А ще була Беатріс, того дня, коли Пітер їй освідчився, дня, коли геть усе пішло шкереберть. О пів на одинадцяту ранку, під спекотним сонцем, коли вони стояли біля банкомата на головній торговій вулиці, збираючись на закупи до супермаркету, він запропонував їй одружитися. Мабуть, Пітерові належало впасти перед Беа навколішки, тому що її «Ну, так...» пролунало нерішуче й неромантично, немовби його пропозицію вона розглядала лише як практичний спосіб зменшити витрати на житло. А потім банкомат проковтнув її картку, і Беа довелося йти розбиратися до банку, де трапилася прикрість, коли менеджер півгодини мучив її допитами, ніби вона якась шахрайка, що викрала картку у справжньої Беатріс. Це приниження закінчилося тим, що Беа у праведному гніві розірвала всі відносини з цим банком. Після того вони пішли до супермаркету, але змогли дозволити собі ледве половину з того, що запланували купити, а коли повернулися на парковання, то побачили, що якийсь вандал надряпав на їхній машині свастику. Якби це було щось інше — карикатурний пеніс, лайливе слово, будь-що — вони б, напевно, лишили все як є, але це вони мусили прибрати, хай і довелося витратити купу грошей.

Так тривало цілісінький день: телефон Беа розрядився й вимкнувся; перша майстерня, до якої вони приїхали, була зачинена; друга була завалена роботою, і на них там навіть дивитися не схотіли; банан, яким вони мали намір підобідати, виявився гнилим ізсередини; у Беа на туфлі порвалася зіпсута застібка, через що Беатріс змушена була шкутильгати; двигун машини почав видавати дивні звуки; у третій майстерні їм повідомили невтішні новини: скільки коштуватиме перефарбувати машину, а також що їхня вихлопна труба проіржавіла. А насамкінець вони так довго діставалися до квартири Беа, що дорогі баранячі відбивні, які вони купили, через спеку набули геть непривабливого вигляду. Для Пітера це стало останньою краплею. Уся його нервова система вибухнула люттю. Він ухопив тацю з відбивними й уже намірився викинути їх у сміття, швиргонути чимдуж, щоб покарати м’ясо за те, що воно так легко псується. Але відбивні було куплено не за його гроші, і Пітер спромігся — ледь-ледь — опанувати себе. Він поклав продукти до холодильника, хлюпнув води на обличчя й пішов по Беа.

Пітер відшукав дружину на балконі, де та сиділа, видивляючись донизу на цегляну стіну, що оточувала багатоквартирний будинок, у якому вони мешкали, на стіну, увінчану колючим дротом і гостряками битого скла. Щоки Беа були мокрими.

— Пробач мені, — мовив Пітер.

Беатріс намацала його руку і сплела свої пальці з його.

— Я плачу, бо щаслива, — пояснила вона, тимчасом як сонце нарешті вкрилося пеленою хмаринок, повітря посвіжішало й подув, пестячи їхнє волосся, легенький вітерець. — Це найщасливіший день у моєму житті.

11

Він уперше усвідомив, що вона прекрасна також

— Боже, благолови нау зутрі, оте Пітере, — озвався до нього чийсь голос.

Засліплений світлом, Пітер незграбно обернувся, ледь не випавши з гамака. На тлі сонця, що сходило, виднілася постать оазянина, який наближався. Пітер знав лише те, що голос не належав Обожнювачу Ісуса Номер П’ятдесят Чотири, єдиному, чий голос він міг розпізнати без додаткових підказок.

— Доброго ранку, — відповів Пітер.

Саме це, і нічого більше, означало: «Боже, благослови нашу зустріч». Оазяни прохали в Господа благословення за першої-ліпшої нагоди, а отже, або вони розуміли поняття благословення краще, ніж більшість християн, або не розуміли взагалі.

— Я йду будувати нашу еркву знову.

