Пітер повернувся на своє місце і сів, щоб їжа вляглася в шлунку. Провівши рукою по своїй сорочці, він відчув, як його вжалила іскра статичної електрики. Він і раніше часто помічав це явище, коли його переповнював надмір очікувань. Пітер заплющив очі й почав молитися Богові, прохаючи заспокоєння. Трохи спокою було даровано.

Диксиленд поступився у динаміках місцем чомусь спокійнішому. Пітер узявся гортати журнали, що лежали на стелажі біля його крісла. Він приділяв кожному виданню по декілька хвилин, а потім акуратно відкладав його назад.

Колись Пітер гадав, що АМІК пропонує різноманітний вибір тих друкованих видань, які можна знайти в будь-якому газетному кіоску вдома, на Землі. Однак тепер, коли ретельніше переглянув журнали, він уже не був певний. «Дім і сад», «Гарячі плітки», «Акваріумні рибки», «Чоловіче здоров’я», «Лесбійські ігри», «Інженер-хімік», «Класичний джаз», «Вог»... Так, усі журнали були досить свіжими, їх доставили на Оазу на тому самому зорельоті, що й Пітера. І так, вони порушували широке коло зацікавлень... але жоден із них не містив важливих актуальних новин. Він переглянув рекламні анотації й заголовки, якими було прикрашено обкладинки. Подібні тексти з’являлися на обкладинках таких видань десятиліттями. На стелажах не було журналів, які повідомляли б, що відбувається, так би мовити, на передовій. Можна було прочитати про джаз, про те, як накачати кубики на пресі або чим годувати рибок, але де ж політичні кризи, землетруси, війни, загибелі великих корпорацій? Куди це все поділося? Пітер узяв «Гарячі плітки», журнал про чутки зі світу шоу-бізнесу, і погортав його. Стаття за статтею описувала життя зірок, про яких він ніколи не чув. Дві сторінки випали й залишилися в його руці, і Пітер помітив, що наступні дві видерто. Він знайшов відповідне місце. Справді, після тридцять другої сторінки відразу була тридцять сьома. Пітер повернувся до сторінки зі змістом і прочитав анотацію до відсутньої статті: «Амбер Розарія їде в Африку! Наша улюблена гультяйка замість реабілітаційної клініки вирушає до таборів біженців».

— Агов, проповіднику!

Пітер підвів очі. Чоловік із насмішкуватим виразом обличчя і кількаденною щетиною стояв над ним.

— Привіт, Туско! — сказав Пітер. — Радий тебе бачити. Знову запускаєш бороду?

Туска знизав плечима.

— Я тим не надто переймаюся. Хоч у який колір машину не пофарбуй, їздитиме вона однаково.

Він сів у сусіднє крісло й кивнув у бік журналу, який тримав Пітер.

— Від цього лайна у тебе мозок на драглі перетвориться.

— Я просто дивлюся, що тут узагалі є, — відказав Пітер. — І помітив, що дві сторінки видерто.

Туска відхилився на спинку крісла, закинувши ногу на ногу.

— Лише дві? Друже, це ти «Лесбійські ігри» ще не перевіряв! Там щонайменше третини бракуватиме, — підморгнув він. — А щоб повернути її на місце, нам, либонь, доведеться вдертися до кімнати Гейз.

Пітер поглянув Тусці в очі, але не дозволив своєму обличчю відобразити схвалення чи осуд. Він давно зауважив, що це працювало наче моральне дзеркало, показуючи людині те, що вона щойно сказала.

— Я ж без образ, ну ти розумієш, — додав Туска. — Вона збіса хороший інженер. Тримається сама по собі. Зрештою, як усі ми тут.

Пітер повернув «Гарячі плітки» на стелаж.

— Ти одружений, Туско?

Туска звів кущувату брову.

— Давним-давно у далекій-далекій галактиці... — театрально виголосив чоловік і змахнув у повітрі пальцями, демонструючи, як титри колись популярного кінофільму відлинають у далечінь. А тоді додав своїм звичним голосом: — Я не чув нічого від неї років двадцять. Навіть більше.

— А зараз у твоєму житті є хтось особливий?

Туска замислено примружив очі, вдаючи, ніби ретельно перебирає свою базу даних.

— Ні, — за кілька секунд промовив він. — Не схоже на те.

Пітер усміхнувся, показуючи, що жарт зрозумів, але, мабуть, десь у кутиках його очей промайнув жаль, тому що Туска відчув потребу пояснити більше.

