— А як щодо Курцберга? — тихо запитав Пітер. — І Тартальйоне? Вони ж не полетіли додому, чи не так?

— Ні, не полетіли, — погодився Туска. — Вони отубілилися.

— А хіба ж це не один зі способів пристосуватися?

— Це в тебе треба запитувати, — із лукавинкою відповів Туска. — Це ж ти щойно повернувся з Міста Потвор, а тепер ось знову їдеш туди. Куди ти так поспішаєш? Ти нас більше не любиш?

— Я люблю вас, — відказав Пітер, намагаючись говорити легким, добродушним тоном, який водночас міг означати те, що він справді всіх тут любить. — Але мене привезли сюди не для того... гм... в АМІК мені чітко пояснили, що... — він знічено затнувся.

Тон його не був ані веселим, ані щирим. Пітер наче захищався.

— Твоя робота — не ми, — завершив замість нього Туска. — Я знаю.

Краєм ока Пітер помітив, як до їдальні зайшла Ґрейнджер, уже готова везти його в поселення оазян.

— Ви не байдужі мені, — промовив він, стримуючи себе, щоб не нагадати Тусці про похорон Северина, коли він, Пітер, так намагався за короткий час підготувати щось по-справжньому путнє. — Якщо ти... власне, якщо будь-хто відчує потребу звернутися до мене, я буду поряд.

— Не сумніваюся, — знизав плечима пілот.

Він знову відкинувся на спинку свого крісла і, помітивши Ґрейнджер, що наближалася збоку до них, недбало відсалютував їй.

— Карету подано, — повідомила Ґрейнджер.

Замість вийти надвір просто з їдальні й обійти будівлю довкола до місця, де було припарковано машину, Ґрейнджер повела Пітера лабіринтом внутрішніх коридорів, відтягуючи ту мить, коли їм доведеться зануритися в парке повітря. Шлях цей пролягав повз аптеку, володіння Ґрейнджер. Було зачинено, і Пітер проминув би її, навіть не зауваживши, якби не яскраво-зелений пластиковий хрест, прикріплений на дверях, більше нічим особливо й не прикметних. Він зупинився, щоб придивитися, і Ґрейнджер спинилася разом із ним.

— Епідаврська змія, — пробурмотів Пітер, здивований тим, що хай хто зробив цей хрест, він не полінувався прикрасити його срібною металевою інкрустацією, що зображувала давній символ — змію, яка обвилася довкола чаші.

— І що з того? — запитала Ґрейнджер.

— Вона символізує мудрість. Безсмертя. Зцілення.

— І аптеку, — додала жінка.

Пітерові було цікаво, чи двері не замкнено.

— А що як хтось тебе шукатиме, доки тебе не буде, і прийде сюди?

— Навряд чи, — відказала Ґрейнджер.

— АМІК не надто переобтяжує тебе?

— Окрім ліків, у мене вдосталь іще всілякої роботи. Я проводжу аналізи їжі, щоб ми не потруїлися. Досліджую всякі штуки. Роблю свій внесок.

Пітер зовсім не хотів змушувати жінку виправдовуватися за власну працю; йому просто було цікаво, чи замкнено ці двері. Свого часу він пограбував не одну аптеку і ніяк не міг повірити в те, що склад аптечного добра не стане нездоланною спокусою бодай для когось із мешканців бази.

— А двері замкнено?

— Звісно, замкнено.

— Єдині двері на всю базу, які замкнено?

Ґрейнджер пропекла його підозріливим поглядом. Пітерові здалося, що вона заглянула просто в його свідомість, підгледівши його сповнені провини спогади про те, як він вдерся до Курцберґового номера. Що тоді на нього найшло?

— Я не боюся, що хтось може щось вкрасти, — мовила Ґрейнджер. — Просто... такі правила. Ходімо вже.

Вони пройшли до кінця коридору, де Ґрейнджер, глибоко вдихнувши, відчинила двері назовні. Прохолодне, ніяке повітря бази миттю висмокталося назовні з такою силою, що їх обох аж шарпонуло, коли вони виходили. А тоді потік газуватої вологи огорнув їх, як завжди, приголомшивши з несподіванки.

— Я мимохіть почула, як ти казав Тусці, що любиш його, — мовила Ґрейнджер, коли вони підходили до машини.

— Він жартував, — відказав Пітер. — Ну і я... гм... віджартовувався.

Повітряні струмені куйовдили його волосся, заповзали під одяг, затьмарювали зір. Він плівся неуважно, ледве не наосліп, за Ґрейнджер, аж доки не опинився разом із нею біля водійських дверцят і не пригадав, що його місце з іншого боку машини.

— Але на глибшому рівні, — промовив Пітер, повертаючись до пасажирських дверцят, — так, це правда. Як християнин, я намагаюся любити кожного.

