Вона шморгнула — короткий, глузливий звук.

— Лишенько. Хтось тут не в настрої. Що сталося? Особливий час місяця? Гормони, люба? Чи це щось інше… дай-но подумати. Хтось вклав у твою голівоньку всілякі нісенітниці? Розповідав про мене брехню? Скільки разів я попереджала тебе про це? Матуся не…

Я перервала її монолог:

— Матусю, сьогодні я збираюся розпрощатися з тобою.

— Розпрощатися? — засміялася вона. — Це так… остаточно, люба. Але в цьому нема потреби, сама подумай. Що ти робитимеш без наших коротких розмов? А як же твій особливий проект? Тобі не здається, що матусю потрібно тримати в курсі справ?

— Проект — це не відповідь, матусю. Це було неправильно з твого боку, дуже неправильно, казати, що це було рішення проблем, — сказала я, без смутку, без радості, просто констатуючи факти.

Вона засміялася.

— Наскільки я пригадую, це була твоя ідея, люба. Я просто… заохочувала тебе. Так роблять усі дбайливі матусі.

Я замислилася над її словами. Дбайлива. «Дбайлива» означало… що це означало? Це означало турботу про моє благополуччя, це означало бажання кращого для мене. Це означало прати мої брудні простирадла й переконуватися, що я безпечно дісталася додому, а ще купувати мені смішну повітряну кульку, коли мені сумно. Я не мала бажання перелічувати її недоліки чи вчинки, описувати жахіття нашого життя або переходити до того, що вона зробила й не зробила з Маріанною, зі мною, тепер це не мало жодного сенсу.

— Ти підпалила будинок, поки ми з Маріанною спали всередині. Вона загинула. Навряд чи це було дбайливо, — промовила я, чимдуж намагаючись зберігати спокій, хоча мені це не зовсім вдавалося.

— Хтось набрехав тобі — я знала! — вигукнула вона, і в голосі було чутно тріумф. Вона здавалася веселою та сповненою ентузіазму. — Слухай, те, що я зробила, люба — у моїй ситуації так міг вчинити будь-хто. Я ж казала тобі: якщо треба щось змінити — змінюй! Звісно, на шляху зустрічаються перешкоди… але треба позбуватися їх, не надто переймаючись наслідками.

Її голос був щасливим, вона раділа нагоді дати пораду. Я збагнула, що вона говорить про наше убивство, про нас із Маріанною, ми для неї були перешкодами. Дивним чином це допомогло.

Я зробила глибокий вдих, хоча насправді не треба було цього робити.

— Прощавай, мамо, — сказала я. Останні слова. Мій голос рішучий та виважений. Я не почувалася засмученою. Я була впевненою. І під усім цим, ніби ембріон, — крихітне, дуже крихітне скупчення клітин, із серцем маленьким, як вушко голки, була я. Елеанор Оліфант.

І після цього матуся зникла.

Кращі дні

41

Хоча я почувалася цілком добре та була готова повернутись у вир подій, відділ кадрів наполіг на «поступовому поверненні», тому впродовж наступних кількох тижнів я могла працювати тільки до обіду. Дурниця з їхнього боку — якщо вони хотіли платити мені за неповний робочий день повну ставку, це було їхнє рішення. В обід у п’ятницю, під кінець мого скороченого робочого дня і першого тижня після повернення, я зустрілася з Реймондом, уже вдруге за цей тиждень.

Між зустрічами ми спілкувалися виключно за допомогою електронних засобів. Минулого вечора я займалася пошуком в Інтернеті. Мені було легко шукати. Мабуть, занадто легко. Не читаючи, я роздрукувала дві газетні статті та склала їх у конверт. Я знала, що Реймонд уже їх знайшов, але мені було важливо провести пошук самостійно. Ця історія належала лише мені. Принаймні з живих.

Як і домовлялися, ми зустрілися в кафе, тому я не була сама, коли читала ті статті вперше. Я намагалася впоратися з цим самостійно занадто довго, і це не призвело ні до чого хорошого. Іноді людині просто потрібен хтось, хто сидів би поряд, коли вона розбиратиметься зі своїми справами.

— Я почуваюся шпигуном, — сказав Реймонд, дивлячись на запечатаний конверт, який лежав між нами.

— Тобі не пасує роль шпигуна, — промовила я. Він підняв брови. — У тебе занадто чесне обличчя, — пояснила я, і він усміхнувся.

— Готова? — запитав він, уже серйозніше.

Я кивнула.