За два тижні серед цих людей Пітерові вуха призвичаїлися, і він миттю зрозумів, що «ерква» — це «церква». Він порозмірковував і поєднав голос із балахоном канарково-жовтого кольору.

— Обожнювач Ісуса Номер П’ять?

— Так.

— Дякую тобі за прихід.

— Задля Бога я зроблю ве, о Він забажає, будь- о, будь-коли.

Навіть зараз, чуючи Обожнювача Номер П’ять, Пітер не міг зрозуміти, що ж саме відрізняло цей голос від голосу, скажімо, Обожнювача Номер П’ятдесят Чотири. Не звучання, у цьому чоловік був певен. Того дивовижного розмаїття голосів, до якого він звик удома — або ж навіть на аміківській базі — не було серед оазян. Тут не було ні дзвінких баритонів, ні верескливих сопрано, ні хрипких альтів, ні енергійних тенорів. Жодних відтінків у голосах: ні метикуватості чи тупості, ні сором’язливості чи агресії, ні холоднокровності чи спокусливості, ні зухвальства чи покори, ні веселощів чи журби. Може, як нетямущий зайда, Пітер не міг вловити нюансів, але він був цілком певен, що це не так. Ти ж не очікуватимеш, що якась одна чайка, чи один дрізд, чи сойка будуть кричати інакше, ніж інші представники їхнього виду. Вони просто не створені так.

Що оазяни могли, то це застосовувати мову по-різному, характерним чином. Обожнювач Ісуса Номер П’ятдесят Чотири, наприклад, був майстром уникання слів, які не міг вимовити, завжди примудряючись обходитися замінами без шиплячих чи свистячих звуків. Через ці виверти («іти до ліжка» замість «спати», «давати знання» замість «навчати» тощо) вимова його ставала чудернацькою, але й швидкою, і створювалося враження, нібито він вільно володіє чужою мовою. Обожнювачка Ісуса Номер П’ять, навпаки, не прагнула уникати важких звуків, вона просто намагалася розмовляти загальноприйнятою мовою, а якщо в потрібних їй словах траплялося багато «с», «ц», «ш», «щ» або «ч» — що ж, вельми шкода. З іншого боку, вона докладала менше зусиль, ніж дехто з оазян, щоб говорити чітко — її плечі не кривилися так сильно, коли треба було викашляти приголосну — і через це зрозуміти її іноді було важче.

Вона, її. Чому це Пітер думає про неї як про особу жіночої статі? Лише через балахон канарково-жовтого кольору? Чи він справді щось відчув на підсвідомому рівні, який годі проаналізувати?

— Доки решта не прийдуть, ми з тобою небагато можемо зробити, — сказав Пітер, вибираючись із гамака. — Ти міг поспати довше.

— Мене рано охопив трах. трах, о тебе немає.

— Немає?

— АМІК приїде ьогодні, — нагадала вона йому. — Забрати тебе додому.

— Аміківська база — не мій дім, — сказав Пітер, застібаючи сандалії.

Присівши навпочіпки, щоб зробити це, він майже порівнявся зростом із Обожнювачкою Ісуса Номер П’ять. Вона була дуже мала як на дорослу. Якщо вона була дорослою. Може, вона була дитиною. Хоча ні, навряд. А може, була неймовірно старою. Пітер просто не знав. Він знав, що Номер П’ять була дуже прямодушною, навіть за оазянськими мірками; що вона могла працювати тільки хвилин двадцять-тридцять, а потім ішла геть, і що вона мала за родича когось, хто не був Обожнювачем Ісуса, і це її засмучувало або ж викликало почуття, яке Пітер розумів як смуток. Власне кажучи, він не міг поручитися, що цей невірець доводився їй кревною ріднею. Може, то був просто товариш. А щодо смутку — це були скоріше його здогади. Оазяни не плакали, не зітхали, не ховали обличчя в долоні, тож вона мусила щось сказати, що наштовхнуло Пітера на такий висновок.