Здебільшого, однак, Пітер працював над своїм переказом Святого Письма, сидячи в ліжку при світлі смоляних свічок, які довго горіли. Біблія короля Якова лежала розгорнута в нього на колінах, записник — на передпліччі, а під головою — подушка, на випадок, якщо треба було відкинутися й порозмірковувати над варіантами. «До кожної округи письмом її, і до кожного народу мовою його»[41], — основні засади, якими керувався Мордехай, розсилаючи свої послання під час Вавилонського полону євреїв. Якщо оазяни не можуть мати Євангелія власною мовою, вони заслуговують принаймні на текст, який зможуть вимовляти і співати.

Не раз Пітер виходив із церкви в пітьму, ставав навколішки серед поля, де закопував свої відходи, і прохав Господа сказати йому по щирості, чи не впадає він у гріх гордині. Чи справді настільки потрібне це його перетлумачення Біблії, на яке Пітер витрачав так багато сил? Оазяни ніколи не просили позбавити їх шиплячих і свистячих приголосних. Вони, схоже, упокорилися перед таким принизливим для їхньої гідності становищем. Курцберґ навчив їх співати «Чудову ласку», і як же мелодійно вона звучала! І водночас — як нестерпно було чути їхні страждання! А може, в цьому і вся суть? У їхньому вимученому наближеному виконанні була Божа ласка. Більше Божої ласки, це вже запевне, ніж у співі задоволеної життям релігійної громади якого-небудь англійського містечка, де віряни виконують нескладні церковні гімни, тоді як думки їхні зайнято футболом і мильними операми. Оазяни хотіли Книгу дивних нових речей; може, не варто було Пітерові позбавляти її всієї дивності.

Він молився, прохаючи про настанову. Господь не відраджував його. У тиші теплої оазянської ночі, коли зорі мерехтіли зеленавим сяйвом у лазуровому небі, весь простір довкола Пітера сповнився приголомшливою відповіддю: «Усе буде добре. Доброзичливість і співчуття — це завжди правильно. Чини як чинив». Ніщо не могло затьмарити спогади про те, як оазяни співали для нього «Чудову ласку» — це був подарунок їм від Курцберга, який вони передали своєму наступному пастору. Але він, Пітер, залишить їм інакші дари. Він подарує їм Святе Письмо, що струменітиме вільно, наче подих.

Тепер його паства налічувала близько ста двадцяти Обожнювачів Ісуса, і Пітер рішуче був налаштований пізнати кожного з них як особистість, а це вимагало значно більших зусиль, ніж просто відкласти у себе в пам’яті колір балахона поряд із номером Обожнювача Ісуса. Пітер, так би мовити, просувався вперед у своєму намаганні розрізняти лиця оазян. Потрібно було припинити чекати, що риси обличчя врешті перетворяться на ніс, губи, вуха, очі тощо. Цього ніколи не станеться. Натомість належало навчитися розпізнавати їхні лиця так, як ми розпізнаємо дерево чи скелю: як абстрактну, ні на що не схожу, але вже знайому після того, як трохи поживемо поруч із нею, річ.

І навіть попри це, упізнати було не те саме, що пізнати. Можна було навчитися розпізнавати певний малюнок із опуклостей і відтінків кольору, щоб зрозуміти: перед тобою Обожнювач Ісуса Номер Тринадцять. Але хто він насправді, цей Номер Тринадцять? Пітер мусив визнати, що пізнати глибше оазян йому не вдавалося. Він любив їх. На цю мить доводилося вдовольнятися цим.

Іноді Пітер замислювався, чи ж доведеться вдовольнитися цим назавжди. Тяжко було запам’ятати осіб, якщо вони не поводилися як люди — не випинали напоказ своє Я, не намагалися щосили самі позначити себе у твоїй пам’яті. Оазяни були не такі. Жоден із них не кричав своєю поведінкою: «Погляньте на мене!» або «Чому світ не хоче дозволити мені бути собою?». Жодного з них, наскільки Пітер розумів, не турбувало питання «Хто я?». Оазяни просто жили. Попервах Пітер не міг у це повірити і гадав, що ця незворушність — лише фасад, і одного дня виявиться, що оазяни такі самі зіпсовані, як і всі решта. Але ні. Вони були такими, якими й здавалися.

