Власне кажучи, оазяни мали світлину із зображенням саме такої кафедри. Це була сторінка, видерта зі старого журналу, яку подарував їм Курцберґ і яку вони гордо продемонстрували Пітерові. Він намагався переконати їх, що молитва в церкві — це особисте спілкування кожної окремої людини з Богом, позбавлене показної пишноти, і що церковне приладдя має відображати місцеву культуру вірян, але таку думку не дуже-то й легко донести, коли довкола тебе юрмиться натовп чужопланетян з обличчями, що скидаються на ембріони, і захоплено мурмоче над малюнком із недільного додатка до журналу, наче над якоюсь священною реліквією.

Хай там як, а Пітерова кафедра не надто була схожа на того зображеного на фотографії орла із химерно різьбленим пір’ям. Її обтічна поверхня, списана випадково вибраними з абетки літерами, скоріше скидалася на крила літака.

— Тобі подобаєтья? — почувся м’який голос, який Пітер одразу ж упізнав.

Обожнювачка Ісуса Номер П’ять. Пітер залишив двері церкви відчиненими, і вона зайшла всередину, одягнена, як звичайно, у канарково-жовтий балахон.

— Ця кафедра прекрасна, — відповів він. — Просто чудовий подарунок до мого приїзду.

— Боже благолови нау зутрі, оте Пітере.

Він глянув повз її невеличку постать у бік дверного отвору. Кілька десятків оазян просувалися полем, але вони були ще далеко. Номер П’ять поквапилася вперед. Поспішати було вкрай незвично для її народу. І, попри це, вона все-таки прийшла першою.

— Я радий тебе бачити, — промовив Пітер. — Відтоді як поїхав, я весь час хотів повернутися.

— Боже благолови нау зутрі, оте Пітере.

Через плече у неї висіла торба із сітки зі шматком чогось жовтого, схожого на хутро, всередині такого самого насиченого відтінку, як і її одяг. Пітер подумав, що це, мабуть, хустина, але, коли Номер П’ять видобула з торбинки і показала йому, Пітер побачив, що це пара черевиків.

— Для тебе, — сказала вона.

Ніяково всміхаючись, Пітер узяв дарунок із її одягнутих у рукавички рук. На відміну від тих маленьких черевичків, які йому подарували першого разу, ці, схоже, справді були його розміру. Він зняв свої сандалії, підошви яких усередині втопталися і майже почорніли від постійного ходіння в них — і взув черевики. Ті сіли просто прекрасно.

Пітер розсміявся. Яскраво-жовті черевики та простора арабська сорочка, що скидалася на сукню, — якби він мав бажання виглядати як мачо, таке поєднання поклало б край усім його прагненням. Він підійняв одну ногу, потім другу, показуючи Номеру П’ять, якою чудовою є робота її рук. Під час першого свого приїзду Пітерові довелося поспостерігати, як оазяни виготовляють собі одяг, і він знав, яких зусиль ці черевики мали їй коштувати і якого непомірного зосередження. Оазяни ставилися до голки з такою обережністю й повагою, з якою люди, либонь, ставляться до бензопили чи паяльної лампи. Кожен стібок давався їм настільки важко, що Пітерові було аж боляче дивитися.

— Черевики просто чудові, — сказав він. — Дуже тобі дякую.

— Для тебе, — повторила Номер П’ять.

Вони стояли разом біля відчинених дверей і дивилися, як інші Обожнювачі Ісуса наближаються до них.

— Як твій брат, Номере П’ять? — запитав Пітер.

— У землі.

— Я маю на увазі іншого, — сказав він. — Того, що завдає тобі смутку тим, що не любить Ісуса.

— У землі, — повторила оазянка, а потім, пояснюючи, додала: — Також.

— Він помер? Минулого тижня?

— Минулого тижня, — відказала вона. — аме так.

Пітер пильно приглянувся до затіненої каптуром роззявини на обличчі Номера П’ять, жалкуючи, що не може розпізнати, які ж почуття ховаються за її утрудненою вимовою. Зважаючи на те що Пітерові було відомо на цю мить, він мав підстави гадати, що оазяни виражають свої почуття тим шемранням, булькотінням і хлипанням, яке вони видавали, коли не силкувалися відтворити звуки чужопланетної мови.

— Від чого він помер? Що сталося?

Номер П’ять провела рукою по своїх плечах, грудях, діафрагмі, позначаючи все тіло.

— Уередині нього багато піло неправильно. ите тало брудним. ильне тало лабким. Повне тало порожнім. Заинене тало відиненим, вічинене — заиненим, ухе наповнилоя водою. І е багато ого. Я не маю лів, об е опиати.

— Мені прикро чути все це.

Номер П’ять похилила голову, можливо, в такий спосіб також висловлюючи сум.

— Мій брат хворів уже давно. Життя лиалоя в ньому, але збиралоя покидати. одня брат був біля мене, і, коли він занув, його життя казало мені: «Я тут е один день, але я не лиуя тут білье, мені незруно в ьому тілі». Доки життя лиалоя в моєму братові, муток лиавя в мені. Тепер, коли брат у землі, мій муток теж у землі. Боже, благолови нау зустрі, оте Пітере. ьогодні буде неділя.