Після цих слів Ґрейнджер затихла. Колеса перескочили з грунту на асфальт, і здалося, ніби машина злетіла в повітря, наче літак. Бі-Джи припаркувався в затінку будівлі, просто перед входом, найближчим до номера Ґрейнджер, потім вийшов, оббіг автомобіль і відчинив для неї дверцята, як справжній джентльмен.

— Дякую, — сказала жінка.

Упродовж усієї поїздки вона поводилася так, наче й не помічала присутності Пітера. Чоловік, обернувшись на сидінні, встиг помітити, як вона втомлено й незграбно вибирається з машини. Бі-Джи запропонував свою руку, наче металевий поручень; Ґрейнджер вхопилася за неї і вийшла. Дверцята загримнулись, і далі, уже крізь запітніле скло, Пітер спостерігав за постатями двох аміківців у білому, що мерехтіли й розпливалися, наче образи на неякісному відео. Він гадав, що вони так і ввійдуть у будівлю, пліч-о-пліч, рука до руки, але щойно Ґрейнджер стала на ноги, вона відпустила руку Бі-Джи й пішла сама.

— Напевно, це через блискавку, — сказав Бі-Джи, повернувшись у машину. — Нічого доброго не чекай, коли тебе отак довбане. Треба дати їй час, нехай відійде.

Пітер кивнув. Він не був певен, що йому вдасться відійти самому.

Пітера, що стояв навколішки перед палатою інтенсивної терапії, знайшов доктор Адкінс. Хоча «знайшов», мабуть, трохи не те слово: лікар ледве не перечепився через нього. Нітрохи не спантеличившись, хірург поглянув донизу на Пітерове тіло, оцінюючи кілька секунд, чи якась його частина не потребує невідкладної медичної допомоги.

— Із вами все гаразд? — запитав він.

— Я намагаюся молитися, — відказав Пітер.

— А-а... ну гаразд, — промовив Адкінс, дивлячись поверх Пітерового плеча далі коридором, немовби кажучи: «А не міг би ти молитися десь там, де люди не зламають собі через тебе шию?»

— Я прийшов до Обожнювачки Ісуса Номер П’ять, — сказав Пітер, підводячись із підлоги. — Ви знаєте про неї?

— Звісно. Вона ж моя пацієнтка. — Лікар усміхнувся. — Так приємно нарешті мати справжнього пацієнта. Замість п’ятихвилинного «добрий день — дякую — до побачення» з кимось, у кого кон’юнктивіт чи хто вдарив собі молотком по пальцю.

Пильно придивляючись до обличчя лікаря, Пітер шукав на ньому ознаки співпереживання.

— Мені видається, що доктор Остін не зовсім усвідомив, що відбувається з Номером П’ять. Вважаю, що він гадає, ніби ви можете їй допомогти.

— Ми зробимо все, що зможемо, — ухильно відказав Адкінс.

— Вона помре, — мовив Пітер.

— Не будемо поки що про це.

Пітер чимдуж стиснув свої руки одна одною і виявив, що через його напружені спроби молитися на м’якому тілі між суглобами пальців з’явилися синці.

— Рани цих людей не гояться, ви розумієте? — промовив він. — Їх неможна вилікувати. Наші тіла... моє, ваше... ми живемо всередині дива. Забудьте про релігію, ми диво природи. Ми можемо вдарити палець молотком, продірявити собі шкіру, обпектися, поламати кості, розпухнути від гною, але мине трошки часу — і все загоїлося! Стало як новеньке! Неймовірно! Неможливо! Але це правда. Це дар, який нам надано. Але  — оазяни — ніколи його не мали. У них є одна спроба... єдина спроба... тіло, з яким вони народилися. Вони як можуть турбуються про нього, але коли його пошкоджено, це... це все.

Доктор Адкінс кивнув. То був добрий чоловік і зовсім не дурний. Він поклав руку Пітерові на плече.

— Не треба поспішати. Ми будемо оцінювати стан цієї... пані поступово. Руку вона втратить. Це очевидно. Що буде далі... Ми докладемо всіх зусиль, щоб придумати, як їй допомогти.

Сльози пекли Пітерові очі. Йому так хотілося вірити.

— Слухайте, — промовив до нього Адкінс, — коли я накладав вам шви, то сказав, що фах лікаря — це фах теслі, сантехніка і кравчині. Так, я визнаю, у нашому випадку цього замало. Але ж тоді я забув згадати ще про професію хіміка. Ці люди брали від нас знеболювальні, кортизон, багато інших ліків. Вони не вживали б їх стільки років, якби не мали з того користі.

Пітер кивнув, чи то пак спробував кивнути — це було більше схоже на смикання лицевого нерва, дрож підборіддя. Цинізм, якого, здавалося, він позбувся назавжди, знову циркулював у його організмі. «Плацебо, це все лише ефект плацебо». Ковтнув пігулку і підбадьорився, тимчасом як клітини помирають усередині в тебе. Алілуя, я можу ходити на цих ногах, хоч вони вже зігнили наполовину, болю вже немає, ну майже немає, цілком можна терпіти, хвала Господу.

Адкінс поглянув на свою долоню, яку хвилину тому тримав на Пітеровому плечі, і якусь коротку мить розглядав її так, наче в ній лежала пляшечка з чародійним зіллям.

— Ця... ваша Номер П’ять: вона вкаже нам шлях. Досі ми не мали можливості дослідити когось із цих людей. Ми дізнаємося багато, і ми швидко навчимося. Хтозна, може, нам вдасться врятувати її. А якщо не вдасться врятувати її, то ми зможемо врятувати її дітей, — лікар замовк, а потім спитав: — У них же є діти, так?

Перед Пітеровими очима промайнули образи: жваве, наче телятко, новонароджене маля, натовп, що вітає його, обряд одягання, незвична краса маленького , що невміло танцює і змахує крихітними ручками в рукавичках, святкуючи перший день свого життя.

— Так, є.

— Ну ось, — мовив Адкінс.

Номер П’ять, прикута до ліжка у своїй залитій яскравим світлом палаті, виглядала такою самою маленькою і самотньою, як і минулого разу. Якби на сусідньому ліжку лежав якийсь аміківець зі зламаною ногою або кілька здорових  сиділи поруч і розмовляли з нею її рідною мовою, все було б не так жахливо. Але жахливо для кого? Пітер знав, що прагне, щоб її духовні страждання не були такими гострими, не лише заради неї, а й заради себе самого. Упродовж свого пасторування він відвідав не одну лікарняну палату, але досі йому ще ніколи не доводилося дивитися в обличчя людині, у неминучій смерті якої він почувався винним.

— Боже благолови нау зутрі, оте Пітере, — сказала оазянка, коли Пітер ввійшов.

Відтоді як він бачив її востаннє, відбулася зміна: Номер П’ять надбала собі аміківський великий махровий рушник і зграбно обернула його довкола голови, злагодивши собі в такий спосіб заміну каптура. Цей головний убір, що скидався чи то на хіджаб, чи то на перуку, надав їй жіночнішого вигляду. Кінці рушника вона заправила під комір лікарняної сорочки і натягнула на себе ковдру аж до пахв. Ліва її рука була, як і раніше, оголеною; права щільно обмотана бинтами.

— Номере П’ять, мені так шкода, так шкода, — промовив Пітер ламким голосом.

— кодувати не муи, — заспокоїла його оазянка.

Просто безглуздя, скільки зусиль їй забрало вимовити це прощення. До гарячого ще й приском сипнули.