Пітер спробував пригадати ще щось про Обожнювачку Номер П’ять, але це йому не вдалося. На жаль, саме так і влаштовано людський мозок: він просіює особистісні враження і сприйняття крізь сито пам’яті, лишаючи тільки декілька знакових, може, навіть і не найважливіших.

Справді, наступного разу треба буде більше записувати.

— АМІК забере тебе, — повторила Номер П’ять. — Я боюя, ти не повернея.

Пітер вийшов крізь отвір у стіні, який згодом мав перетворитися на двері, став у тіні своєї церкви і з полегкістю відлив на землю. Сеча була ще темнішого помаранчевого кольору, ніж раніше, і Пітер замислився, чи не замало він п’є. Оазяни пили ощадливо, і він звик робити так само. Один великий ковток із його пластикової пляшки вранці, ще кілька ковтків через певні проміжки часу протягом робочого дня, та й по всьому. Коли пляшка порожніла, оазяни щоразу покірливо йшли до свого селища її наповнювати, але турбувати їх зайвий раз Пітерові не хотілося.

Узагалі оазяни дбали про нього пречудово, справді. Такі вкрай замкнуті люди, що більшість свого часу проводили вдома в тихих бесідах у колі родичів і близьких друзів, вони, одначе, зустріли Пітера з розпростертими обіймами. Це в переносному значенні. Вони були не з тих, хто полюбляє телячі ніжності. Але їхнє доброзвичайне ставлення до Пітера було очевидне. Щодня, коли Пітер працював на будівництві церкви, він раз по раз помічав, як хтось іде полем, несучи йому гостинець. То тарілку кулястої смаженини, схожої на самсу, то склянку теплого, приємного на смак густого напою, то кусень чогось крихкого й солодкого. Його товариші по роботі зрідка їли на будівництві, воліючи харчуватися як звикли, удома. Іноді хтось міг зірвати кілька суцвіть білоквіту, якщо той був молодий і соковитий. Але почастунки, приготовані завчасно, ці невеличкі офірування, призначалися лише Пітерові. Він приймав їх зі щирою вдячністю, адже голод дошкуляв йому постійно.

Хоча тепер уже не так. Не бажаючи зажити слави ненажери, за минулі триста шістдесят із гаком годин він призвичаївся споживати значно меншу кількість калорій і згадав те, чого навчився колись протягом своїх змарнованих років: щоб вижити і навіть зберігати активність, чоловікові досить зовсім трохи палива. Якщо його змушують обставини. Або якщо він занадто п’яний і йому байдуже. Або — як то було зараз — якщо він зайнятий справою, яка приносить йому задоволення.

Коли Пітер повернувся до Обожнювачки Ісуса Номер П’ять, вона сиділа на підлозі, притулившись спиною до стіни. У такій позі балахон її зібгався, необережно виставивши напоказ її худенькі стегна й те, що між ними. Пітер мигцем глянув на голизну Номера П’ять, і йому здалося, що він помітив анус, але нічого схожого на геніталії не було.

— Розкажи мені е із Книги дивних нових реей, — попросила вона.

«...Чоловіка та жінку створив їх», — спало Пітерові на думку.

— Ти знаєш розповідь про Адама та Єву? — запитав він.

— Боже, благолови в і розповіді з Книги. Ві вони добрі.

— Так, але чи знаєш ти саме цю? Чи чула ти її вже раніше?

— Давно, — погодилася Номер П’ять. — Тепер знову.

— Ти чула її від Курцберґа?

— Так.

— А чому Курцберґа немає тут, щоб розповісти тобі цю історію знову?

Відтоді як прибув до поселення, Пітер не раз задавав те саме запитання, змінюючи його на всякий лад, але задовільної відповіді досі не отримав.

— Отеь Курберг піов геть. Покинув на у потребі. Так амо покине і ти.

Її розщеплене обличчя, зазвичай здорового рожевого кольору, поблідло настільки, що складні риси його стали білими.

— Я поїду ненадовго. Скоро повернуся.

— Так, виконай воє проротво, будь лака.

Наскільки здалося Пітерові, в її словах не було ні грайливості, ні благання. Тон її голосу був практичний і, хоч говорила вона не голосніше за інших оазян, емоційний. А може, Пітер це лише вигадав. Можливо, він узагалі постійно вигадує, знаходить відмінності там, де їх не було, затявшись збагнути цих людей. Колись вони з Беа прочитали в якомусь журналі, що коти насправді не мають індивідуальних рис, попри те що їхні господарі воліли б думати інакше. Усі особливі звуки вашого котика, його незвичайна поведінка — це лише набір генетичних рис стандартного зразка, характерних для конкретної породи. Жахлива стаття, набазграна якимось писакою-мудрагелем із залисинами на чолі. Вона глибоко збурила Беа. А збурити Беа непросто.

— Скажи мені, Номере П’ять, — почав Пітер, — та людина, яку ти любиш і через яку сумуєш, та, що не вірить у Христа, — це твій син?

— Мій... брат.

— А в тебе ще є брати чи сестри?

— Один живий. Один у землі.

— А батьки?

— У землі.

— А власні діти в тебе є?

— Боже поможи, ні.

Пітер кивнув, буцімто зрозумів. Він знав, що не надто метикуватий, і досі не мав жодного доказу, що Обожнювач Номер П’ять жіночої статі.

— Будь ласка, вибач мені мою недалекість, але скажи, ти чоловік чи жінка?

Вона не відповіла, тільки схилила голову набік. Пітер помітив, що, на відміну від Обожнювача Ісуса Номер Один, у неї лицева роззявина не кривилася, коли Номер П’ять була чимось збентежена. Він замислився: отже, вона розумніша чи просто стриманіша.

— Ти щойно згадала... щойно сказала мені про свого брата. Ти назвала його своїм братом, а не сестрою. Чому?

Вона поміркувала над цим якусь хвилю.

— Така воля Божа.

Пітер спробував ще раз:

— А ти своєму братові сестра чи брат?

Знову вона замислилася.

— Тобі я назву ебе ловом «брат», — мовила вона. — Бо лово «етра» важко вимовити.

— А якби «сестра» тобі вимовити було легше, що б ти сказала?

Вона змінила позу так, що балахон знову прикрив їй пахвину.

— Ніого.

— В історії про Адама та Єву, — не вгавав Пітер, — оповідається, що Бог створив чоловіка й жінку. Дві різні статі. Два різні види людини. Серед вас тут також є два різні види?

— Ми ві різні, — відказала вона.

Пітер усміхнувся й відвів погляд. Він умів визнати свою поразку. Крізь отвір у стіні, який зовсім скоро стане прекрасним вітражним вікном, він запримітив у далечині валку оазян, що несли сіті, повні цегли.