Риби не було. Цікаво, зрозуміють оазяни Пітера, коли дійде до важливих біблійних оповідей, у яких згадується риба? Таких було чимало: Йона і кит, диво з хлібами й рибинами, галілеяни-рибалки, що стали учнями Ісуса, та й Ісусова обіцянка-метафора зробити їх «ловцями людей»... Уривок із глави тринадцятої Євангелія від Матвія, де йдеться про те, що «Царство Небесне подібне до невода, у море закиненого, що зібрав він усячину»... Навіть у початковій главі Книги Буття мовиться, що перші тварини, яких створив Бог, були морськими мешканцями. Скільки ж сторінок Біблії Пітерові доведеться оминути, не маючи змоги розтлумачити їх оазянам?

Однак Пітер не повинен занепадати духом через це. Його труднощі не були якимись надзвичайними, аж ніяк; навпаки, такий стан справ був цілком звичним. Місіонери в Папуа-Новій Гвінеї у двадцятому столітті були змушені шукати способу обійти той факт, що тубільці не знали овець, а їхній тамтешній еквівалент, свині, не надто надавався до використання в християнських при-повістях через те, що папуаси розглядали своїх свиней як здобич, яку вони мають убити. Тут, на Оазі, Пітерові доведеться зіштовхнутися з подібними викликами, і йому просто треба знайти щонайкраще компромісне рішення.

Зважаючи на все це, наразі він із оазянами непогано ладнав.

Пітер перекотився на живіт і крізь комірки сітки поглянув униз, на землю. Його сандалії стояли рівно одна біля одної на гладенькій бетонній підлозі просто під ним. Оазянський розчин заледве потребував шпарування; він розтікався майже сам собою, а, висихаючи, поверхня ставала атласною, на дотик схожою не так на бетон, як на нелаковану деревину. Зчеплення з підлогою вистачало саме для того, щоб м’які шкіряні черевики оазян не ковзали по ній.

Біля Пітерових сандалій лежало одне з небагатьох знарядь праці, якими користувалися на будівництві: велика ложка, завбільшки з... як би це описати Беа? Завбільшки з невеликий заступ? Із велосипедний насос? Із поліційний кийок? Хай там як, вона була не з дерева й не з металу, а з якоїсь речовини, схожої на скло й міцної як сталь. Цією ложкою перемішували будівельний розчин у цебрах, щоб він не застиг швидше, ніж треба. Минулої ночі — тобто годин п’ять чи шість тому — перш ніж умоститися спати у своєму гамаці, Пітер добрячих двадцять хвилин відчищав цю ложку від розчину, відшкрябуючи його пальцями. Рештки розчину валялися довкола. Попри втому, він попрацював сумлінно. Ложкою тепер знову можна було мішати цемент. Цю роботу, як найдужчому, належало виконувати отцю Пітеру.

Він усміхнувся, подумавши про це. Раніше він ніколи не був надто сильним. У минулому житті Пітера частенько лупцювали інші п’янички, а поліціянти без проблем закидували його до витверезника. Одного разу він пошкодив собі спину, намагаючись донести Беа до ліжка. («Я затовста, я затовста!» — кричала вона, в такий спосіб тільки посилюючи його цілковиту ганьбу, коли той змушений був упустити її додолу.) Тут, із-поміж оазян, Пітер був справжнім силачем. Тут він стояв коло цебра з розчином і колотив його вміст, а слабші істоти довкола дивилися на нього захопленими очима. Сміх та й годі, звісно, утім було в цьому щось таке, що піддавало Пітеру духу.

Увесь процес будівництва був простий аж до абсурду, втім, ефективний. Цебер — звичайнісінький казан, у якому розчин розмішували руками, — ось типовий показник рівня технологічного прогресу оазян. Стіни церкви, що зводилися, не мали ніякого кістяка: ані металевих підпор, ані дерев’яного каркаса. Ромбічні цеглини просто ліпили поверх фундаменту, а потім, ряд за рядом, викладали одна на одну, скріплюючи розчином. Такий нехитрий спосіб побудови видався Пітерові нетривким.

— А що, як здійметься шквал? — запитав він Обожнювача Ісуса Номер Один.

— квал? — Верхня частина роззявини на обличчі Номера Один — дитячі лоби, так би мовити — злегка скривилася.

— Що, як подме дуже сильний вітер? Чи не знесе він церкви дощенту? — Пітер сильно й голосно задмухав, замахав руками, а потім жестами показав, як руйнується будівля.

Химерне обличчя Обожнювача Ісуса Номер Один скривилося ще трохи. Вираз цей міг повідомляти про здивування чи збентеження, а міг і не означати анічогісінько.

— Зв’язок не розірветья ніколи, — промовив він. — Зв’язок ильний, о, дуже ильний. Вітер — як...

Щоб показати, якими марними будуть потуги вітру, оазянин простягнув руку і провів нею по Пітеровому волоссю, лише злегка його скуйовдивши.

