Повз пробігла жінка, наздоганяючи чихуахуа та схвильовано викрикуючи його ім’я.

— Маріанна любила собак, — сказала я. — Щоразу, як ми бачили собаку, вона показувала на неї пальцем і сміялася, а потім намагалася її обійняти.

Реймонд кахикнув. Нам принесли ще кави, і ми почали її смакувати.

— З тобою все буде гаразд? — запитав Реймонд. Здавалося, він злився сам на себе. — Вибач. Дурне запитання. Я просто шкодую, що не дізнався про це раніше. Я хотів би допомогти більше. — Він поглянув на стіну, щосили намагаючись не заплакати. — Ніхто не має проходити через те, що пройшла ти, — сказав він нарешті, розлючений. — Ти втратила свою меншу сестричку, навіть попри те, що намагалася її врятувати, хоча й сама була дитиною. Те, що ти пройшла через це, через усе це, а потім витратила всі ці роки, намагаючись самостійно з цим впоратися, це…

Я перервала його:

— Коли читаєш історії про «монстрів», — сказала я, — загальновідомі імена… ти забуваєш, що в них були сім’ї. Вони не з’явилися нізвідки. Ніколи не думаєш про людей, які залишаються позаду, щоб виправляти наслідки цього.

Він повільно кивнув.

— Я запитала своє досьє в соціальній службі. Я мала причину переглянути власну думку щодо Закону про вільний доступ до інформації, Реймонде, і насмілюся сказати, що насправді це чудова норма законодавства. Коли воно надійде, я хочу прочитати його від початку й до кінця — Енциклопедія Елеанор. Мені потрібно знати все — усі незначні подробиці. Це мені допоможе. Або змусить почуватися пригніченою. Або й те й інше.

Я усміхнулася, щоб показати йому, що спокійна, а також аби переконатися, що і він не переймається через це.

— Тут криється дещо більше, — сказав він. — Усі ці втрачені, змарновані роки. З тобою трапилися жахливі речі. Тобі була потрібна допомога ще тоді, а ти її не отримала. Тепер ти маєш на неї право, Елеанор… — він захитав головою, не в змозі дібрати слова.

— Зрештою, важливо те, що я вижила, — я усміхнулася до нього. — Я вижила, Реймонде! — сказала я, знаючи, що це водночас щастя і нещастя, і я за це вдячна.

Коли настав час іти, я помітила й оцінила зусилля Реймонда перевести розмову на щось інше, щось нормальне.

— То які в тебе плани на вихідні? — запитав він.

Я почала перераховувати справи на пальцях:

— Потрібно завезти Глен до ветеринара для вакцинації, а ще мені треба організувати різдвяну вечірку в зоопарку «Сафарі». На веб-сайті сказано, що взимку вони зачинені, але я впевнена, що зможу їх переконати.

Ми вийшли на вулицю і якусь мить стояли біля дверей, насолоджуючись сонячним промінням. Він потер обличчя, а потім подивився через моє плече на дерева. Він знову кахикнув. Одна з багатьох неприємностей, якщо ти затятий курець.

— Елеанор, ти отримала моє повідомлення про концерт? Я цікавлюся, чи не…

— Так, — сказала я, усміхаючись.

Він кивнув, уважно подивився на мене, а потім усміхнувся у відповідь. Момент завис у часі, як важка й золота крапля меду, що стікала з ложки. Ми відійшли вбік, щоб дозволити жінці в інвалідному візку та її другові увійти. Обідня перерва Реймонда завершилася. А я мала решту дня, щоб витратити його так, як хочеться мені.

— Тоді побачимось, Реймонде, — промовила я.

Він підійшов до мене, щоб обійняти, а потім пригорнув, заправляючи пасмо волосся за моє вухо. Я відчула тепло його великого тіла, м’якого, але сильного. Коли ми розімкнули обійми, я поцілувала його в щоку, щетина на його обличчі була м’якою та лоскотною.

— Побачимося, Елеанор Оліфант, — сказав він.

Я взяла сумочку, застібнула куртку й пішла додому.

Подяка

Дякую друзям і родині, а також людям і організаціям:

Дженіс Геллоувей за те, що завжди залишається мудрою й надихає.

Моєму дивовижному агенту Медлін Мілберн, а також її колегам в агенції за їхній ентузіазм, знання, поради та підтримку.

Моїм редакторам — Марті Ешбі з Великої Британії та Памелі Дормен із США, які уважно поставилися до моєї книжки та додали розуміння, мудрості й гумору до редакторського процесу. Також дякую їхнім талановитим колегам з Harper Collins і Penguin Random House відповідно, які долучалися до рекламування книжки. Мені дуже пощастило опинитися в таких гарних руках.

Шотландський книжковий фонд обрав мене як кандидата на винагороду «Наступний розділ», що, крім іншого, дозволило мені витратити час на написання та редагування в Центрі творчості Монік-Мор. Я дуже вдячна обом організаціям.

Дякую своїй авторській групі за конструктивні відгуки, корисну дискусію та хорошу компанію.

Джорджу та Енні — за щедру гостинність та нестримне заохочення.

І нарешті дякую Джорджу Крейгу, Вікі Джаррет, Кірсті Мітчелл та Філіпу Мурніну. Я дуже вдячна за їхню підтримку, дружбу, редакційне розуміння та дотепне заохочення під час написання (і ненаписання) цієї книжки.