Ось воно й сталося: тепер Пітер теж учасник дійства. Ще одна прикраса Великого Дня матері. То й нехай, нічого поганого в цьому немає. Християнство завжди використовували для таких цілей. Та й хто знає — можливо, ця жінка захотіла скористатися Пітером не через його статус пастора, а через його статус гостя. Він виступив наперед. Фрази й теми метлялися без ладу в його голові, зрозумілим було єдине: Пітер хотів, щоб його промова прозвучала на честь не лише матері з дитиною, а й на вшанування Обожнювача Номер Один, що так гідно ніс свій тягар важкої втрати. Раніше Пітер часто зненацька усвідомлював, що найревніший член його пастви, той, хто постійно виголошував про радість пізнання Христа, про щедре благословення віри, насправді — ця думка тоді, наче спалахом, проймала Пітера — дуже нещасливий і страждає від нестерпного смутку. Номер Один цілком міг бути одним із таких вірян.

— Мене попросили сказати кілька слів, — почав Пітер. — Дехто з вас зрозуміє те, що я скажу. Більшість, мабуть, ні. Я маю надію, що одного дня зможу сказати це вашою мовою. Але стривайте-но — ви чули? — я щойно промовив це прекрасне слово: «надія». Так зветься почуття, і так зветься дитя, яке сьогодні прийшло в наш світ.

Маля підняло один черевичок, потім другий і перекинулося на спину. Мати ніжно підхопила його й допомогла підвестися, і хлопчик, замислившись, усівся на підлогу.

— Надія — річ тендітна, — провадив далі Пітер. — Тендітна, наче квітка. Через цю тендітність над нею насміхаються люди, яким життя видається темним і сповненим тяжких випробувань, люди, які зляться, коли те, що є в них самих, але у що вони не можуть повірити, приносить розраду іншим. Вони воліють розчавити тендітну квітку надії своїми чоботами, немовби промовляючи: «Дивіться, якою слабкою вона є, дивіться, як легко її знищити!» Але насправді надія — одна з найсильніших речей у Всесвіті. Гинуть імперії, на порох перетворюються цивілізації, а надія завжди повертається, пробиваючись крізь попіл, проростаючи з насіння невидимого й непоборного.

Паства — якщо, набравшись зухвальства, назвати так присутніх тут оазян — затихла, неначе зважуючи кожне почуте слово, хоча вони й мали б почуватися спантеличеними. Пітер знав, що йому слід ставитися до своєї промови як до такої собі коротенької й бурхливої мелодії, заграти яку запросили чужоземного гостя на його дивоглядному інструменті.

— Як усі ми знаємо, — вів далі Пітер, — надія, яку плекають найбільше, — це народження дитини. Біблія — книга, яку деякі з вас люблять так само, як люблю її я, — містить багато хороших історій про народження дітей, зокрема і про народження Ісуса Христа, нашого Господа. Але не час і не місце розповідати мені ці біблійні історії. Я лише повторю кілька слів із давньої книги Екклезіясту, які допомогли мені зрозуміти все те, що я бачив за останні кілька днів. Сказано-бо в Екклезіясті: «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати; час плакати й час реготати; час садити і час виривати посаджене». Стара людина — мати Обожнювача Ісуса Номер Один — померла. Це дуже сумна подія. Нова людина —  — народилася сьогодні. І це дуже радісна подія. Віддаймо ж однакову пошану кожній із них: святкуючи прихід нового життя, пам’ятаймо про тих, хто нас залишив, а тоді посеред смутку й журби душі наші злинуть, коли ми вітатимемо нове життя. Отож, маленький  — найпрекрасніший і найкоштовніший дарунок нашій громаді — я кажу тобі: «Ласкаво просимо!»

Пітер сподівався, що останнє слово вимовив із достатньою інтонацією, яка би вказувала на кінець промови. Очевидно, так і було: усі слухачі зашелестіли, заплескали й замахали руками. Навіть маля, вхопивши настрій, що запанував серед оазян, здійняло свої крихітні долоні в рукавичках. Кімната, що була такою тихою в попередні хвилини, тепер знову наповнилася воркуванням і розмовами; люди, що на короткий час стали аудиторією, зараз перетворилися знову на юрбу. Пітер уклонився і повернувся на своє місце біля стіни.