Вони всілися попереду й загримнули за собою дверцята, герметично зачинившись у кондиціонованій кабіні автофургона. Того короткого часу, проведеного назовні, вистачило, щоб вони промокли від голови до ніг, і тепер обидва водночас затремтіли від холоду, усміхнувшись разом такому збігові.

— Туска не надто приємна особа, як же його любити? — зауважила Ґрейнджер.

— Він непоганий, — сказав Пітер.

— Справді? — перепитала вона ущипливо. — Ну, може, якщо ти чоловік, тоді з ним і весело, — жінка витерла обличчя кінчиком своєї хустини й, дивлячись у дзеркало, зачесалася. — Уся ця балаканина про секс. Ти б тільки чув... Наче в чоловічій роздягальні. Стільки порожніх хвастощів!

— А тобі хотілося б, щоб ці хвастощі не були порожніми.

— Крий боже, — зневажливо посміхнулася вона. — Мені геть не дивно, чому дружина його покинула.

— А може, це він її залишив? — відказав Пітер, не розуміючи, навіщо Ґрейнджер втягнула його в цю дивну розмову і чому вони досі не рушили з місця. — Або, либонь, це було взаємне рішення.

— Кінець шлюбу ніколи не буває взаємним рішенням, — відказала жінка.

Пітер кивнув, немовби відступаючи перед її більшим досвідом у цьому питанні. Ґрейнджер, однак, не збиралася заводити машину.

— А тут є одружені пари? — запитав Пітер.

Жінка похитала головою.

— Ні, немає. Нам усім робити спільну роботу, треба якось ладнати одне з одним.

— Я зі своєю дружиною ладнаю, — відказав Пітер. — Ми завжди працюємо разом. Мені дуже шкода, що зараз її немає поруч.

— Думаєш, їй тут сподобалося б?

Він ледве не сказав: «Це не важливо, вона ж була б зі мною», — але вчасно усвідомив, як неймовірно пихато це прозвучало б.

— Сподіваюся.

— Я гадаю, що вона б тут не стрибала від щастя, — промовила Ґрейнджер. — Це місце не для справжніх жінок.

«Ти ж справжня жінка», — хотів було відповісти Пітер, але його професійне чуття остерегло від цих слів.

— Ну, тут багато жінок працює, — сказав він. — Мені вони здаються цілком справжніми.

— Невже? Тобі, мабуть, варто ближче придивитися до них.

Пітер пильніше пригледівся до жінки. На скроні, натягнувши ніжну шкіру просто над правою бровою, у неї вискочив прищ, який, схоже, запалився. Мабуть, подумав він, у неї невдовзі місячні. Беа також час від часу в певні дні місяця обсипало прищами, і тоді вона заводила дивні розмови з нелогічними висновками, критикувала своїх колег і балакала про секс.

— Раніше, щойно я починала тут працювати, — провадила далі Ґрейнджер, — я навіть і не помітила, що тут ніхто ні з ким не має близьких стосунків. Мабуть, гадала, все відбувається непомітно. Усе це базікання Бі-Джи, Туски... Але час ішов, минали роки — і знаєш що? Анічогісінько. Ніхто нікого не тримав за руки. Ніхто не цілувався. Ніхто не залишав роботу на годинку й не повертався з розпатланою зачіскою й спідницею, заправленою в трусики.

— А тобі хотілося б, щоб так було?

Цнотливе перебування серед оазян зробило Пітера менш вразливим, ніж завжди, коли йшлося про безрозсудну людську хіть.

Ґрейнджер роздратовано зітхнула.

— Я просто хоча б інколи хотіла бачити якісь ознаки життя.

Пітер ледве не сказав Ґрейнджер, що вона надто сувора, але вчасно осікся, лише зауваживши:

— Щоб бути живими, людям не обов’язково виявляти сексуальну активність.

Жінка скоса поглянула на нього.

— Слухай-но, а ти не цей... е-е... забула слово... ну коли священик дає ніби обітницю...

— Целібат? — Пітер усміхнувся. — Ні, звісно, ні. Тобі ж відомо, що я одружений.

— Ну так, але ж я не знаю, як ви там собі з дружиною домовилися. Я маю на увазі, чоловік із жінкою можуть жити разом по-всякому.

Пітер заплющив очі й спробував перенестися в ліжко з жовтим пуховиком, де лежала оголена Беатріс, чекаючи на нього. Він не зміг її уявити. Не зміг уявити навіть жовтий пуховик, не зміг пригадати його точного відтінку. Натомість перед його очима постав жовтий балахон Обожнювачки Ісуса Номер П’ять, і Пітер виразно бачив його канарковий відтінок, який він сам же і привчив себе вирізняти з-поміж інших жовтих балахонів Обожнювачів Ісуса, тому що Номер П’ять була його улюбленицею.