У передчутті гарного дня я одягнула нову білу блузу, нову чорну спідницю, чорні колготки та черевики, які колись купила для походу на концерт, на який мені не слід було йти. Я виглядала стильно, практично, нормально. Так, я поверталася на роботу.

Багато років тому одна з прийомних сімей взяла мене разом зі своїми дітьми у «поїздку за шкільними покупками». Нам трьом дозволили обрати нове взуття та новий портфель, а ще нам купили нову шкільну форму (хоча моя спідниця і блейзер з попереднього року ще добре на мені сиділи). Найкраще в цій подорожі було те, що ми заїхали у магазин WHSmith, де могли нишпорити рядами з канцелярським приладдям. Тут були неймовірні речі (набір косинців, скріпки-метелики, казначейські скріпки — для чого усе це?), і ці трофеї потім перемістилися у великий, гарний пенал на застібці-блискавці, який був моїм і тільки моїм. Зазвичай я не користуюся парфумами, надаючи перевагу звичайному милу і своєму природному аромату, але, якби можна було купити пляшечку, у якій поєдналися б пахощі стружки нового олівця та бензинові нотки свіжої гумки, я б охоче щодня виливала їх на себе.

Я поснідала (каша та сливи, як завжди) і вчасно вийшла з дому, щоб встигнути на автобус. Глен ще спала, залізши під ковдру, щоб зайняти моє тепле місце. Я залишила їй трохи свіжої води та насипала корм у велику миску, хоча й сумнівалася, що вона взагалі помітить мою відсутність, доки не почує брязкіт ключів у замку, коли я повернуся ввечері. З цього погляду з нею було дуже легко (але в усьому іншому не так просто).

Дорога до автобусної зупинки виявилася цікавішою, аніж я її пам’ятала, можливо, тому, що я дивилася на все свіжим поглядом після довгої відсутності. Навколо була велика кількість баків зі сміттям і без сміття, ці два фактори, безсумнівно, були пов’язані. Ця частина міста була агресивно-сірою, однак зелень все одно боролася за життя: мох на стінах, бур’яни в стічних канавах, поодинокі дерева. Я завжди жила в місті, але при цьому відчувала потребу в зелені, якусь внутрішню тугу.

Наближаючись до перехрестя, щоб перейти дорогу та впіймати автобус, я зупинилася ніби вкопана, зауваживши ледь помітний рух, продуманий стрибок чогось буро-червоного. Я зробила глибокий вдих, і холодне ранкове повітря заповнило мої легені. Під оранжевим світлом вуличних ліхтарів лисиця пила чашку кави. Вона не тримала її в лапах — це було очевидно, я ж не божевільна, — вона опустила голову до землі та пила зі стаканчика «Старбакс». Лисиця відчула, що я дивлюся на неї, підняла мордочку й пильно поглянула мені в очі. «То й що? — здавалося, говорить вона. — Це ж лише ранкова чашка кави, велика річ!» Вона повернулася до свого напою. Можливо, у неї була вечірка біля сміттєвих баків і їй було складно взятися за справи цього холодного й темного ранку. Засміявшись, я пішла далі.

Поки я була на лікарняному, Боб сказав, що я можу заходити в офіс коли схочу чи телефонувати, щоб поговорити, коли мені потрібно. Минулого тижня, за кілька днів до закінчення мого лікарняного, я все ще не могла вирішити, чи варто зайти до лікарки, щоб подовжити його, чи повернутися до роботи наступного понеділка, тому я подзвонила Бобу, не бажаючи йти в офіс через страх зіштовхнутися з нав’язливими запитаннями від моїх колег без заздалегідь підготованих відповідей.

— Елеанор! — вигукнув Боб. — Радий тебе чути! Як ти?

— Дякую за квіти, — сказала я. — Усе гаразд… тобто мені значно краще, дякую, Бобе. Це було складно, але я роблю великі успіхи.

— Чудово! Це прекрасні новини! А ти вже знаєш, коли повернешся на роботу? — Він набрав повітря в груди через хвилювання. — Не поспішай. Я на тебе не тисну — залишайся вдома скільки треба. Доки не будеш цілком готовою.

— А ти не хочеш, щоб я повернулася, Бобе? — запитала я, насмілившись пожартувати.

Він шморгнув.

— Елеанор, це місце розвалюється без тебе! Господи боже, Біллі й гадки не має, як виставляти рахунки, а Джейні…

— Бобе, Бобе, я жартую, — усміхнулась я і, мушу зізнатися, відчула легкий захват від того, як погано мої колеги давали лад справам, поки мене не було.

