— Ось що зараз буде, — сказав він. — Ти увійдеш, повісиш своє пальто, поставиш чайник і візьмешся до роботи. Ніхто не зчинятиме метушні чи драми, так наче ти весь час була тут.

Він кивнув, ніби підсилюючи свої слова.

— Але що, як…

Він перебив мене:

— Елеанор, довірся мені. Усе було гаразд. Ти погано почувалася, ти взяла лікарняний, щоб одужати, а тепер ти тут, знову в лавах. Ти чудово виконуєш свою роботу, і усі з радістю чекали твого повернення. І крапка, — сказав він, чесний, щирий. Добрий.

Після його слів мені справді стало краще — значно краще.

— Дякую, Реймонде.

Він штурхнув мене в плече — злегка, не направду — й усміхнувся.

— Ми дуже спізнилися! — У його очах читався вдаваний жах. — Побачимось за обідом о першій?

Я кивнула.

— Тоді вперед, заходь і всип там перцю! — сказав він, усміхаючись, і пішов, незграбно піднімаючись сходами, ніби слон у цирку, який вчиться нового трюка.

Я кахикнула, розправила спідницю й відчинила двері.

Отже, спершу про головне: я підійшла до свого столу та поглянула на колег, аби пережити найстрашнішу співбесіду на роботу. Раніше я ніколи через таке не проходила, але чула, як інші потай про це розповідали. Очевидно, відділ кадрів змушував вас зустрітися з керівником, якщо вас не було на роботі більше двох днів, нібито щоб переконатися, що ви цілком відновилися та готові до роботи, та дещо виправити, аби ви добре почувалися. Хоча, на загальну думку, це робилося, аби залякувати, запобігати відсутності та перевіряти, чи не… — як це правильно називається? — ах, чи не прогулювали ви часом. Однак у цих людей босом був не Боб. Лише менеджери підрозділів підзвітні Бобу. Тепер я належала до них. Як преторіанець, обрана. Хоча Боб був доволі дивним імператором.

Він підвівся і поцілував мене в щоку, і, поки він мене обіймав, його невеликий живіт притиснувся до мене, насмішивши. Він кілька разів поплескав мене по спині. Усе це було незручно, але дуже й дуже мило.

Він зробив мені чаю і поставив печиво, переконуючись, що мені комфортно.

— Отже, ця співбесіда. Елеанор, тобі немає про що хвилюватися. Це лише формальність — якщо я цього не зроблю, відділ кадрів влаштує мені прочуханку, ти ж знаєш, як воно. — Він скорчив гримасу. — Нам потрібно поставити галочки (що?) і підписати форму, і тоді ти зможеш повернутися до своєї роботи.

Він пив каву з великої чашки і розхлюпав трохи на свою сорочку. Боб носив тонкі сорочки, з-під яких було видно майку, як у школяра-переростка. Ми пройшли список образливих передбачуваних питань. До нашого полегшення, це було безболісно, хоча й нудно.

— Добре, — сказав він, — з цим впоралися, дякувати Богу. Може, ти хочеш ще про щось поговорити? Я знаю, що ще зарано вдаватися в деталі. Якщо хочеш, можемо зустрітися завтра, коли ти все надолужиш.

— Різдвяна вечеря, — сказала я. — Її вже спланували?

Він скривив своє невелике кругле обличчя та непристойно вилаявся.

— Я геть про неї забув! У мене було так багато справ, що це просто, не знаю, вислизнуло з моєї пам’яті. Лайно…

— Не переймайся, Бобе, — промовила я. — Я займуся цим негайно. — І після паузи додала: — Тобто після того, як впораюся з усіма рахунками, звісно ж.

Боб виглядав занепокоєним.

— Ти впевнена? Елеанор, я справді не хочу перекладати на тебе додатковий тягар — ти щойно повернулася і маєш багато завдань…

— Жодних проблем, Бобе, — запевнила я, піднімаючи два великих пальці, аби передати улюблену фразу та жест Реймонда, коли ми побачилися з ним вперше.

Боб здивовано скинув брови. Сподіваюся, я правильно це зробила і в належному контексті. Зазвичай я вмію добирати слова, але мушу зізнатися, що подібні речі іноді мене бентежать.

— Ну якщо ти переконана на сто відсотків… — сказав він. Однак слід зауважити, що сам він не був переконаним.

— Цілком, Бобе, — кивнула я. — Усе буде підтверджено та узгоджено до кінця цього тижня. Не сумнівайся.

