— Гаразд, — легко погодилася Ґрейнджер, — намагатимуся бути стереотипнішою. Може, кава зарадить.

Жінка взяла з підлоги термос і притулила його так, щоб не впав, до свого стегна. Тримаючи кермо лівою рукою, правою вона спробувала зняти щільно закручений ковпачок. Її рука тремтіла.

— Дозволь допомогти.

Ґрейнджер простягнула йому термос. Пітер відкрутив ковпачок і налив жінці масно-коричневої рідини. Кава вже охолола, тож не парувала.

— Ось, тримай.

— Дякую, — сказала Ґрейнджер і відсьорбнула. — Але ж і гидота!

Пітер засміявся. Зблизька обличчя жінки здалося йому якимсь дивним. Вродливим, однак несправжнім, схожим на ливарну форму для обличчя пластмасової ляльки. Губи були занадто бездоганними, шкіра — надміру блідою. Але, може, в усьому була винна золота заграва на сході; можливо, Пітер за ці останні триста шістдесят вісім годин так звик до вигляду оазян, що почав сприймати їхні обличчя як норму. А Ґрейнджер у цю норму не вписувалася.

— Слухай-но, я щойно ось про що подумав, — мовив Пітер. — Ці ліки, які ти возиш, їх же призначено саме для оазян, так?

— Так.

— Але мені здалося, коли ти говорила з Обожнювачем Ісуса Номер Один...

— Обожнювачем кого?

— Обожнювачем Ісуса Номер Один. Це його ім’я.

— Це ти так його назвав?

— Ні. Це він сам себе так назвав.

— Он як!

Обличчя жінки не виражало нічого, тільки, можливо, десь у кутиках рота заблукала глузлива посмішка. Пітер не був певен, чи то Ґрейнджер геть не схвалює його дій, чи то просто вважає всю цю справу безглуздою.

— У будь-якому разі, — правив своєї Пітер, — коли ти казала про діабет, мені здалося, що оазяни навіть гадки не мають, що таке той діабет. Навіщо ж тоді давати їм інсулін?

Ґрейнджер допила каву й накрутила ковпачок на термос.

— Мабуть, мені просто не хотілося його викидати, — відказала вона. — Інсулін був не для оазян, а для нас. Але нам він більше не потрібен. — Жінка замовкла на кілька секунд. — Северин помер.

— Северин? Той чоловік, із яким я летів?

— Ага.

— Він діабетик?

— Був діабетиком.

Пітер спробував пригадати той переліт із Северином. Здавалося, це було в якомусь іншому житті, значно давніше, ніж кілька тижнів тому.

— Коли він помер?

— Минулої ночі. Тут це нічого не пояснює, я знаю. Ближче до кінця ночі. — Ґрейнджер поглянула на годинник. — Вісімнадцять годин тому. — Вона помовчала ще якусь хвилю. — Тобі проводити похорон. Якщо маєш бажання, себто.

Пітер спробував знову подумки повернутися до тих часів, коли перебував у товаристві Северина. Пригадав, як Бі-Джи запитав Северина, якої той віри, а той відповів: «Ніякої. І так воно буде й надалі».

— Може, Северин не хотів би ніякого обряду? Він не сповідував жодної релігії.

— Багато хто не сповідує жодної релігії. Але річ у тому, що ми не можемо просто так укинути мертву людину до крематорію, навіть не попрощавшись із нею.

Якусь мить Пітер порозважав над цим.

— А можеш... е-е... хоча б натякнути мені, прощання якого гатунку більшість працівників сприймуть...

— Цілковито на твій розсуд. У нас є католики, є баптисти, є буддисти... Назви будь-яку релігію — у нас трапляться її послідовники. На твоєму місці я не сушила б собі цим голови. Тебе вибрали, тому Що... Ну гаразд, скажімо так: якби ти був фанатичним п’ятидесятником чи фанатичним будь-ким, тебе тут не було б. Хтось докладно переглянув твоє резюме і вирішив, що ти даси собі раду.

— Дам раду з похороном?

— Даси раду... з будь-чим. — Ґрейнджер стиснула руками кермо і глибоко зітхнула. — Із будь-чим.

Якийсь час Пітер сидів мовчки. За вікнами далі миготів краєвид. Густі пахощі білоквіту в різних формах почали просякати з багажного відділення в кабіну й невдовзі заполонили її.

«Дорогий Пітере, — писала Беа. — Ми у великій біді».

Пітер роздягнувся, але досі не встиг помитися. Він сидів голий у своїй кімнаті, і на шкірі в нього виступили сироти: «У великій біді».

