— Ми живемо... повноцінно, — запевнив Пітер Ґрейнджер.

— Це добре. Я за вас рада, — відказала жінка.

Після цього торкнулася рукою ключа запалювання, і двигун загуркотів, спалахуючи життям.

14

Голос його загубився в могутньому і злагодженому співі

Він шарпнувся й випростав своє тіло.

— Вибач, я задрімав, — перепросив Пітер.

— То пусте, — відповіла жінка.

— Надовго я вирубився?

Ґрейнджер глянула на приладову панель.

— Хвилин на двадцять. Кімарнув трохи. Я спершу подумала, що ти просто замислився.

Пітер подивився в бокове вікно, потім перевів погляд уперед. Краєвид не змінився відтоді, як він задрімав.

— Еге ж, дивитися тут особливо нема на що, — промовила Ґрейнджер.

— Краєвид гарний, — відказав Пітер. — Я просто не виспався як належить.

— Що ж, рада прислужитися. Можеш спати далі.

Пітер пильно поглянув на обличчя жінки, намагаючись зрозуміти, чи вона на нього сердиться, але, доки він спав, Ґрейнджер наділа темні окуляри, і все її лице ховалося у відблисках сонячного сяйва.

— Твої губи занадто сухі, — зауважила жінка. — Ти замало п’єш.

Тримаючи одну руку на кермі, другою Ґрейнджер дістала з-під сидіння пляшку води, що лежала між її ногами. Жінка простягнула її Пітерові, лише на мить відірвавши погляд він дороги, і дістала ще одну для себе. Її пляшку було вже відкорковано, Пітерова ж була ще не почата.

— Не забувай пити, — сказала Ґрейнджер. — Зневоднення вбиває. І обережно на сонці. Не обгори, як минулого разу.

— Ти кажеш, як моя дружина, — відповів Пітер.

— Що ж, може, разом із нею нам вдасться зберегти тобі життя.

Пітер відкоркував пляшку і добряче ковтнув. Безбарвна рідина була холодною і різкою на смак. Настільки різкою, що він ледь не зайшовся кашлем. Якомога непомітніше глянув на етикетку, на якій лише було написано: ВОДА: 50 ДОЛАРІВ ЗА 300 МЛ. Ґрейнджер робила йому дорогий імпортний подарунок.

— Дякую, — сказав Пітер, намагаючись здаватися задоволеним, а сам тим часом думаючи про те, як дивно, що людина, яка прожила на Оазі довше за нього, не змогла оцінити перевагу місцевої води. Коли ця місія закінчиться і Пітерові доведеться повертатися додому, йому, безумовно, бракуватиме води зі смаком мускатної дині.

Коли їхня тривала поїздка вже наближалася до кінця, Пітер вирішив, що поселення оазян заслуговує на кращу назву, ніж Сі-2 чи Місто Потвор. Він раніше вже намагався дізнатися, як називають його самі оазяни, щоб і собі називати так само. Але ті, схоже, не розуміли його запитання, і далі, коли розмова торкалася їхнього селища, казали «тут». Спершу Пітер гадав, що його справжню назву по-англійськи просто не вимовити, але ж ні, справжньої назви не було. Який дивовижний приклад скромності! Скільки ж горя й кровопролить могли б уникнути представники людської раси, якби не були прив’язані до назв, таких як Сталінград, Фаллуджа, Рим, а просто вдовольнилися життям «тут», хай де б це «тут» не було і як не називалося!

Утім, із Містом Потвор треба було щось робити.

— Скажи-но мені, — звернувся він до Ґрейнджер, коли поселення вже з’явилося на обрії. — Якби тобі треба було дати цьому місцю нову назву, якою б вона була?

Жінка обернулася до Пітера, досі в темних окулярах.

— А що не так із Сі-2?

— Це звучить як напис на каністрі з отруйним газом.

— Як на мене, цілком нейтральна назва.

— Ну, то, може, щось менш нейтральне звучатиме краще?

— Наприклад... ну ж бо, вгадаю... Новий Єрусалим?

— Це буде проявом неповаги до тих оазян, які не сповідують християнства, — відказав Пітер. — Та й, хай там як, їм важко вимовляти звук «с».

Ґрейнджер на хвилину замислилася.

— Може, варто доручити це завдання Коретті. Ну, знаєш, тій дівчинці з Оскалузи...

— Я пам’ятаю її й молюся за неї, — промовив Пітер і одразу ж, на випадок, якщо у Ґрейнджер із цим проблеми, змінив тон на невимушеніший. — Хоча, мабуть, все-таки не варто доручати це Коретті. А що як вона запропонує Оскалузу? Там же теж є «с».

