Я почувалася жахливо. Мені було шкода Семмі та його родину, я почувалася пригніченою через те, що засмутила Реймонда, навіть не бажаючи цього, мені було шкода офіціанта та його дівчину та їхню бідну дитину. Смерть, страждання, вони завжди стаються з хорошими людьми, з добрими людьми, які цього не заслуговують, і ніхто не в змозі це зупинити… На моїх очах з’явилися сльози, і чим дужче я намагалася з ними боротися, тим більше їх ставало. Клубок застряг у горлі, і всередині пекло, ніби від вогню, прошу, будь ласка, тільки не вогонь…

Реймонд пересів на крісло біля мене й обійняв мене за плечі. А потім заговорив м’яким, тихим голосом.

— Прошу тебе, Елеанор, не плач. Вибач… Я не хотів тебе образити. Правда… будь ласка, Елеанор…

Дивна річ — я навіть не очікувала цього, — але, якщо хтось тебе обіймає й притискає до себе, стає значно легше. Чому? Можливо, ця потреба в контакті притаманна ссавцям? Він був теплим і здавався надійним. Я могла відчути аромат його дезодоранту та порошок, яким він прав одяг, — а над обома запахами відчувався слабкий аромат сигаретного диму. Запах Реймонда. Я притулилася ближче.

Зрештою, я опанувала себе, і незручні сльози майже спинилися. Я схлипувала, а він повернувся до свого боку столу, запхав руку в кишеню куртки, дістав пачку паперових хустинок і передав мені. Я посміхнулася, дістала одну і висякала ніс. Я усвідомлювала, що це неприємний звук, але що вдієш?

— Вибач, — мовила я.

Він ледь помітно усміхнувся.

— Нічого, — сказав він. — Я розумію, це дійсно тяжко.

На мить я замовкла, щоб обміркувати його слова.

— Як справи в Лаури? Як Кіт і Гері?

— Вони дуже пригнічені, як і варто було очікувати.

— Я піду на похорони, — сказала я рішуче.

— Я теж, — сказав Реймонд. Він сьорбнув колу й додав: — Він був кумедним старим.

Я усміхнулася, намагаючись проковтнути клубок, який став поперек горла.

— Він був милим чоловіком, — сказала я. — Це було відразу зрозуміло, навіть коли він лежав непритомний на хідникові.

Реймонд кивнув. Він нахилився вперед і стис мою руку:

— Принаймні після нещасного випадку він побув кілька тижнів з сім’єю. Хороші були часи — його невелика вітальна вечірка, сорокаріччя Кіта. Йому випала нагода провести час з усіма людьми, яких він любив.

Я кивнула.

— Реймонде, можна тебе дещо запитати?

Він поглянув на мене.

— Які норми для похорону? Людям, які присутні на церемонії, усе ще потрібно бути в чорному й з головними уборами?

Він здригнувся.

— Гадки не маю… певно, можна одягнути будь-що. Семмі не був схожим на людину, яка переймалася подібними речами.

Я замислилася над цим.

— Я буду в чорному, про всяк випадок. Але без капелюшка.

— Я теж буду без головного убору, — сказав Реймонд, і ми засміялися. Ми сміялися довше, ніж того вимагав його кволий жарт, але так ми почувалися добре.

Дорогою до офісу ми не розмовляли. Слабке сонячне проміння падало на наші обличчя, і на мить я підняла своє до сонця, як кішка. Реймонд шарпав ногами по килиму з опалого листя, його червоні кросівки миготіли серед бронзових листків. На нашому шляху з’явилася сіра білка, яка стрибала плавними напівколами, а в повітрі відчувався мало не осінній аромат яблук і вовни. Ми не заговорили, навіть коли увійшли в офісний центр. Реймонд взяв мене за обидві руки і стиснув їх у своїх долонях лише на якусь мить, а потім відпустив. Він піднявся нагору, а я пішла до свого офісу.

Я почувалася, як щойно знесене яйце, сирою та в’язкою всередині, і настільки тендітною ззовні, що найменший тиск, здавалося, міг мене зламати. Коли я сіла за свій стіл, в електронній пошті на мене вже чекало повідомлення:

Побачимось у п’ятницю. Р. х

Чи потрібно було щось відповідати? Підозрюю, що так, тому я надіслала ось це:

Х

23

Я зрозуміла, у чому суть покупок. Я повернулась у той же універмаг і, після того як отримала пораду іншої продавчині, купила чорну сукню, чорні колготки та чорні туфлі. Востаннє я одягала сукню в дитинстві, тому мені було дивно виставляти свої ноги напоказ. Дівчина-консультант знову спробувала схилити мене до запаморочливих підборів — чому ці люди так пристрасно прагнуть позбавити клієнток стійкості? Я вже почала замислюватися над тим, що чоботарі та хіропрактики влаштували якусь диявольську змову. Проте, поглянувши на своє відображення в дзеркалі, я зрозуміла, що дівчина-консультант не помилялася, коли казала, що обрана мною чорна сукня не пасуватиме ані до моїх нових черевиків (очевидно, занадто буденних), ані до мого робочого взуття на застібках-липучках (на мій подив, до них узагалі нічого не пасує, хоча мені здавалося, що вони є втіленням універсальності).

