— Та картина, що впала на твою руку... — промовив Пітер, сідаючи на краєчок ліжка поруч із худорлявим горбиком її колін. — Якби я не попросив...

Вільною рукою Номер П’ять вчинила немислиму річ — Пітер ніколи й уявити собі не міг, щоб хтось із  таке зробив. Вона приклала пальці до його губ, змусивши змовкнути. Уперше  доторкнувся до Пітера голим тілом, без посередництва м’якої тканини рукавички. Кінчики її пальців були гладенькими й теплими і пахли фруктами.

— Падає тільки те, о має впати за велінням Божим.

Пітер обережно взяв її руку у свою.

— Я не мав би цього казати, — промовив він, — та серед усіх твоїх одноплемінців... ти мені найдорожча.

— Я знаю, — відказала оазянка, завагавшись ледве чи на змиг ока. — Але у Бога немає улюблеників. Богові уі дорогі однаково.

Її постійні згадки про Бога неначе списом прохромлювали Пітерові душу. Він мав зробити важке визнання, визнання про свою віру, визнання про свої подальші наміри.

— Номере П’ять... — почав він. — Я... я не хочу казати тобі неправду. Я...

Вона кивнула, повільно й промовисто, даючи зрозуміти, що закінчувати думку не треба.

— Ти відуває... недотау Бога. Ти відуває, о не може білье бути патором.

Оазянка повернулася набік і подивилася на двері, крізь які Пітер увійшов сюди, двері, які вели в зовнішній світ. Десь у тому світі було поселення, де вона вперше прийняла Ісуса у своє серце, поселення, яке зараз було порожнім і закинутим.

— Отеь Курберг теж е відував, — сказала Номер П’ять. — Отеь Курберг тав ердитим, говорив голоно, говорив: «Я білье не патор. Знайдіть обі іного патора».

Пітер проковтнув клубок, що став йому посеред горла. Біблійний зшиток лежав покручений біля його нікчемної дупи. У його номері валялося ще багато різнобарвних мотків шерстяних ниток, чекаючи свого часу.

— Ти... — сказала Номер П’ять і замовкла, підбираючи правильне слово. — Ти людина. Тільки людина. Бог — більий за тебе. Ти ні Боже лово, а потім Боже              лово тало занадто тяжким, і тобі треба відпочити. — Вона поклала руку йому на коліно. — Я розумію.

— Моя дружина... — почав було Пітер.

— Я розумію, — повторила Номер П’ять. — Бог поєднав тебе разом із дружиною. Зараз ви роз’єднані.

Перед Пітеровими очима спалахом промайнули його весілля, сонячне світло, що ллється крізь вікна в церкву, весільний торт, ніж, сукня Беа. Сентиментальні спогади, безповоротно втрачені, так само як його з’їдений лусочницею скаутський однострій, викинутий у сміття, а потім відвезений кудись сміттярем. Замість цього Пітер змусив себе уявити свій дім таким, яким він був зараз, оточеним купами сміття й бруду, кімнати, занурені в темряву, і ледь помітні в цьому напівмороці обриси жінки, яку він не міг упізнати.

— Річ не тільки в тому, що ми на відстані одне від одного, — промовив він. — Беа в біді. Їй потрібна допомога.

Номер П’ять кивнула. Її забинтована рука кричала голосніше, ніж будь-які слова й докори, що більшої біди, ніж та, в яку потрапила вона сама, бути не може.

— Отже, — ствердно мовила оазянка, — ти повни лово Іуа. Євангеліє від Луки: ти покине дев’яното дев’ять у путині та й піде за тою одною, о загубилая.

Пітерове обличчя спаленіло: такою влучною виявилася притча. Номер П’ять, мабуть, почула її від Курцберґа.

— Я говорив із лікарями, — жалюгідно промовив Пітер. — Вони зроблять усе, що можуть, щоб допомогти тобі та... та іншим. Вони не зможуть урятувати тобі руку, але, можливо, їм вдасться врятувати тобі життя.

— Я рада, — промовила Номер П’ять. — Яко їм вдатья.

Пітер засовався на краю ліжка. Сидіти було незручно, ліва сідниця йому вже заніміла, почала боліти спина. Іще кілька хвилин він вийде з палати, і його тіло знову повернеться до звичного стану, відновиться нормальний кровообіг, заспокояться збуджені нервові закінчення, розслабляться перенапружені м’язи, тоді як Номер П’ять так і залишиться лежати тут і спостерігати, як гниє її плоть.