Відтоді чоловік так і не спромігся написати Беатріс іще, попри те що отримав уже кілька листів від неї. Не раз Пітер змушував себе сідати за стіл і починати набирати, але, застрягаючи на «Дорога Беа», не міг просунутися далі. Сьогодні він намагався переконати себе написати кілька слів про те, як відвідував Великий Нацицьник, але не міг вирішити, чи саме таких новин прагне від нього дружина.

Від жінки сьогодні не прийшло нового листа, і це було незвично. Пітер сподівався, що нічого поганого не сталося. Тобто нічого поганого з Беатріс. У світі загалом зараз, схоже, постійно траплялося щось погане.

Звісно, світ завжди переповнювали нещастя й катастрофи. Так само, як і завжди, він сповнений чудесних досягненнь і прекрасних прагнень, якими засоби масової інформації чомусь воліли нехтувати — можливо, тому, що честь і достаток важко зняти на камеру. Але, навіть зважаючи на все це, листи, які Пітер отримував від Беа, тривожили його надміром негативних новин. Поганих новин, яких було так багато, що він навіть не знав, що з ними робити. Коли чуєш про таку велику кількість лиха, подій, що змінюють усе твоє уявлення про довколишній світ, мозок певної миті перестає їх сприймати й чіпляється за давнішу дійсність. Пітер усвідомлював, що Міра повернулася до свого чоловіка і що американський політик застрелив власну дружину в басейні. Він пригадував, що в Оскалузі жила дівчинка на ім’я Коретта, у якої помер батько. Чоловік усвідомлював, хоч і з труднощами, що Мальдіви змило цунамі. Утім, коли він думав про Північну Корею, в його уяві поставав спокійний міський краєвид із будівлями, схожими одна на одну, як у всіх тоталітарних країнах; тисячі корейців, що їдуть у своїх справах на велосипедах. Катастрофічним наслідкам урагану в цьому образі місця не знаходилося.

Однак сьогодні — ніяких катастроф. Немає новин — це добрі новини, як каже дехто. Проте, відчуваючи неспокій, Пітер відкрив один із давніших листів Беа і перечитав його.

Дорогий Пітере!

Учора ввечері я отримала твого листа. Я неймовірно втішена знати, що ти на мене не гніваєшся, лише твоя небагатослівність може вказувати на те, що ти ТАКИ ГНІВАЄШСЯ, тільки стримуєш свої почуття. Але все-таки так не думаю. Напевно, ти страшенно зайнятий своєю місіонерською роботою, вивчаєш мову. Мабуть, перед тобою весь час постають виклики, які нікому ще ніколи не траплялися. (Будь ласка, розкажи мені трохи більше про них, коли матимеш вільну хвилинку.)

Із твоїх попередніх розповідей видається, що ти вже більш-менш призвичаївся до клімату. У нас тут це неможливо, з погодою знову коїться казна-що. Далі заливають дощі, ба навіть час від часу зривається штормовий вітер. У всьому будинку тхне вогкістю. Меблі й стіни вкрилися цвіллю. Відчиниш вікно, щоб провітрити, — до кімнати разом зі свіжим повітрям хлине дощ. Що вдієш? Я знаю, що там, де ти зараз, також дуже волого, але з тієї крихти, що ти мені розповів про життя оазян, я зрозуміла, що це місце «пристосоване» до такого клімату. У нас, в Англії, все засновано на тому, що погода буде переважно сухою і помірною. Ми просто не вміємо належно готуватися до непередбачених випадків. Мабуть, не хочемо визнавати, що вони трапляться.

Знову бачилася з Шейлою. Вона каже, у Біллі клінічна депресія. Нічого хорошого для чотирнадцятилітнього хлопчика. Ми домовилися, що я погуляю з ним того дня, коли їхня сім’я буде перебиратися до квартири. (Я не казала тобі, що Шейла і Марк розійшлися? Ні він, ні вона поодинці не можуть виплатити іпотеки, тож вирішили продати свій будинок і роз’їхатися по квартирах. А загалом Марк переїжджає до Румунії.) Я не певна, чи варто усувати дітей від такої події, як переїзд, але Шейла переконує, що Біллі справді не хоче про це нічого знати і що краще його просто привести в нову квартиру, коли переїзд уже буде доконаним фактом. Вона дала мені грошей, щоб зводити хлопця в кіно, щоправда, я маю намір повести його на виставку котів, яка того дня буде відбуватися у спортивно-розважальному центрі. Це ризиковано, адже, по-перше, що, як він із тих дітей, які дуже переживають через те, що тварин тримають у тісних клітках, а, по-друге, це може нагадати йому про снігового барса. Однак я сподіваюся, що ці всі різноманітні котики, зібрані разом, якимось чином бодай трохи заспокоять Біллі.

