— Я можу щось для тебе зробити, просто зараз? — запитав Пітер.

Оазянка замислилася на кілька секунд.

— Запівай, — попросила вона. — Запівай тільки зі мною.

— Що заспівати?

— Піню, якою ми вітали отя Пітера, — відповіла вона. — Ти піде, я знаю. Але, я подіваюя, потім, одного прекраного дня, ти повернея. І коли ти повернея, ми знову запіваємо ю аму піню, — і без дальших слів вона почала: — «у-у-у-до-о-ова ла-а-а-ака...»

Пітер відразу ж підхопив. Голос його, хрипкий і приглушений під час розмови, у співі ввійшов у силу. Акустика в палаті інтенсивної терапії була навіть краща, ніж у Пітеровій церкві, де вологе середовище і скупчення людей поглинали звук. Тут, у цьому прохолодному приміщенні з бетонними стінами, серед порожніх ліжок, бездіяльного приладдя та металевих стояків для крапельниць, «Чудова ласка» лунала дзвінко й чисто.

— До ніг Ісуууса привела-а-а-а, — співав Пітер, — життя-я-я нове дала-а-а...

Хоча заради нього Номер П’ять і скорочувала своє довжелезне дихання, пісня тривала й тривала. Коли ж вона нарешті скінчилася, Пітер був геть знесилений.

— Дякую тобі, — промовила Номер П’ять. — А тепер іди. Я назавжди лиуя... твоїм братом.

Від Беа повідомлень не було.

Дружина більше не хоче нічого мати з Пітером. Вона махнула на нього рукою.

А може... може, вона вкоротила собі віку. Те, що коїться у світі, втрата Джошуа, втрата віри, тріщина в їхньому шлюбі — це були жахливі нещастя, і, либонь, вона не змогла їх знести. У підлітковому віці Беа була схильна до самогубства. Пітер ледве тоді її не втратив, іще навіть не знаючи про її існування.

Пітер сів за «постріл» і відкрив чисту сторінку для повідомлення. Треба вірити, що Беатріс досі жива, що вона досі може читати його листи. Порожній екран нависав над ним, здавався величезним, і всю цю порожнечу Пітер мав спробувати заповнити якимось змістом. Він подумав було процитувати чи переказати своїми словами уривок із п’ятого розділу Другого послання до коринтян про «дім нерукотворний», що чекає на нас, якщо наше земне помешкання зруйнується. Певна річ, це була цитата з Біблії, але, можливо, вона була доречною і в ситуації, не пов’язаній із релігією, подібно як Бі-Джи, постукавши себе пальцями по грудях, показав, що дім — це не цегла й вапно, дім може бути де завгодно.

Аж тут голос промовив до нього: «Не будь дурнем».

«Я повертаюся додому», — оце й усе, що написав Пітер.

Пообіцявши повернутися, він усвідомлював, що не має жодної гадки, як це влаштувати. Він клацнув по іконці із зображенням зеленого скарабея, і «постріл» запропонував йому вбоге меню лише з трьома варіантами: «Технічна підтримка (ремонт)», «Адмін» і «Ґрейнждер». Жоден із них не здавався цілком правильним. Пітер клацнув по «Адміну» й написав:

Мені дуже прикро, та я мушу летіти додому. Якомога скоріше. Я не знаю, чи зможу ще колись повернутися сюди, але якщо так, то моя дружина має бути разом зі мною. Я в жодному разі не намагаюся вас шантажувати, а просто повідомляю, що інакше для мене неможливо. Будь ласка, напишіть, коли я зможу вирушити. Щиро Ваш Пітер Лі (пастор).

Він перечитав написане і видалив усе, починаючи від «Я не знаю, чи» до «інакше для мене неможливо». Забагато слів, забагато пояснень. Суть повідомлення — те, що вимагало дій, — була значно простіша.

Пітер підвівся, потягнувся. Рана на нозі нагадала про себе різким болем. Гоїлася вона добре, але шкіра довкола шва стягнулася. Шрам залишиться назавжди й інколи трохи поболюватиме. Навіть диво відновлення людського організму мало свою межу.

Пітерова дишдаша, що висіла на мотузці для білизни, уже висохла. Розпливчаста чорнильна пляма у формі хреста вже майже зовсім стерлася, вилинявши до ледь-ледь помітного бузкового кольору. Краї зносилися так сильно, що здавалося, ніби їх навмисно облямували кошлатими торочками. «Ти ж не думаєш, що вона занадто жіноча, адже ж ні?» — пригадав Пітер, як Беа запитала його, коли вони вперше вийняли дишдашу з упаковання. Він пригадав не лише слова, а й те, як звучав голос його дружини, пригадав вираз її очей і гру світла на її носі — він пригадав усе. А потім кохана сказала: «Під сподом можна ходити голим. Якщо схочеш». Беа була його дружиною. Пітер кохав її. І, беручи до уваги всі закони часу, простору й теорії відносності, десь у Всесвіті мусить бути місце, де це ще можливо.

— Уявіть собі, що ви заблукали посеред моря у крихітному надувному човнику, — запропонувала Пітерові Елла Рейнман під час однієї з тих безкінечних співбесід на одинадцятому поверсі шикарного готелю. — Далеко-далеко видніється корабель. Ви не знаєте, куди він пливе, до вас чи від вас. Якщо підведетеся і почнете махати руками, човник перекинеться. Але якщо ви так і сидітимете, ніхто вас не помітить і не врятує. Що ви робитимете?

— Сидітиму спокійно в човні.

— Ви впевнені? А що як корабель таки віддаляється від вас?

— Мені доведеться з цим змиритися.

— То ви просто будете сидіти і дивитися, як корабель відпливає?

— Я молитимуся Богові.

— А якщо Бог не відповість?

— Бог відповідає завжди.

Їх вразив Пітерів спокій. Його відмова вдатися до необдуманих, імпульсивних вчинків допомогла пройти відбір. Його спокій був спокоєм безхатька, спокоєм . Сам того не відаючи, він завжди був почесним представником чужопланетян серед людей.

Тепер Пітер, наче тварина у клітці, очманіло кидався по своїй кімнаті. Він мусив потрапити додому. Гайда, гайда, гайда! Голка у його вені, жінка каже: «Буде трохи пекти», — а потім чорнота. Так! Ну ж бо! Кожна хвилина затримки була для Пітера мукою. Міряючи кроками кімнату, він ледве не впав, спіткнувшись об скинутий черевик, схопив його і пожбурив геть. Ґрейнджер, мабуть, так само бігає по своєму номеру. Може, їм варто казитися вдвох, разом із пляшечкою бурбону? Як же йому хотілося випити!

Пітер перевірив «постріл». Нічого. Та й узагалі, хто має читати його повідомлення? Який-небудь вільний від основної роботи інженер чи кухарчук? Та що ж це в біса за організація така, коли немає нікого старшого, нікого, до чийого кабінету можна було б увалитися, нікого, кого можна було б узяти за барки! Пітер, тяжко дихаючи, ще якийсь час походив кімнатою. Підлога, стеля, вікно, ліжко, меблі — усе було неправильно, неправильно, неправильно. Він згадав, як Туска розводився про Іноземний легіон, про всіх тих слабаків, що збожеволіли, що дерлися на стіни й благали: «Хочу додо-ому!» Пітер досі відчував насмішку в словах Туски. Самовдоволений покидьок!