Ґрейнджер не оцінила жарту й нічого не відповіла. Схоже, даремно все-таки Пітер згадав про молитву.

Ураз дике поле закінчилося, і вони в’їхали в поселення. Ґрейнджер скерувала машину до тієї самої будівлі, що й завжди. Складене з величезних літер вітання було заново виписане на стіні, однак цього разу, немовби прагнучи висловитися лаконічніше, залишили тільки одне слово «ПРОСИМО».

— Їдь просто до церкви, — сказав Пітер.

— До церкви?

Навряд чи Ґрейнджер могла не помітити місця будови минулого разу, коли забирала Пітера, але нехай, якщо вона хоче грати в цю гру, він зробить їй таку приємність. Пітер показав ген на обрій, де на тлі підвечірнього неба вимальовувалася велика, трішки готична споруда, досі без даху чи шпиля.

— Он та будівля, — промовив Пітер. — Її ще не закінчено, але я буду мешкати там.

— Гаразд, — відказала Ґрейнджер. — Однак мені ще треба видати ліки.

І жінка мотнула головою в бік позначеного фарбою будинку, який вони щойно проїхали.

Пітер озирнувся і побачив порожнє багажне відділення фургона й коробку з ліками посеред нього.

— Вибач, я геть забув. Тобі потрібна моя моральна підтримка?

— Ні, дякую.

— Я справді не проти побути з тобою, доки триватиме обмін. Я мав би пам’ятати.

— Це не твоя робота.

Ґрейнджер уже скерувала машину через поле до церкви. Умовляти її розвернутися і спершу видати ліки було марно, хоча Пітер знав напевне, що жінка була б не такою напруженою і менше нервувала б, якби поруч із нею був хтось такий самий, як вона. Але чоловік не міг тиснути. Ґрейнджер була дуже вразлива, і що довше Пітер її знав, то вразливішою вона ставала.

Жінка загальмувала, і машина зупинилася біля західної стіни церкви. Навіть без даху будівля була вже досить великою, щоб її тінь накрила авто повністю.

— Що ж, бувай тоді, — сказала Ґрейнджер, знімаючи окуляри. — Весело провести час.

— Я впевнений, що буде цікаво, — відповів їй Пітер. — І ще раз дякую за те, що підвезла мене сюди.

— Аж до самого... Пітервіля, — пожартувала Ґрейнджер, коли він уже брався за щільно зачинені дверцята.

Пітер розсміявся.

— Не може бути й мови.

Вологе повітря, яке так довго не впускали всередину, радісно ввірвалося в кабіну, облизуючи обличчя, затуманюючи вікна, прослизаючи в рукава, хвилюючи пасма їхнього волосся. Обличчя Ґрейнджер, маленьке й бліде, закутане хустиною, за кілька секунд залисніло вологою. Жінка роздратовано насупилася, і краплинки поту замерехтіли на її пишних бровах, там, де вони майже зійшлися над переніссям.

— Ти справді за неї молишся? — зненацька запитала вона, коли Пітер уже вилазив зі свого сидіння.

— За Коретту?

— Так.

— Молюся щодня.

— Але ж ти її зовсім не знаєш.

— Її знає Господь.

Ґрейнджер поморщилася.

— А ти міг би помолитися за ще одну людину?

— Звісно. За кого?

— За Чарлі, — вона завагалася. — Чарлі Ґрейнджера.

— Твого батька? — це був здогад, інтуїтивне припущення; міг бути й брат, а от син, подумав Пітер, — навряд чи.

— Так, — відказала жінка, зашарівшись.

— Які в нього негаразди?

— Він скоро помре.

— Ви близькі?

— Ні. Аж ніяк. Але... — Вона стягнула хустку й мотнула непокритою головою, наче тваринка, що обтріпується від води. — Я не хочу, щоб він страждав.

— Я зрозумів, — відказав Пітер. — Дякую, побачимося наступного тижня.

Він залишив жінку з миром і ввійшов крізь двері до своєї церкви.

Оазяни спорудили йому кафедру. Боже, благослови їх! Вони поставили Пітерові казальницю, виліпивши й вирізьбивши її з тієї самої бурштинуватої речовини, з якої вони виготовляли цеглини. Вона гордовито здіймалася посеред чотирьох стін, немов дерево у формі казальниці, що росло просто неба. Перед від’їздом Пітер натякнув, що дах треба було б покласти якомога швидше, однак його ще не було. Не змінилася ситуація і з вікнами: на їхньому місці досі зяяли просто дірки у стінах.