Стоячи тут, Пітер пригадав собі, як колись у дитинстві відвідував руїни середньовічного абатства, де туристи вешталися поміж рештками колись багатого монастиря, а тепер закинутого і зруйнованого. Ось тільки церква ця не була руїною, і марно було хвилюватися через те, що вона без вікон і даху. Коли їх нарешті буде споруджено, це буде знаменною ознакою завершення будівництва, але, щиро кажучи, ця церква готова вже відтоді, як її було задумано. Вона ніколи не стане герметично зачиненим бункером, як аміківська база. Дах слугуватиме лише для захисту від дощу, але повітря всередині буде таким самим, як і надворі, а долівка так і лишиться просто втрамбованою землею. У храмі ніколи не буде недовговічних дорогих витребеньок, не буде тут і делікатних тканин, які можуть зіпсуватися під впливом погоди; оазяни завжди ставилися до церкви лише як до місця, де збираються разом тіла й душі — і це було добрим знаком для їхнього зростання у Христі.

Одначе вони звели Пітеру кафедру. І доробили вхід. Дві половинки дверей, які, коли він був тут востаннє, лежали на землі, щойно випалені в печі, тепер було поставлено на місце і приладнано. Пітер розчахнув їх і зачинив декілька разів, задоволено спостерігаючи за їхнім плавним ходом, дивуючись бездоганно рівній лінії прилягання стулок. Оазяни не використовували ніяких металевих деталей: ні завіс, ні гвинтів; натомість двері було вміло прилаштовано методом «ластівчиного хвоста»: пальчасті шипи на зовнішньому краї стулок щільно входили у відповідні гнізда на одвірку. Пітер був цілком певний, що якби йому схотілося взятися за двері й підняти їх, вони б вийшли із гнізд так легко, як нога з черевика, і так само легко поставилися б назад. Мабуть, нерозсудливо зводити будівлю так, щоб будь-який бешкетник міг зняти двері. Хай навіть тут і не було таких бешкетників. І чи варто спорудження церкви на цьому губчастому ґрунті розглядати як «будівництво дому на піску», від чого нас застерігає Ісус в Євангелії від Матвія?[36] Пітер так не гадав. Цей вислів у Матвія мав метафоричне значення, і головна його думка була не про будівництво, але про віру в дії.

Оазяни працювали повільно, обережно донезмоги, але вони ніколи не робили менше від того, що могли. Двері було прикрашено вигадливим різьбленням. Коли їх уперше через поле принесли сюди, обидві стулки були гладенькими наче скло. Тепер же їх було покарбовано десятками крихітних хрестиків, таких різноманітних, що, мабуть, кожен Ісусів Обожнювач вирізьбив (чи вирізьбила) по хрестику у власному стилі. Угорі, де двері звужувалися, було зображено пірамідкою три велетенських людських ока. Вони виглядали, наче сліпі, вимальовані ретельно, але без розуміння того, що робить око оком. Ще там було видовбано кілька жолобків, які могли слугувати певним абстрактним візерунком із завитків, але Пітер знав, що це мали бути посохи пастирів — або ж «поохи патирів», як силкувалися вимовити оазяни, коли разом із ним обговорювали їхнє значення.

Пітер запропонував, що вивчатиме їхню мову, але оазяни не надто охоче згоджувалися його вчити, та й глибоко в душі чоловік думав, що це буде марною витратою часу, адже, щоб відтворити звуки, якими вони розмовляли, йому, либонь, треба було відірвати собі голову й ґерґотіти залишками гортані, тоді як оазяни завдяки зусиллям Курцберґа й Тартальйоне, які проклали шлях Пітерові, а також завдяки своєму релігійному запалу досягли дивовижних успіхів у чужопланетній для них мові, розмовляти якою вони були так само неспроможні, як ягня дертися по драбині. І все-таки вони дерлися, і Пітер гостро відчував піднесеність їхніх прагнень. Зважаючи на ті уривки з Біблії, які їм вдалося запам’ятати, він дійшов висновку, що Курцберг не панькався з оазянами через їхню неспроможність вимовляти звуки: вони мали виголошувати все так, як написано у Святому Письмі.