— Елеанор, ти жартуєш! Ну, це добрий знак — отже, ти точно видужуєш, — сказав Боб, і в його голосі вчувалося полегшення, чи то від жартів, чи то від того, що мені краще, — або від того й того, подумала я.

— Я повернусь у понеділок, Бобе, — пообіцяла я. — Я готова. — Мій голос був рішучим і впевненим.

— Чудово! Ти впевнена, що настав час? Прекрасно, Елеанор, — сказав він. — Тоді до зустрічі в понеділок.

Його слова були справжніми завдяки теплу, яке линуло з телефону. Коли посміхаєшся, голос змінюється, а це якимось чином впливає на звук.

— Дуже вдячна за твоє розуміння… за все, Бобе, — сказала я, і в моєму горлі з’явився клубок. — Дякую за підтримку. Хочу сказати… вибач, якщо не завжди була… сповненим ентузіазмом працівником…

— О, та немає за що, — сказав він, і я майже уявила, як він хитає головою. — Елеанор, це місце без тебе зовсім не таке, як раніше. Це справді так. Ти — це основа.

Я почула, як задзвонив його мобільний. Він прикро зітхнув.

— Вибач, Елеанор, але маю відповісти на дзвінок — це новий клієнт. А ти бережи себе, і побачимось у понеділок, домовилися?

— Так.

Пригадую, що коли я поклала слухавку, то сподівалася на те, що Джейні не принесе один з домашніх тортів, щоб відсвяткувати моє повернення, як вона часто робила, коли люди довго були відсутні. Прикметник «сухий» навіть близько не може описати той посушливий пустельний кавово-горіховий бісквіт.

Коли я прийшла на роботу, вигляд офісної будівлі не змінився, тому я завагалася перед входом. Мене не було майже два місяці, і тільки небесам відомо, які необґрунтовані чутки звучали щодо причин моєї відсутності. За цей час я жодного разу не думала — не могла думати — про електронні таблиці, дебеторську заборгованість, замовлення на закупівлі чи ПДВ. Чи зможу я виконувати свою роботу? Я не була впевнена, що зможу щось пригадати. Який у мене пароль? Я пам’ятаю. Три слова: Ignis aurum probat — золото випробовується вогнем. Решта фрази: «…а сміливі випробовуються нещастями». Чиста правда. Надійний пароль, справді надійний, якраз такий вимагають комп’ютерні системи. Дякую, Сенеко.

Однак я відчула, як у моїх грудях почала наростати паніка. Я не можу цього зробити. Чи можу? Я не була готова з цим зіткнутися. Я піду додому й зателефоную Бобу, скажу йому, що залишуся вдома ще на тиждень. Він зрозуміє.

Я почула позаду якесь шарпання, тому швидко змахнула сльози, які набігли на очі, поки я дивилася на офісну будівлю перед собою. Без жодних попереджень мене розвернули на сто вісімдесят градусів і ухопили в обійми. Я відчула вовну (шапка, шарф і рукавиці) і колючу щетину, а ще запах яблук, мила і «Мальборо Ред».

— Елеанор! — промовив Реймонд. — То ось що ти мала на увазі, коли казала, що ми скоро побачимось.

Я дозволила себе обійняти й пригорнулася до нього, тому що була змушена визнати, що в ту мить і за тих обставин, а також зважаючи на моє самопочуття його обійми були схожі на диво. Я нічого не сказала та дуже повільно підняла руки, обережно, ніби зимове сонячне проміння, поклала їх йому на талію, щоб сховатися в обійми. Я притулилася обличчям до його грудей. Він також нічого не говорив, мабуть відчуваючи, що він дає мені все, що потрібно, і не більше.

Ми постояли так, а потім я відступила назад, поправила волосся і, протерши очі, глянула на годинник:

— Реймонде, ти спізнився на роботу на десять хвилин, — промовила я.

Він засміявся.

— Ти теж!

Він знову зробив крок вперед, зблизька дивлячись на мене. Я поглянула на нього, як та лисиця, яку я бачила раніше.

— Ходімо, — кивнув він, простягаючи руку, — ми і так спізнилися. Ходімо всередину. Не знаю, як ти, а я б не відмовився від чашки чаю.

Я взяла його за руку, і він завів мене всередину, тримаючи весь час аж до дверей бухгалтерського відділу. Там я якомога швидше відсторонилася, занепокоєна тим, що хтось може побачити нас разом. Він нахилився так, що його обличчя опинилося близько до мого, і промовив дещо по-батьківськи повчальним тоном (принаймні мені так здалося — зрештою, що я знаю про батьків):