— Ну добре, це чудово, — сказав він, підписуючи форму, яку потім передав мені. — Розпишись унизу, і з цим покінчено, — додав він.

Я з розмахом підписала форму. У щоденному житті мені не часто доводилося використовувати свій підпис, що дуже прикро, адже він цікавий. І я не вихваляюся. Майже кожен, хто його бачив, зауважував, наскільки він незвичайний. Не розумію чому. Зрештою, будь-хто може написати «О» так, щоб вона нагадувала спіральну мушлю равлика, а поєднання великих і малих літер гарантує, що підпис буде складно підробити. Особиста безпека, безпека даних — це дуже важливо.

Коли я нарешті сіла за стіл, перше, що я помітила, були квіти. Коли я підходила, їх затуляв монітор, але зараз я побачила вазу (насправді це була півлітрова склянка — у нашому офісі ніколи не було достатньо ваз, ножів для тортів чи келихів для шампанського, і це попри те, що працівники святкували важливі моменти свого життя, здавалося, щотижня). У склянці стояли квіти — миколайчики, агапантус та іриси — просто дивовижно.

До квіткової композиції було прикріплено конверт, і я повільно розкрила печатку. Усередині була листівка: спереду приголомшливий знімок рудої білки, яка гризла лісовий горішок. А на зворотному боці хтось (підозрюю, що Бернадетта, тільки вона мала такі дитячі каракулі) написав: «ВІТАЄМО З ПОВЕРНЕННЯМ, ЕЛЕАНОР!», прикрасивши напис численними підписами та побажаннями щастя і любові. Я була ошелешена. Любов! Щастя! Не знаю, що й думати.

Розмірковуючи над цим, я увімкнула комп’ютер. У пошті було стільки непрочитаних повідомлень, що я почала читати сьогоднішні, замислившись над тим, чи не видалити старіші.

Відправники напишуть знову, якщо це щось важливе. Напевно. Останній лист надійшов лише десять хвилин тому від Реймонда. У темі листа було написано: «ПРОЧИТАЙ МЕНЕ!!!»

Мабуть, було б краще сказати це особисто, адже у твоїй скриньці, напевно, зібрався мільйон непрочитаних повідомлень, ЛОЛ. Я збирався сказати іншим разом, але слухай, у мене є два квитки на концерт класичної музики, не знаю, чи тобі подобаються такі речі, але, мені здається, що тебе це зацікавить. Тому, якщо ти не зайнята, концерт відбудеться за два тижні в суботу, а потім можемо піти десь поїсти.

Побачимось за обідом,

Реймонд, цілую.

Перш ніж я встигла відповісти, то зрозуміла, що мої колеги непомітно для мене зібралися в коло біля мого столу. Я поглянула на них. Вираз їхніх облич різнився від нудьги до доброзичливості. Джейні здавалася трохи занепокоєною.

— Елеанор, ми знаємо, що тобі не подобається зайва метушня, — сказала вона, явно отримавши привілей бути сьогодні доповідачем. — Ми просто хотіли сказати, що дуже раді, що тобі вже краще, і вітаємо тебе з поверненням! — Усі почали кивати, бурмочучи щось собі під носа. На цьому промова закінчилася. Її навряд чи можна було назвати Черчиллевою, однак це був ще один дуже добрий і вдумливий вчинок.

Я, звісно, не промовець, але відчула, що вони образяться, якщо я не скажу кілька слів.

— Велике вам спасибі за квіти та листівку, а ще за добрі побажання, — зрештою сказала я, дивлячись на робочий стіл, поки говорила.

На мить зависла тиша, яку ніхто, і вже точно не я, не знав, як заповнити. Я поглянула на них.

— Ну, не думаю, що ці прострочені рахунки самі себе опрацюють.

— Вона повернулася! — сказав Біллі, і всі засміялися, і я теж. Так. Елеанор Оліфант повернулася.

40

Вечір середи. Настав час.

— Привіт матусю, — сказала я і почула власний голос — невиразний і беземоційний.

— Як ти здогадалася? — Різко. Роздратовано.

— Це завжди ти, матусю.

— Нахабство! Не грубіянь, Елеанор. Тобі це не личить. Матуся не любить неслухняних дівчаток, які сперечаються, ти це знаєш.

Знов за старе — це зауваження я чула так багато разів.

— Насправді мені вже байдуже, що ти любиш, матусю, — сказала я.