На одну мить посеред святкування, що поновилося, в голові Пітерові залоскотала думка про власну дитину, що росла всередині його дружини далеко-далеко звідси. Але вона не була навіть належним чином сформована — побачене мигцем відображення думки, яке не могло конкурувати з усім тим збуренням просто перед його очима: строкатий натовп, схвильовані рухи, незрозумілі вигуки, пильне новонароджене маля з тонкими ручками й ніжками — герой цієї миті, король цього дня.

16

Відхилившись від осі й розлетівшись у просторі

Настав п’ятий день, день дощовий і напрочуд гарний, а Пітерові геть випало з пам’яті, що сьогодні за ним приїжджає Ґрейнджер.

Не те щоб він не хотів її приїзду, і не те щоб вона зникла з його реальності... Упродовж цих трьохсот шістдесяти з гаком годин, які розділяли їхні заплановані зустрічі, Пітер раз по раз згадував про неї. Приміром, він думав, чи дозволить йому жінка цього разу допомогти з видачею ліків; він пригадував шрами на її зап’ястку й розмірковував над тим, які страждання могли змусити молодшу Ґрейнджер завдати собі цих ран; а іноді, вночі, перш ніж Пітер засинав, перед його очима стрімко пролинало її бліде стурбоване обличчя. Однак життя серед оазян було неймовірно насиченим, і він мусив тримати у своїй голові силу-силенну всього. «Вважай на можливості, — повчала його Книга Сираха. — Не будь нетямущим ні в великому, ні в малому».

Ні, Пітер не забував молитися за Чарлі Ґрейнджера й Коретту, і щоразу, як він це робив, у думках його поставала Ґрейнджер. Але вранці п’ятого дня, коли він прокинувся, довга ніч скінчилася, зійшло сонце, неподалік дощило — та й по всьому. Його зустріч із характерною аміківською аптекаркою геть-чисто вивітрилася з голови.

Однаково йому ніколи не вдавалося як слід жити за розкладом. Що довше Пітер перебував разом із оазянами, то менше сенсу бачив у тому, щоб чіплятися за час, який тут був, щиро кажучи, недоречним. Пітер уже не відчував добу як двадцять чотири години, і вже напевно в ній не було тисячі чотирьохсот сорока хвилин. День тепер означав відтинок часу, протягом якого світило сонце і який від наступного дня був відмежований покровом темряви. Доки було світло, Пітер не спав двадцять, може, двадцять п’ять годин поспіль. Він не знав точно скільки, тому що батьків годинник зупинився, зіпсувавшись від вологи. Прикро, але що вдієш.

Хай там як, життя полягає не в тому, щоб його вимірювати годинником, а в тому, щоб узяти якомога більше з кожної дарованої Господом хвилинки. Стільки всього треба було зробити, стільки нового обміркувати, зі стількома людьми поспілкуватися... Коли спадала темрява, Пітер засинав мертвим сном, його свідомість потопала швидко й невідворотно, наче автомобіль, що йде під воду. А після вічності, проведеної на дні, він зринав ближче до поверхні, де далі дрімав і бачив сни, уставав, щоб піти до вбиральні, потім знову дрімав, знову бачив сни. Йому наче відкрилася таємниця Джошуа — кота Джошуа тобто. Таємниця, як дрімати цілісінькими годинами і днями, не знуджуючись, накопичуючи енергію для майбутніх подій.

Коли ж більше спати Пітер не міг, він лежав із розплющеними очима, дивився в небо, знайомився з вісімдесятьма сімома зірками і давав їм назви: Зімран, Йокшан, Мадан, Мідіян, Ішбак, Шуах, Шева тощо. Усі ці родоводи з Книг Буття й Виходу зрештою таки стали у пригоді. Вони породили нове сузір’я.