Пітер мав на меті проявити тут більше чутливості. Протягом свого безсонного тижня, проведеного на аміківській базі, він чимало попрацював, перетлумачуючи Біблію словами, які його пастві було б легше вимовляти. «Пасовища», наприклад, стали «луками», «праведність» тепер мала бути просто «добром». «Пастир» став «тим, хто дбає про мене» (не важливо, що поняття довелося описувати кількома словами, головне його зміст, та й узагалі вислів вийшов трохи навіть поетичний). «Посох» мав тепер зватися «кий-оберіг». Пітер добряче упрів, доки домізкувався до останнього. Результат його мовних викрутасів недостатньо передавав суть поняття, і «кию-оберегу» бракувало врочистої величі «посоха», але це слово було краще, ніж маловідома «ґирлиґа», милосердніше на вимову для оазянського горла, а також містило в собі правильні елементи божественної могутності й пастирської турботи.

Плоди цієї праці лежали в Пітера в рюкзаку. Він зняв наплічник із плечей, кинув біля кафедри і сам сів біля нього. На нього зійшло відчуття спокою, наче по всьому організму теплом розійшовся алкоголь. Недоладна поїздка з Ґрейнджер зникала з пам’яті, розмова з Тускою, здавалося, була давним-давно; Пітер не міг пригадати нічого з останнього листа Беа, окрім того, що вона збирається повести Біллі Фрейма на виставку котів. Дивно, але настінний колаж Ноєвого ковчега, який зробили Біллі і Рейчел, Пітер пам’ятав так яскраво, наче взяв його з собою в подорож, і зараз ця картина висіла десь поряд.

Він не міг дочекатися, доки нарешті знову житиме разом із оазянами. Це була справжня почесть. Очолювати громаду вірян у Англії, звісно, також було почесно, але інколи тяжко витримувати, коли на тебе вивалюються всі хибні, незрілі вчинки усіляких персон. Взяти б цю азіатку, Міру, та її схильного до жорстокості чоловіка. Вона — сміхотлива пліткарка, а він — огрядний і сварливий, набундючений, наче перегодований султан... Звісно, їхні душі також цінні, втім, це не зовсім те товариство, в якому тобі легко й спокійно. Оазяни ж були для його духу наче ковток свіжої води.

Якийсь час Пітер сидів і молився без жодного слова, просто прибравши заслінку, що відділяла його від неба. Невеличка червона комаха, схожа на сонечко, тільки з довшими кінцівками, сіла йому на руку. Він склав пальці трикутником, і комаха поповзла вгору по одному пальцю, відтак спустившися схилом іншого. Пітер дозволив їй поживитися відмерлими клітинами його шкіри. Комаха не була пожадливою, він майже її не відчував. А потім вона полетіла.

О ця сила тиші! Уперше Пітер відчув її маленьким хлопчиком, коли прилаштувався біля мами на одному з квакерських зібрань, які вона відвідувала. Ціла кімната людей, задоволених своїм мовчанням, яким не потрібно було захищати кордони власного Я. У цій кімнаті було так багато позитивної енергії, що Пітер не здивувався б, якби стільці відірвалися від підлоги і злинули попід стелю разом із усім колом молільників. Так само він почувався й серед оазян.

Мабуть, Пітерові належало стати квакером. Але в них немає пастирів і немає Бога — у справжньому розумінні, батьківському. Звісно, він міг би насолоджуватися спокоєм: сидіти в гурті товаришів, спостерігати, як сонячне проміння бавиться на светрі літнього чоловіка, що сидить навпроти тебе, піддаватися чару сяйливих шерстяних волокон, тимчасом як сонце поволі переміщується від однієї людини до іншої. Подібний стан умиротворення сходив іноді на Пітера в ті часи, коли в нього не було домівки: надвечірньої години, коли вдавалося знайти зручне пристановище й нарешті зігрітися, і робити більше було нічого, окрім як споглядати поступовий рух сонячних променів від одного каменя бруківки до наступного. Дехто називає це медитацією. Однак урешті-решт Пітер надав перевагу менш пасивній діяльності.

Пітер став за кафедру й поклав долоні на відшліфовану поверхню світло-коричневого кольору, на якій він зможе розкладати свої записи. Кафедра була трішки замала, немовби оазяни робили її для такої високої істоти, яку тільки-но могли уявити, але, за відсутності Пітера, все-таки недооцінили його зріст. Її було споруджено на взірець тих дивовижних різьблених казальниць, які здіймались у давніх європейських соборах і на яких масивна Біблія в шкіряній палітурці лежала, спираючись на розпростерті крила тесаного з дуба орла.

36

Євангеліє від Матвія, 7:24—26.