— Спав просто неба? — поцікавилася Ґрейнджер.

— Це так помітно?

Вона примружила очі, оглядаючи Пітера.

— Дехто засмагає. А дехто засмалюється.

— Я не відчуваю, що засмалився.

— А давно дивився у дзеркало?

— Давно, я забув узяти його зі собою.

Вона кивнула — мовляв, нічого дивного.

— За хвилину ми тебе намастимо кремом. Для першої допомоги, мабуть, уже запізно, але хоч так... — Вона глянула на Обожнювача Ісуса Номер Один та на інших оазян. — До речі, я ще не закінчила з видачею ліків. Із ким мені тут... е-е... мати справу? Кому розповідати про ліки?

— Я розумію білье за іних, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один. — Розкажи, будь лака, мені про ліки, які привезла Сьогодні, — а потім звернувся до свого одноплеменця: — ,  .

Оазянин підійшов ближче і трохи підняв кришку коробки під таким кутом, щоб Ґрейнджер і Обожнювач Ісуса Номер Один могли бачити, що всередині. Пітер стояв осторонь, але помітив там багато пластикових пляшечок і невеличких паперових пакетиків. Кілька з них мали барвисті закличні етикетки, на більшості було надруковано назву медикаменту.

— Гаразд, — мовила Ґрейнджер і, показуючи по черзі кожен препарат, узялася пояснювати: — У нас тут аспірин і ацетамінофен, як завжди. Це генерики.

— Назва, з якої ві іні назви йдуть, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один.

— Саме так, — погодилася Ґрейнджер. — Ще є десять пакетиків брендового ацетамінофену — тайленолу. Ми вам привозили його раніше. А в цих жовто-блакитних пакетиках льодяники від кашлю й нежитю: вони містять декстрометорфан і фенілефрин. Тобто, я не знаю, чи ви... кгм...

Жінка кашлянула. Незрозуміло, чи зумисне вдавала кашель для оазян, чи їй справді щось стало в горлі.

— А це ось диклофенак. Він має знеболювальну й протизапальну дію, допомагає проти артриту — болю в м’язах і суглобах. — Вона зігнула-розігнула лікоть, покрутила плечем, щоб показати, що болить під час артриту. — Допомагає і проти мігрені, і проти... гм... менструального болю.

Голос Ґрейнджер стишився, у ньому вчувалася безнадія. Було очевидно, що жінка не надто вірила, ніби її слова щось означають для тих, хто її слухав. Вона говорила дедалі швидше й менш виразно, майже бубоніла. Пітерові на очі траплялася й раніше така поведінка: у недосвідчених чи слабких проповідників, які намагалися завоювати вороже налаштовану аудиторію і відчували, що програють битву. Вони мимрили, запрошуючи якось, за нагоди, зазирнути до церкви, радше про Боже око, аніж справді сподіваючись, що хтось прийде.

— Ще кортизон у формі крему, який вам сподобався, у блакитних і білих тюбиках, — провадила далі Ґрейнджер. — І кілька антибіотиків. Гентаміцин. Неоміцин. Флуклоксацилін. Усі широкого спектра застосування, я вам колись уже пояснювала. Дія залежить від індивідуальних особливостей. Якби ви... е-е... якби ви коли-небудь змогли надати свої відгуки про застосування того чи іншого антибіотика, я могла би вам порадити щось краще.

— Ми раді антибіотикам, — відказав Обожнювач Ісуса Номер Один. — Але знеболювальним раді білье. У тебе є е апірин і параетамол, іних кольору і назви?

— Ні, тут тільки те, про що я вже казала. Але не забувайте, є ще диклофенак. Він дуже помічний, і його добре переносить більшість... е-е... людей. Може, щоправда, як і всі анальгетики, викликати шлунково-кишкові розлади. — Жінка машинально потерла собі живіт.

Пітер бачив, що їй кепсько, і не через шлунково-кишковий розлад.

— Ще, — далі розповідала Ґрейнджер, — цього разу я привезла зовсім інакші ліки, вони не проти болю. Раніше ви таких не бачили. Не знаю, чи буде вам із них якась користь. Себто не вам особисто, а... гм... усім, хто тут є.

— Яка назва?

— На упакованні назва «ГлюкоРепід», фірмова марка. Це інсулін. Проти діабету. Вам відомо щось про діабет? Коли організм сам не може регулювати рівень глюкози?

Оазяни ніяк не відреагували на запитання жінки: ні словом, ні порухом, лише їхні пильні обличчя всі було обернуто до Ґрейнджер.

— Глюкоза — це як, гм, цукор, — затинаючись, пояснила Ґрейнджер.

Жінка міцно притиснула пальці до спітнілої скроні, так, наче їй самій потрібне було знеболювальне.

— Пробачте, однаково з цього, напевно, не буде жодної користі. Але в нас було багато зайвого інсуліну, тож...

— Ми вдяні, — мовив Обожнювач Ісуса Номер Один. — Ми вдяні, — і він поклав край стражданням Ґрейнджер, подавши знак своєму одноплеменцю закривати коробку.

Після цього все відбувалося швидко. Оазянин у мишастому балахоні та Обожнювач Ісуса Номер Один віднесли коробку з ліками до будинку, позначеного зіркою. За кілька хвилин вони повернулися, кожен ніс цибулястий лантух, притискаючи його до грудей, наче немовля. Вони завантажили лантухи до заднього відділення фургона й пішли за наступними. Після кількох таких ходок інші оазяни, усі Пітеру невідомі, долучилися, щоб допомогти. Окрім лантухів, у яких містився сушений і подрібнений білоквіт у різноманітних формах, були ще великі пластикові діжки з хитромудро приготованими концентрованими сумішами, які, коли аміківські кухарі додадуть до них воду, мали перетворитися на супи, усілякі мастива на хліб, десерти й бозна на що ще. У менших барильцях і торбах були приправи й спеції. Усі лантухи, торби й діжки було підписано фломастером. Хто нашкрябав ці криві друковані літери, якийсь аміківець чи оазянин своєю маленькою рукою в рукавичці, сказати було годі.

Пітер, на прохання Ґрейнджер, сів разом із нею в машину. Жінка скаржилася, що вологість діймає її, але він бачив із виразу її обличчя, що Ґрейнджер і не сподівається, аби він їй повірив, і що видача ліків виснажила донезмоги їй і тіло, і душу. Кабіна з кондиціонером — герметично відокремлена від багажного відділення позаду, куди складали провізію, — правила жінці за сховок, де можна було відновити сили. Ґрейнджер відвертала погляд від постатей у балахонах, що одна за одною снували перед вікнами. Що кілька хвилин підвіска машини ледь чутно здригалася, коли до багажника вантажили черговий лантух чи діжку. Напевно, довготривалі торговельні відносини з оазянами давали підставу довіряти їм на всі сто відсотків. А може, Ґрейнджер і мала би пересвідчитися, як вони виконують свою частину угоди, але не могла змусити себе це зробити.