Коли минула, як здалося Пітерові, не одна година таких зустрічей і привітань,  раптово дала зрозуміти, що з неї досить. Мабуть, утома таки подолала її; жінка сіла на підлогу, а біла тканина її вбрання калюжею розтеклася довкола. Її друзі відступили, коли вона відкинула з голови каптур, показавши синювато-сіру плоть, яка блищала краплинами поту. Оазянка опустила голову між колінами, наче мала ось-ось знепритомніти або наче її нудило.

А потім тім’ячко у неї на голові розчахнулося і набухло якоюсь великою рожевою масою, вкритою блискучою піною. Пітер вражено відсахнувся, переконаний, що став свідком жахливої смерті. Але оазянку зсудомило ще раз, і все скінчилося. Дитину було вивергнуто переймами, і вона ковзнула в наставлені руки матері.  звела голову, тім’ячко зморщилося й затягнулося, тимчасом як схожа на горіх плоть її обличчя ще лишалася посинілою. Уся кімната вибухнула незграйними оплесками, і вся сила-силенна голосів злилася в неприродному воркітливому звуці, гучному, наче акорд органа в соборі.

Дитя було живе й здорове і вже намагалося випручатися з материних обіймів. Воно не мало пуповиння і виглядало зовсім не так, як виглядають немовлята: це була вже напрочуд сформована крихітна людинка, з руками, ногами й головою цілком дорослих пропорцій. І, подібно до новонародженого лошати чи теляти, дитина відразу ж спробувала зіп’ястися на ніжки, і, хоч ті були ще ковзькими від плацентарного слизу, їй вдалося опанувати вміння тримати рівновагу. Юрба знову схвально загукала й заплескала в долоні.  церемонно прийняла овацію, а потім узялася обтирати дитину вологим рушником.

— , — оголосила породілля.

І знову юрба вибухнула вітальними вигуками.

— Що вона сказала? — запитав Пітер Номера Один.

— , — відказав оазянин.

— Це ім’я дитини?

— Ім’я, авжеж, — підтвердив оазянин.

— Це ім’я має якесь значення чи це просто ім’я?

— Ім’я має знаення, — відказав Номер Один, а потім, за кілька секунд, додав: — Надія.

Маля тим часом уже твердо стояло на ногах, розпростерши руки, наче неоперені крила.  закінчила обтирати слиз із його тіла, і з юрби виокремився хтось із оберемком м’яких подарунків. Там були маленький балахон, черевички й рукавички — усе темнувато-мальвового кольору, пошите за точною міркою.  разом із дародавицею, що доводилася, мабуть, бабусею чи тіткою дитині, заходилися одягати маля, яке, непевно тримаючись на ніжках, хиталося з боку в бік, однак не опиралося. Коли з цим було завершено, дитинча постало перед усіма просто чарівним і надзвичайно кмітливим, а загальна увага його анітрохи не турбувала. «Хлопчик», — вирішив Пітер. Просто дивовижно, скільки майстерності було вкладено в ці крихітні рукавички, в кожний пальчик, такий зручний і м’якенький! Просто неймовірно, як природно маля прийняло цю свою другу шкіру!

На цей час Пітер уже більше не сидів навпочіпки: ноги йому затерпли, і він підвівся, щоб трохи їх розім’яти. Дитя з цікавістю пильно оглядало всіх присутніх у кімнаті, які були збільшеними копіями його самого. Єдина істота випадала зі загального ряду, лише вона не мала сенсу в його щойно сформованій картині Всесвіту. Відкинувши голову назад, дитина завмерла, наче зачарована, уп’явшись поглядом у чужинця.

 , помітивши здивування сина, також звернула увагу на Пітера.

—  , — гукнула вона йому через усю кімнату.

— Що вона сказала? — запитав Пітер у Номера Один.

— лово, — відповів той. — Слово від тебе.

— Ти маєш на увазі... промову?

Номер Один дипломатично схилив голову.

— Мало лів, багато лів, кільки-небудь лів. тільки лів, кільки може.

— Але ж вона... вона не Обожнювач Ісуса, адже ж ні?

— Ні, — погодився Номер Один, тимчасом як  нетерплячим жестом уже квапила Пітера. — ього дня ві лова хороі, — і він торкнувся Пітерового ліктя, що за мірками Номера Один було рівнозначно поштовху.