— Якщо не пильнуватися, то недовго й рак отримати, — промовила вона, відкручуючи тюбик із маззю.

— Я почуваюся добре, — запротестував Пітер, коли жінка середнім пальцем узялася змащувати йому чоло і перенісся чимось липким. На доторк жіночої руки — руки не Беатріс — тужливий дрож пройняв Пітера.

— Твоя дружина не зраділа би, побачивши, як тобі присмалилося обличчя.

Ґрейнджер простягнула руку до дзеркала заднього огляду й повернула його так, щоб Пітер зміг подивитися на себе. Мазь блищала, і виглядало це відразливо, але, наскільки він міг бачити, шкода, завдана його обличчю, була незначною: кілька плям, трохи злущилася шкіра.

— Зі мною все буде гаразд, — промовив Пітер. — Утім дякую.

— Завжди рада допомогти, — відказала Ґрейнджер, витираючи пальці серветкою, — лише гукни мене, коли знову будемо серед цивілізації.

— Оазяни, як виявилося, досить цивілізовані. Але тобі як фармацевту, мабуть, непросто працювати, не маючи гадки, що корисно для їхньої здоров’я, а що ні.

— Пітере... — Вона відкинула голову на спинку сидіння й зітхнула. — Не чіпаймо більше цієї теми.

— Так люди завжди кажуть про те, що їх уже зачепило.

Ґрейнджер повернула дзеркало назад так, що в ньому тепер відображалося тільки її обличчя. Кінчиком серветки вона провела під лівим оком, щоб витерти туш, яка потекла. Те саме вона проробила і з правим оком. Пітер був цілком певен, що останнього разу, як він її бачив, очі жінки не було підфарбовано тушшю.

Зовні ж — невдача. Оазянин, намагаючись нести по барильцю в кожній руці, одне впустив на землю. Здійнялася хмара червонувато-коричневого пилу і вкрила його черевики, гомілки й нижню частину блідо-блакитного балахона. Інший оазянин спинився, щоб оглянути втрати, й промовив:

— Кория.

— Кория, — підтвердив перший.

Кілька секунд вони обоє стояли, споглядаючи шкоду. Вологий верткий вітерець підхопив розсипані прянощі з білоквіту й розвіяв їх у повітрі. Припорошений балахон потьмянів і вкрився блискучими плямами. Відтак, не промовивши більше ані слова, обидва оазянина повернулися до роботи.

Пітер опустив вікно, щоб перевірити, чи в повітрі пахне корицею. Не пахло. Однак штучну прохолоду всередині машини одразу було порушено потужною теплою хвилею.

— Будь такий ласкавий зачинити! — не сподобалося це Ґрейнджер.

Пітер підняв вікно, і кондиціонер відновив свою роботу. Струминки вологої пари, потрапивши в пастку, шугали кабіною, наче за ними хтось ганявся. Шукаючи, де б їм прослизнути чи куди всотатися, вони проносилися, торкаючись Пітерового обличчя, колін, потилиці. Ґрейнджер також відчувала їх і здригалася.

— Ти бачила, як вони розсипали корицю? — запитав Пітер.

— Угу.

— Так добре, що вони з цього не робили якоїсь великої трагедії. Той, хто впустив барильце, себе не звинувачував і не побивався, а його товариш не картав його і не здіймав галасу. Вони просто відзначили, що сталося, і пішли працювати далі.

— Авжеж, це страшенно надихає. Я могла би сидіти отак цілісінький день і дивитися, як вони кидають на землю нашу їжу.

— Однак маю зауважити, — мовив Пітер, — що всі аміківці також видаються мені розсудливими і спокійними.

Хоча він і сказав це, але мусив визнати, що Ґрейнджер, мабуть, виняток.

— Атож, — погодилася жінка. — Жодних трагедій.

— Тобто... Це таке правило? Наче вимога?

Ґрейнджер розсміялася.

— Та ні. Нам дозволено лишатися самими собою, милими й пухнастими. У межах розумного.

Кондиціонер знову охолодив повітря, і Ґрейнджер закутала шию хусткою.

Оазяни досі зносили провізію до фургона. Лантухи вже завантажили повністю, але пластикові діжки, усі наповнені вигадливими виробами з білоквіту, надходили далі. Чимало праці землеробів і кухарів пішло на те, щоб приготувати стільки харчу. Здавалося б, такий надмірний труд, таку кількість продовольства проміняно на два-три пакетики з ліками. Ну гаразд, трохи більше, але ж усе одно...

— А звідки в АМІК стільки зайвих ліків? — запитав Пітер.