Конверт був саморобний, з жовтого манільського паперу формату А4, я поцупила його з архівної шафки в офісі. Папір також взяла там. Я почувалася дещо винною через це, особливо коли дізналася, що Боб мусить включати такі дрібниці в поточні витрати. Я розтулила рота, щоб розповісти Реймонду про канцелярський бюджет, але він спокійно кивнув на конверт, і я зрозуміла, що більше не можу відкладати. Я обережно його відкрила, потім повернула до Реймонда, щоб показати йому, що всередині було два аркуші формату А4. Реймонд підсунувся ще ближче, так що ми торкалися одне одного. Я відчула тепло і силу й нарешті перейшла до справ. Я почала читати.

Газета «Сан», 5 серпня 1997 року, с. 2

«Вродлива вбивця дітей надурила всіх нас», — кажуть сусіди

«Мати-вбивця» Шерон Сміт (на фото), якій 29 років, останні два роки мешкала на тихій вуличці Майда-Вейл, перш ніж навмисно влаштувала пожежу, яка завершилася трагедією, — розповідають сусіди.

«Вона була такою милою молодою жінкою — вона надурила всіх нас, — сказав сусід, який не захотів називати свого імені. — Її дітлахи завжди поводилися належним чином і так привітно спілкувалися — усі захоплювалися їхніми чудовими манерами».

«Хоча з часом стало помітно, що щось було не так. Здавалося, діти її завжди боялися. Іноді в них з’являлися синці, а ще з того будинку було чутно плач. Вона часто кудись йшла з дому. Ми припускали, що там була нянька, але тепер…»

«Одного разу я розмовляла зі старшою дівчинкою — здається, їй було лише дев’ять чи десять років, — а мама кинула на неї такий погляд, що та затрусилась, наче цуценя. Боюсь навіть думати про те, що відбувалося там, за зачиненими дверима».

Учора поліція підтвердила, що трагічна пожежа в будинку була підпалом.

Дитина (10 років), ім’я якої з етичних причин не називається, досі в лікарні в критичному стані.

Я мовчки поглянула на Реймонда, а він на мене.

— Ти ж знаєш, чим усе закінчилося, так? — нарешті запитав Реймонд, лагідно, тихо, дивлячись мені в очі.

Я витягнула з конверта другу статтю.

Газета «Лондон Івнінг Стендард», 28 вересня 1997 року, с. 9

Вбивство на Майда-Вейл: двоє мертвих, хоробра сирота одужує

Сьогодні поліція підтвердила, що тіла, знайдені в будинку на вулиці Майда-Вейл минулого тижня, належать Шерон Сміт (29 років) та її меншій донці — Маріанні (4 роки). Старшу доньку, Елеанор (10 років), сьогодні виписали з лікарні після того, як, за словами лікарів, вона «дивовижним чином» одужала після опіків третього ступеня та отруєння димом.

Представник поліції підтвердив, що 29-річна Сміт навмисне влаштувала пожежу та загинула на місці події внаслідок отруєння димом, коли тікала з будинку. Огляд обох дітей показав, що вони прийняли заспокійливий засіб, також були надані докази того, що вони були зв’язаними.

Наш репортер дізнався, що Елеанор Сміт пощастило вивільнитися та врятуватися з пожежі. Пізніше сусіди повідомляли, що бачили, як дуже поранена десятирічна дитина знову увійшла до будинку до приїзду екстрених служб. За словами пожежників, котрі прибули на місце події, вона намагалася відчинити замкнуту гардеробну в спальні нагорі. Тіло її чотирирічної сестри було знайдено всередині.

Поліція не змогла знайти жодних живих родичів дитини, тому її передали під опіку соціальних служб.

— Усе це знайшов і я, — сказав Реймонд, коли я підсунула роздруківки до нього.

Я поглянула у вікно. Люди ходили за покупками, говорили по мобільних, штовхали дитячі візочки. Світ жив далі, незалежно від того, що відбувалося. Ось як усе влаштовано.

Якусь мить ми мовчали.

— З тобою все гаразд? — запитав він.

Я кивнула.

— Я продовжу ходити до психолога. Це допомагає.

Реймонд уважно поглянув на мене.

— Як почуваєшся?

— Не зовсім добре, — я зітхнула, а потім усміхнулася, щоб він зрозумів, що я жартую. — Усе гаразд. Тобто так, мені треба обміркувати чимало речей, дуже серйозних речей. Я продовжу розмовляти про все це з психотерапевтом — про смерть Маріанни, про те, як померла матуся і чому всі ці роки я вдавала, ніби вона й досі тут, ніби все ще зі мною говорить… це забере якийсь час, і це буде не просто, — сказала я спокійно й додала: — Хоча насправді… зараз зі мною все гаразд. Гаразд, — повторила я, наголошуючи останнє слово, тому що це принаймні була правда.