З одного боку, Пітер ніби... відпочивав душею без тих мелодрам, що настільки все ускладнюють, коли маєш справу з людьми. Однак це означало, що його перевірений метод, як зійтися з новими знайомими, тут виявився марним. Пітер і Беа застосовували його багато разів там, де проповідували, починаючи від розкішних передпокоїв у готелях і закінчуючи пунктами обміну шприців, і всюди, щоб людина відкрилася перед ними, вони доносили кожному одну й ту саму думку: «Не хвилюйся. Я бачу, що ти не такий, як інші. Не хвилюйся. Я бачу, що ти особливий».

Оазяни ж не потребували Пітера, щоб той розповів їм, хто вони такі. Вони несли свою індивідуальність зі скромною впевненістю в собі, не вихваляючи й не захищаючи власні дивацтва й особисті вади, які відрізняли їх від одноплеменців. Вони були схожі на буддистів, саме таких буддистів, якими їх уявляють, відтак іще дивовижнішою виглядала їхня спрага до християнського віросповідання.

— Ви знаєте, правда ж, — запитав якось Пітер Обожнювача Ісуса Номер Один, — не всі з мого народу вірять у Христа? Дехто сповідує інші релігії.

— Ми ули, — відказав Номер Один.

— Розповісти вам щось про ці релігії?

Пітерові здавалося, що він мусить це запропонувати, щоб усе було чесно. Номер Один неспокійно стріпнув рукавами балахона — так він завжди робив, коли не хотів, щоб розмова тривала далі.

— Ми не матимемо іного Бога, окрім Бога наого паителя. Тільки він — наа надія на Життя.

Кожен християнський пастор жадав би почути від новонаверненого такі слова, утім, сказані так навпрямець і так спокійно, вони дещо непокоїли. Проповідувати оазянам було справжньою втіхою, але Пітер не міг викинути з голови думку, що все йде занадто легко.

Чи ні? Та й узагалі, чому не має бути легко? Коли вікно душі чисте, не забруднене накопиченою нещирістю, самолюбством і відразою до самого себе, то ніщо не може завадити світлу дістатися просто всередину. Авжеж, мабуть, так воно й було. А може, оазяни були надто наївні, надто вразливі, і його обов’язок полягав у тому, щоб надати їхній вірі трохи раціональної твердості. Пітер іще не вирішив. Він молився про напучення.

Окрім того, ще були ті, хто не став Обожнювачами Ісуса, чиїх імен Пітер не міг навіть вимовити. Що йому робити з ними? Вони були не менш цінними для Господа і, певна річ, мали свої потреби й печалі, як і будь-хто інший. Пітер мав би достукатися до них, але ті його ігнорували. Не вороже: просто поводилися, ніби його не існувало. Хоча ні, не зовсім так: вони зауважували його присутність подібно до того, як люди обережно ставляться до якоїсь крихкої речі, що їм заважає: до квітки, на яку не можна наступити, до стільця, якого не можна перекинути, — але сказати цим оазянам Пітерові було нічого. Тому що, звісно, вони й не могли нічого йому сказати, як і він їм.

Рішуче налаштований на більше, аніж просто молитися разом із неофітами, Пітер щосили намагався пізнати краще цих чужинців, зауважуючи найдрібніші їхні жести, взаємостосунки між собою і ролі, які вони, ймовірно, відігравали у власній спільноті. Що у спільноті, такій рівноправній, як оазянська, було непросто. Траплялися дні, коли Пітерові здавалося, що найкраще, чого він будь-коли зможе досягнути, — це такого собі терпимого ставлення, стосунків, подібних до тих, що виникають між частим гостем і котом, який, звикнувши згодом, більше не шипить і не ховається під ліжко.

Загалом було близько десятка нехристиян, котрих Пітер упізнавав за виглядом і звички котрих, як йому видавалося, він починав схоплювати. Що ж до Обожнювачів Ісуса, він знав їх усіх. Іноді він робив у своєму записнику нотатки про них нерозбірливими карлючками, нашкрябаними в темноті посеред ночі, розмазаними його потом і вологістю, позначеними знаками питання на полях. Це не мало значення. Однак справжнє, практичне знання було інтуїтивне і зберігалося, як Пітерові подобалося думати, в оазяній частині його мозку.

41

Книга Естер, 8:9.