протинали турецьким кинджалом. Жодної згадки про те, що кров Селії колись торкалася її поверхні, але дівчина впевнена, що це та сама карта.

— Я можу поговорити з Александром, — пропонує Марко. — Можливо, він уже побачив достатньо, щоб винести вердикт, або, через те що сталося, він просто виведе мене з гри. Гадаю, я розчарував його, тож тебе можна вважати переможцем...

— Припини, — просить Селія, не обертаючись. — Будь ласка, припини говорити. Я не хочу нічого чути про цю кляту гру.

Марко пробує заперечити, та слова застрягають у горлі. Він знову намагається заговорити, але виявляє, що не може вимовити жодного слова.

Зітхнувши, він понурив голову.

— Я втомилася від спроб утримати разом те, що втримати неможливо, — каже Селія, коли він підходить ближче. — Від спроб контролювати неконтрольоване. Утомилася забороняти собі хотіти чогось через страх, що зруйную те, чого не зможу полагодити. Усе й так зламається, незалежно від того, що ми робимо.

Дівчина притуляється до Маркових грудей, і він обіймає її та обережно витирає чорнильні плями на шиї. Так вони й стоять якийсь час, слухаючи, як потріскує вогонь і цокає годинник.

Коли Селія підводить голову, хлопець, не відводячи очей, знімає з неї пальто й кладе руки на оголені плечі.

Дівчину пронизує вже знайомий вибух почуттів, котрий завжди супроводжує дотик до його шкіри, і вона більше не може опиратися йому, більше просто не хоче.

— Марко, — шепоче дівчина, розстібаючи ґудзик його камізельки. — Марко, я...

Перш ніж їй удається завершити речення, його палкі й жадібні вуста торкаються її.

Поки Селія розстібає камізельку, він наосліп бореться з гачками й розв’язує стрічки, не бажаючи припиняти поцілунок.

Вишукана сукня безладно падає до ніг.

Плутаючись у зав’язках корсету, Марко опускає дівчину на підлогу.

Шар за шаром, вони й далі позбуваються одягу, поки їх нічого не розділяє.

Потрапивши в пастку мовчання, Марко язиком виводить слова вибачення й обожнювання на шкірі Селії, без жодного звуку висловлює все те, що не міг сказати вголос.

Він знаходить інші можливості розповісти про своє кохання, пальці залишають на тілі чорнильні сліди, і хлопець насолоджується кожним звуком, почутим від Селії.

Вони зливаються в єдине ціле, і кімната тремтить.

Хоча тут чимало крихких речей, нічого не розбивається.

Годинник над ними й далі гортає сторінки, занадто мініатюрні для того, щоб записані на них історії хтось колись зміг прочитати.

Марко не пам’ятає, як заснув. Однієї миті Селія скрутилася клубочком у його руках і поклала голову на груди, слухаючи серцебиття, а наступної — він уже залишився сам.

Вогонь загас, залишивши на згадку по собі ледь жевріючі жаринки. Крізь вікна просочується сірий світанок і кидає прозорі тіні.

На камінній полиці — чирвова двійка, а на ній лежить срібна каблучка з гравіюванням латиною. Марко всміхається й надіває прикрасу Селії на мізинець, поруч зі шрамом на безіменному пальці.

Він не одразу помічає, що оберіг у шкіряній палітурці зник зі стола.

Частина IV

Заколот

Я переконаний, що, попри мої численні візити до цирку, існують намети, у котрих я ще не бував. І хоча я бачив силу-силенну вивісок і пройшов сотнями можливих доріжок, завжди залишатимуться недосліджені куточки та двері, котрі для мене так і не відчинилися.