— Це не зайві ліки, — відказала Ґрейнджер. — Нам надіслали додаткові припаси, саме для цього. Кожен корабель привозить нову партію ліків: частина для нас, частина — для них.

— Наче якась військова операція, — мовив Пітер.

— Та ні. Перевозити ліки не складно й не дорого. Вони малогабаритні й важать небагато. Якщо порівнювати з журналами, чи... гм... ізюмом... чи пепсі-колою. Чи, звичайно ж, із людьми.

Схоже, у багажник завантажили останню діжку. Пітер видивлявся в тоноване скло, шукаючи очима Обожнювача Ісуса Номер Один, але ніде його не бачив.

— Я зроблю все, що зможу, щоб виправдати витрати на своє перевезення, — сказав Пітер.

— Ніхто тобі не дорікає, — відповіла Ґрейнджер. — Ці... люди — оазяни, як ти їх називаєш — хотіли тебе й отримали. Тож усі щасливі, чи не так?

Але Ґрейнджер не виглядала щасливою. Вона заходилася налаштовувати дзеркало заднього огляду. Це їй вдалося не відразу, і рукав її блузки зіслизнув із зап’ястка аж до ліктя. Пітер помітив шрами на її передпліччі, рубці від ран, заподіяних самій собі, давно загоєних, однак незгладимих. Історія, написана на тілі. Він знав багато людей, які заподіювали рани самі собі. Вони завжди були прекрасними. Дивлячись на шрами Ґрейнджер, Пітер уперше усвідомив, що вона прекрасна також.

12

Майже напевне, саме тоді це й сталося

Двигун вуркотів, машина везла Пітера у, як висловилася Ґрейнджер, цивілізацію. Повітря в кабіні було прохолодне й чисте. Несподівано для Пітера краєвид зовні перемінився. Не одну сотню годин земля під ногами була єдиним незмінним довкіллям для його повсякденної діяльності — сталим і тривким під однотонним небом, знайомим до найменшої дрібнички. Тепер мерехтливі образи за тонованими вікнами здавалися йому якимись нереальними. Пітер притулився обличчям до скла і спробував озирнутися назад, щоб побачити поселення ще раз. Але воно вже зникло з очей.

Ґрейнджер вела машину як зазвичай, із безтурботністю й упевненістю майстра своєї справи, але, здавалося, щось її непокоїло, дратувало. Тримаючи кермо, жінка водночас барабанила по клавішах приладової панелі, змушуючи цифри й символи танцювати на смарагдовому екрані. Ґрейнджер потерла очі, часто закліпала і, очевидно вирішивши, що на її контактні лінзи занадто сильно дме, переналаштувала кондиціонер.

Як дивно було знову опинитися в машині! Усе своє життя — розумів він це чи ні — Пітер провів у машинах. Сучасні будинки були машинами. Торгові центри були машинами. Школи. Автомобілі. Потяги. Міста. Усе це хитромудрі технологічні споруди, всередині яких лампочки й двигуни сполучаються між собою дротами. Ти вмикаєш їх і більше про них навіть не замислюєшся, тимчасом як вони розніжують тебе своїми штучними послугами.

— Схоже, ти став королем Міста Потвор... — недбало зауважила Ґрейнджер, а потім, не встиг Пітер дорікнути їй за грубість і неповагу, додала: — Як, без сумніву, сказав би дехто з моїх аміківських колег.

— Ми працюємо разом, — відповів Пітер. — Оазяни і я.

— Ти так кажеш, ніби ви працюєте одне для одного. А натомість вони роблять саме те, що потрібно тобі, хіба не так?

Пітер упівоберта глянув на Ґрейнджер. Жінка не відривала погляду від місцевості попереду. Пітер не здивувався б, якби побачив, що вона жує жуйку. Це цілком відповідало б її тону.

— Вони прагнуть більше дізнатися про Бога, — промовив Пітер. — Тому ми будуємо церкву. Звісно, будівля не обов’язкова: молитися можна будь-де. Але церква допомагає зосередитися на спілкуванні з Богом.

— Одразу видно, що це вам не жарти, еге ж?

Знову Пітер обернувся й поглянув на жінку, цього разу пильно й вимогливо, доки вона не відповіла йому скісним поглядом.

— Ґрейнджер, — запитав він, — чому мені здається, ніби ми помінялися ролями? А саме під час цієї нашої розмови. Адже це власне ти — працівник гігантської корпорації, яка заснувала тут колонію. А пастор із лівацькими поглядами — це я, і саме мені належить перейматися тим, чи цих куцанів, бува, не визискують.