Отакої! Якби ж ти міг чути гуркіт, що струсонув увесь наш будинок! У мене ледь серце не зупинилося. Вікно у ванній кімнаті розбилося на друзки, на підлозі й у ванній повно скалок. Я спершу подумала, що це хулігани, але виявилося, що вітер. Сильний порив зірвав яблуко з дерева на задньому подвір’ї й швиргонув просто нам у вікно. Але не турбуйся! Один чоловік, що ходить до нашої церкви, пообіцяв мені прийти якомога швидше й полагодити вікно. Ґрем Стоун. Пам’ятаєш такого? Його жінка померла від цирозу.

Учора я ходила до супермаркету, він не працював. Жодних пояснень, лише скотчем прикріплено клаптик паперу, на якому зазначено, що зачинено до наступних повідомлень. Довкола зібралося досить багато людей — мабуть, теж хотіли щось купити і зазирали крізь вітрини. Усередині горіло світло, все виглядало як звичайно, а на полицях лежав товар. Біля дверей стояли двоє охоронців. Кілька працівників (?) ходили між рядами і спокійно розмовляли, так, наче їх ніхто не бачить, наче вони в себе вдома, у вітальні, а не у всіх на видноті, на головній торговій вулиці міста. Дивина та й годі. Я постояла там хвилин п’ять, навіть не знаю навіщо. Нарешті зухвалий молодий карибець гукнув крізь скло до охорони: «Агов, друже, а мона мені блок „Бенсон і Геджес“?» Відповіді не було, і він додав: «Це для моєї мамулі!» У натовпі всі дружно засміялися. Так іноді буває в гурті людей, коли щось незначне і смішне «чіпляє» всіх і на якусь одну мить об’єднує. Я дуже люблю такі миттєвості. Однак чекати там було марно, тож я пішла до цілодобової крамнички і спробувала роздобути трохи молока, щоправда, невдало.

Що ти їси там, коханий? Може, щось таке, що й мені припало би до смаку?

Аміківську їдальню було залито помаранчевим світлом. Був пообідній час. Пообідній час, який триватиме тут іще цілу вічність.

Пітер замовив у буфеті курячий суп-пюре з вершками й булочку. Жінку, яка працювала там сьогодні, вродливу гречанку, він досі не зустрічав. Пітер уже поговорив із більшістю аміківців, щоб визначити, чи може прислужитися комусь для духовних потреб, і виявив, що всі вони на диво флегматичні й нетовариські. Цю гречанку, однак, він бачив уперше, і вираз її очей вселяв надію, що в її житті може знайтися місце для Бога. Пітер подумав, чи не варто використати нагоду. Але він був голодний, до того ж усі його думки зараз були зайняті оазянами. Менше ніж за годину він знову вирушав до них.

Суп видався смачним, попри те що в ньому не було ані вершків, ані курятини. Натомість страва мала насичений аромат курячого бульйону, безсумнівно, через додавання порошку. Булочка з білоквіту мала хрустку шкоринку і пористу м’якушку і ще навіть була трішки теплою — саме такою, як має бути справжній хліб. Пітер їв, дякуючи Господові за кожен кусень.

Із динаміків линув якийсь джаз, схоже на диксиленд, але точніше Пітер сказати не міг. Чоловік не був знавцем старої музики. Щокілька хвилин оголошували список тромбоністів, трубачів, піаністів тощо.

Пітер доїв і повернув миску на барну стійку.

— Дякую вам! — промовив він.

— На здоров’я! — відказала жінка.

Коли вона забирала миску, Пітер помітив, що її зап’ясток вузлуватий, але водночас тонкий, як у Беа. Як же йому хотілося переплести свої пальці з пальцями Беа хоча б на три секунди і відчути кісточку її зап’ястка притиснутою до свого тіла! Ця потреба нагло наринула на Пітера просто тут, біля барної стійки, із такою силою, що йому аж перед очима потьмяніло. Потім він опанував себе.