Його дружина написала й надіслала йому ці слова два тижні або, якщо бути точнішим, дванадцять днів тому. Перші дві доби його перебування в поселенні вона мовчала, очевидно свідома того, що Пітер зможе прочитати її листа, лише коли повернеться. І, попри це, третього дня Беа таки написала. Вона написала ще одинадцять повідомлень, й усі вони зберігалися в яскравих комірках унизу екрана. На кожній комірці стояло число — дата, коли було надіслано листа. Для його дружини всі ці листи вже стали історією. Для Пітера ж вони були застиглим теперішнім, яке йому лишень належало пізнати. У голові Пітерові гуділо: він прагнув відкрити листи негайно, одинадцятьма швидкими ударами пальців розламати всі ці комірки, і водночас він знав, що прочитати зможе їх тільки по черзі.

Пітер міг почати читати листи ще годину тому, в машині, коли повертався з поселення. Але Ґрейнджер була в такому дивному настрої, що йому не хотілося просити її повідомити, коли вони під’їдуть до аміківської бази достатньо близько, щоб «постріл» міг працювати. Хоча загалом Пітер не був потайний і сором’язливий, він почувався ніяково від думки, що глибоко особисте листування з дружиною доведеться читати, сидячи поруч із Ґрейнджер. Раптом Беа необережно згадає про щось інтимне? Щось, пов’язане зі сексом? Ні, краще вже стримати свою нетерплячку й дочекатися, коли він буде сам.

Увійшовши до своєї кімнати, Пітер роздягнувся, сповнений рішучості насамперед стати під душ. Останні кілька тижнів, працюючи з оазянами й ночуючи просто неба, він звик до поту й пилюки, але поїздка назад на базу в машині з кондиціонованим повітрям знову пробудила в Пітера усвідомлення того, який він брудний. Чоловік добре пам’ятав це відчуття ще з часів свого безхатнього проживання, коли хтось запрошував його до свого чистісінького дому, а Пітер сидів на самому краєчку канапи зі світлого велюру, соромлячись того, що може замастити її своєю брудною дупою. Тож, зайшовши до свого номера, він вирішив, що, доки «постріл» розігрівається, проводить стандартну перевірку своїх електронних нутрощів, Пітер встигне швиденько помитися. Однак листи Беатріс несподівано завантажилися миттєво. І ця їхня раптова поява стримала Пітера, змусивши немитим сісти за «постріл».

Ми у великій біді, — писала Беа. — Я не хочу турбувати тебе, коли ти так далеко і нічим не можеш допомогти. Але все летить у прірву. Звісно, я не маю на увазі нас із тобою, милий. Я маю на увазі все загалом, усю країну (мабуть). У нашому місцевому супермаркеті більшість полиць порожні, на них лише наліпки з вибаченнями. Учора не було ані свіжого молока, ані хліба. Сьогодні зникло все ультрапастеризоване, підсолоджене й згущене молоко, розібрали навіть забілювач кави. Немає вже ні мафінів, ні бубликів, ні коржиків, ні чапаті<a name="read_n_35_back" href="#read_n_35" class="note">[35]</a> — анічогісінько. Я чула, як у черзі двоє затято сперечалися стосовно того, скільки паковань заварного крему має бути дозволено купувати одній людині. Згадувалася «моральна відповідальність».

У новинах кажуть, що проблеми з постачанням харчів виникли через безлад на дорогах після землетрусу в Бедворті, що стався кілька днів тому. Судячи за тим, що показують, це схоже на правду. (Ти ж знаєш, як розчахується верх пирога, коли він надто швидко сходить у духовці? Саме такий вигляд має довгий відрізок шосе М6.) На інших дорогах зараз, певна річ, суцільні затори від машин, що поїхали в об’їзд.

Але, з іншого боку, якщо подумати, то південніше зони землетрусу мало би бути достатньо пекарень і молочарень. Я маю на увазі, що ми не настільки залежні від вантажівок, які їдуть по М6 аж із Бірмінгема, щоб привезти нам буханець хліба! Я підозрюю, що все це — просто свідчення того, як невміло супермаркети провадять свої справи; б’юся об заклад, вони просто не здатні так швидко перелаштуватися на інших постачальників. Якби ринку дозволили реагувати на такі події органічніше (гра слів тут випадкова), то, я певна, пекарні й молочарні в Саутгемптоні чи деінде залюбки скористалися б можливістю.

35

Чапаті — індійський хліб із пшеничного борошна, на зразок тонкого лаваша.