Ми вирішили піти на компроміс і обрали пару туфель, підбори яких називалися чомусь «котячими», але, як можна було припустити, жодним чином не стосувалися котів. Насправді це були туфлі на невисоких підборах, у яких було зручно ходити і які, попри це, залишалися «дуже жіночними». На яких підставах? І хто це сказав? Чи має це взагалі якесь значення? Я вирішила, що пізніше треба буде дізнатися більше про гендерну політику та гендерну ідентичність. Про це має бути якась книжка — зараз же є книжки про будь-що.

Цього разу я навіть сумочку купила, подумавши, що моя велика сумка для покупок не годиться для похорону. На тканині були дуже веселі малюнки, і мені здалося, що на цвинтарі вона буде надто сильно впадати в очі. Крім того, тепер у неї були скрипучі колеса.

Сумочка, яку я зрештою обрала, була непрактичною, занадто малою, щоб носити в ній, приміром, книгу в твердій обкладинці чи пляшку горілки. Коли я повернулася додому, то ретельно її роздивилася, погладжуючи блискучу шкіру ззовні і шовковисту підкладку. У сумочки був довгий золотий ланцюжок, який просто перекидався через плече і звільняв руки.

Наступні страшенні витрати були пов’язані з чорним вовняним пальто. Воно було однобортне, довжиною до колін і приталене. Пальто було теплим і простим — а ці якості мені подобалися в ньому найбільше. Дивлячись на свої покупки, розкладені на ліжку, щоб краще все роздивитися, я заспокоїла свої побоювання щодо їхньої вартості, переконавши себе в тому, що всі ці речі можна носити знову й знову, як разом, так і окремо. Зараз у мене було те, що, на мою думку, називалося «капсульним гардеробом» — речі, однаково придатні для більшості соціальних подій, які я могла б відвідувати разом з музикантом. У них я буду виглядати належно. Можливо, це буде балет. Відкриття нової виставки? Я була впевнена, що він відкриє мені незвідані світи. Принаймні, зараз у мене для цього було відповідне взуття.

За ці кілька тижнів я витратила більше, ніж зазвичай витрачаю за рік. Соціальна взаємодія виявилася дивовижно дорогим задоволенням — транспорт, одяг, напої, обід, подарунки. Іноді наприкінці все наче вирівнювалося, як із напоями, але найчастіше витрати призводили до ще більших фінансових збитків. У мене було трохи заощаджень, але їхній розмір не перевищував місячної зарплатні, а зарплатню від Боба навряд чи можна назвати щедрою. Тепер я збагнула, що змогла собі дозволити всі ті покупки лише тому, що раніше в мене не було причин витрачати кошти на соціальну взаємодію.

Матусі було до вподоби екстравагантне життя, але після… того, як все змінилося… я зрозуміла, що до грошей потрібно мати особливе ставлення — раціональне. І це ставлення чудово відбилося на моїх червоних пошерхлих руках. Я ніколи не забуду, ніколи не мала змоги забути, що хтось інший платив за одяг, який я носила, за мою їжу, навіть за тепло в кімнаті, де я спала. Мої опікуни отримували грошову допомогу, щоб доглядати за мною, тому я завжди робила все, щоб вони не використовували її понадміру на речі, які мені були потрібні. Тим паче на те, чого мені хотілося.

«Грошова допомога» — це поняття, яке не має нічого спільного зі щедрістю чи розкішшю. Зараз, звісно, я заробляю гроші сама, але мені потрібно поводитися з ними обережно. Розподіл фінансів — це навичка, і доволі корисна навичка, адже, якщо в мене закінчаться гроші і я опинюсь у боргах, у мене нема нікого, жодної живої душі, до якої я могла б звернутися по допомогу. Я була нужденною. У мене не було анонімного благодійника, який би сплачував оренду за квартиру, не було друзів або членів сім’ї, які могли б люб’язно позичити мені гроші, щоб замінити поламаний пилосос чи заплатити за газ, поки я не зможу повернути запозичену суму після отримання зарплатні. Тому було важливо не забувати про це.