Запевнення це було таке саме по-дитячому простосерде, як і власне метод будівництва церкви, але Пітер вирішив довіритися вмінню оазян. Їхнє поселення, хоч і не вражало архітектурними витворами, однак здавалося цілком непохитним. До того ж треба було визнати, що розчин, яким скріплювалися між собою цеглини, був навдивовижу міцний. Щойно нанесений, він виглядав як кленовий сироп, але за годину був уже твердий, як бурштин, і з’єднував цеглини намертво.

Церкву будували без риштувань і без драбин; не використовували нічого, зробленого з дерева чи металу. Натомість на висоту діставалися у надзвичайно громіздкий і водночас пречудесно практичний спосіб. Велетенські блоки, витесані із затвердлого моху — того самого матеріалу, з якого оазяни виготовляли свої ліжка, — складалися східцями і приставлялися зовні до стін будівлі. Кожна сходинка була завширшки метри два й заввишки стільки, скільки треба; у міру того, як муровання підіймалося над землею, приставлялися нові щаблі. За кілька останніх днів сходи виросли й зараз мали висоту у два Пітерові зрости, але, попри весь їхній огром, було очевидно, що вони тимчасові, що це будівельне приладдя, яке до головної конструкції належить не більше, ніж належала б драбина. Ці сходи навіть були пересувними. Якщо налягти всім разом, то, нехай і з великими зусиллями, їх можна було посунути вбік. Кілька разів Пітер допомагав пересувати таку сходину, і хоч напевне визначити, скільки вона важила, не міг через те, що штовхали її всі разом, вона здалася йому не тяжчою, ніж, скажімо, холодильник.

Цілковита простота цієї технології зачарувала Пітера. Гаразд, вона не придасться для будівництва хмарочоса чи кафедрального собору, якщо тільки на довколишній території не можна буде розмістити східчастої драбини завбільшки з футбольний стадіон, але для побудови скромної церковки вона була запаморочливо складною. Оазяни просто підіймалися сходами, кожен тримаючи по одній цеглині. На вершині вони спинялися й обводили очима (оком, зоровою щілиною абощо) верх муровання, як, либонь, піаніст оглядає клавіші свого інструмента перед концертом. Відтак клали цеглину в правильне місце і спускалися назад.

Робочий процес за всіма стандартами був трудомісткий. У сам розпал роботи на будівництві працювало десятки чотири оазян, і Пітер вважав, що могло бути й більше, але тоді вони б заважали одне одному. Праця була організованою, без поспіху, але й без зупинок — доки кожен оазянин (чи оазянка?) не досягав своєї межі і йшов на якийсь час додому. Працювали вони переважно мовчки, радячись лише тоді, коли опинялися перед якимось новим викликом або коли щось могло піти не так, як слід. Пітер не міг сказати, чи вони щасливі. Це був найпалкіший його намір: пізнати їх так добре, щоб зрозуміти, коли вони щасливі.

Чи були оазяни щасливі, коли співали? Напевно, якби спів завдавав їм муки, вони б цього не робили. Пітер аж ніяк не сподівався, що вони привітають свого пастора хоровим співом «Чудової ласки», вони запросто могли влаштувати йому якесь інше вітання. Можливо, їм потрібно було дати вихід своїм радощам.

Щастя — це така невловна річ, яку дуже важко помітити: воно подібне до метелика, що маскується в лісі, — хтозна, чи він іще перед тобою, чи вже полетів геть. Колись молода жінка, новонавернена до Христа, сказала Пітерові: «Якби ви тільки могли побачити мене торік, коли я запоєм пила разом зі своїми приятелями! Ми були такі щасливі, ми реготали, аж за животи бралися, не могли спинитися. Люди оберталися подивитися, що ж там такого смішного, хотіли й самі так приємно проводити час, як ми. Ми ж літали, я була на сьомому небі. А насправді весь цей час думала: „Боже, допоможи мені! Мені так страшенно самотньо! Мені так невимовно сумно! Я не хочу жити, я не можу терпіти це життя ані хвилини довше!“ Розумієте, про що я?» А з іншого боку був Іан Дьюар, що розводився про свою службу в армії, скаржився нажмикрутів-чинуш, які позбавляли війська найнеобхіднішого: «Нічник купи собі сам, а ось тобі бронік, один на двох, а якщо тобі відірве ногу, ковтни оці ось дві крихітні таблетки, бо морфію у нас для тебе немає». Одного разу після п’ятнадцяти хвилин таких нарікань Пітер, зважаючи на інших людей, що терпляче чекали нагоди поговорити зі своїм духівником, урвав ветерана: «Іане, пробач мені, але тобі не потрібно постійно повертатися до цього. Бог був там. Він був там із тобою. Він бачив, що відбувалося. Він бачив усе». Тоді Іан не витримав і заридав, сказавши, що він знає, він знає це, і саме тому, попри це все, незважаючи на всі свої скарги й увесь свій гнів, він був щасливий, по-справжньому щасливий.