— Знаєш, Пітере, я взагалі здивований, що ти пройшов аміківський відбір. Власне кажучи, страшенно здивований. — Він замовк на кілька секунд, і Пітер чекав на подальші пояснення. — Якщо ти поглянеш на хлопців і дівчат, які працюють тут, побачиш, що ледве чи не всі вони... е-е... вільні птахи. У нас удома не зосталося жінок чи чоловіків. Ані постійних подружок, ані неповнолітніх дітей, ані мамусь, які щохвилини перевіряють пошту. Ніяких зв’язків.

— Через високий ризик загинути на шляху сюди?

— Загинути? Чого б це? За всі ці роки у нас трапився єдиний нещасний випадок, та й то ніяк не пов’язаний зі «стрибком». Примхи техніки, аварія, що могла статися з будь-яким пасажирським літаком на шляху до Лос-Анджелеса. Страхові називають таке «діями непереборної сили», — він підморгнув і повернувся до теми розмови: — Ні, такий відбір проводять, враховуючи... тутешні умови. Життя тут... як би це сказати... «ізольоване». Ось, мабуть, правильне слово. Тут високий ризик для кожного схибнутися. Не перетворитися в психопата, маніяка-вбивцю зі сокирою, а... просто схибнутися. Ото-о-ож... — Туска з поблажливим виразом обличчя набрав повні легені повітря. — Отож, краще, якщо твоя команда складається з особистостей, які знають, що це таке: бути всіма забутими й покинутими... назавжди. Особистостей, у яких немає жодних інших планів... жодних інших місць, куди податися... жодної людини на обрії, якій не було б на тебе начхати. Розумієш, про що я? Потрібні люди, які можуть дати всьому цьому раду.

— Команда відлюдників? Тут, схоже, якась суперечність.

— Іноземний легіон — ось що це таке. Légion étrangère.

— Що-що?

Туска подався вперед і тоном оповідача почав розповідати:

— Французький іноземний легіон. Елітний армійський корпус. Свого часу брав участь у багатьох війнах. Велика команда. Щоб приєднатися до них, не обов’язково було бути французом. Ти міг бути ким завгодно. Не потрібно було називати своє справжнє ім’я, ні розповідати про власне минуле, про особисті проблеми зі законом, ні про що. Тож, як ти можеш собі здогадатися, багато цих хлопців були такою халепою, що аж-аж. Вони не вписувалися нікуди. Навіть у регулярну армію. Але це не мало значення. Вони були легіонери.

Пітер порозмірковував над почутим кілька секунд.

— Хочеш сказати, що всі ви тут — халепа, що аж-аж?

Туска розсміявся:

— Та ти що! Ми тут лагідні як кошенята! — насмішкувато мовив він. — Усі як один чесні й слухняні члени суспільства.

— Під час моїх співбесід із аміківцями, — висловив уголос свої думки Пітер, — мені здалося, що брехати їм про щось безглуздо. Вони проводили власне розслідування. Мені треба було пройти медкомісію, надати свідоцтва, характеристики...

— Звісно, звісно, — погодився Туска. — Нас усіх тут ретельно відбирали. Моє порівняння з Легіоном полягало не в тому, що ніхто ні про що не запитує. Аж ніяк. Я кажу про те, що ми можемо дати собі тут раду, крапка. «Legio Patria Nostra» — таким було гасло легіонерів. «Наша батьківщина — Легіон».

— Але ж ти повертався на Землю.

— Ну, я пілот, власне.

— І Бі-Джи, і Северин. Вони також поверталися кілька разів.

— Так, але між своїми подорожами вони прожили тут не один рік. Не один рік. Ти ж бачив досьє Северина, знаєш, як багато часу він провів у цьому місці: щодня виконував свою роботу, пив зелену воду, сцяв помаранчевою сечею, щовечора спускався в їдальню, щоб поїсти перероблених грибів чи біс його знає чого там іще, іноді гортав торішні журнали, подібні до тих, які можна побачити в приймальні у стоматолога, лягав у ліжко й лежав, утупившись очима у стелю. Ось що ми тут робимо. І ми даємо собі раду. Ти знаєш, скільки тут протрималися перші аміківці? Перші кілька наборів працівників на самому початку? У середньому три тижні. І це ми говоримо про щонайретельніше відібраних, добре навчених, урівноважених професіоналів із люблячих сімей, і все таке. Шість тижнів щонайбільше. Інколи шість днів. Після цього їм їхав дах, вони рюмсали, канючили, аж на стіни дерлися, і АМІК змушений був відправляти їх назад додому. Додо-о-ому, — протягнув Туска і величним рухом розвів руки, неначе огортаючи це поняття насмішкуватим ореолом важливості. — Нехай в АМІК багато грошей, але ж не так багато.