Нова роль передбачала частішу взаємодію з Бобом, і я збагнула, що він доволі цікавий співрозмовник. Він поділився зі мною багатьма деталями щоденного ведення бізнесу та був напрочуд необережним у розповідях про клієнтів. Згодом я дізналася, що клієнти можуть бути дуже вимогливими, але досі я мала обмежений прямий контакт з ними, що мене цілком влаштовувало.

З того, що мені вдалося дізнатися, я дійшла висновку, що клієнти зазвичай нездатні сформулювати свої вимоги, і тоді дизайнери у відчаї створюють для них певний шаблон, спираючись на кілька нечітких натяків, які їм щастить витягнути. Після багатьох годин роботи, до якої долучалася вся команда дизайнерів, шаблон надсилають клієнту для затвердження. І на цьому етапі клієнт зазвичай каже: «Ні. Це те, чого я якраз не хотів».

Перш ніж клієнт нарешті оголосить, що він задоволений кінцевим результатом, відбувається кілька непростих циклів виправлень. І, за словами Боба, варіант, який нарешті затверджують, є ідентичним першому шаблону, що його клієнт одразу ж відкинув, назвавши непридатним. Я подумала, що він недарма тримає в кімнаті для персоналу пиво, вино та шоколад і що арт-група частенько туди навідується.

А ще я почала планувати різдвяну вечірку. У мене поки що не було чітких ідей, але, як і наші клієнти, я чітко знала, чого б мені не хотілося. Жодних мережевих ресторанів і готелів, ніякої індички і Санти, жодних місць, чиї веб-сайти мерехтять оголошеннями про «корпоративні розваги» та «офісні вечірки». Звісно, щоб обрати ідеальне місце та спланувати ідеальний захід, треба чимало часу, але в мене ще є не один місяць.

Ми з Реймондом продовжували зустрічатися за обідом, строго раз на тиждень, але завжди в різні дні, що, правду кажучи, мене трохи дратувало, але він був чоловіком, який щосили протистояв рутині (і мене це чомусь не дивувало). Одного дня він надіслав мені електронного листа (хоча ми бачилися менш ніж двадцять чотири години тому), щоб запросити на обід наступного дня. Я не могла повірити, що хтось може отримувати задоволення чи принаймні зносити мою компанію під час нетривалого перекусу, але він змушував повірити в те, що таке може статися навіть двічі на тиждень.

Дорогий, Р., я з радістю зустрінуся з тобою за обідом, але я трохи здивована через те, що з моменту нашої останньої зустрічі минуло зовсім мало часу. Усе гаразд? Усього найкращого, Е.

А він відповів:

Маю тобі дещо сказати. Побачимося о 12:30. Р.

Ми настільки звикли до наших обідніх зустрічей, що йому навіть не потрібно було вказувати місце.

Коли я прийшла в кафе, Реймонда не було, тому я почала уважно роздивлятися газету, яка лежала на сусідньому стільці. Як не дивно, але мені почало подобатися це пошарпане місце. Персонал, незважаючи на відразливий зовнішній вигляд, був приємним та дружнім, і тепер уже кілька офіціантів могли сказати: «Вам як зазвичай?», а потім принести мою каву та сирну булочку, і мені навіть не потрібно було про це просити. Я знаю, що це доволі гонорово і поверхово, але це змусило мене почуватися героїнею якоїсь американської комедії, «звичайної» собі дівчини, яка займається «звичними» справами. Наступним кроком мав бути дотепний жарт, але, на жаль, ми ще не були настільки знайомі. Один із працівників кафе — Мікі — підійшов до мене зі склянкою води.

— Принести ваше замовлення чи ви зачекаєте на Реймонда? — запитав він.

Я сказала, що обов’язково дочекаюся Реймонда, тому Мікі почав протирати сусідній столик.

— Як взагалі справи? Що нового? — запитав він.

— Усе гаразд, — відповіла я. — Здається, ніби зараз останні дні літа.

Я подумала про це, коли йшла в кафе, відчуваючи ніжні промені сонця на обличчі та помітивши червоне й золотаве листя серед зелені. Мікі кивнув.

— А я звільняюся наприкінці місяця, — сказав він.

— Он воно що! — сказала я. — Дуже шкода.

Мікі був добрим і спокійним, завжди приносив до кави трюфелі, не питаючи й не чекаючи на додаткову платню.

— Знайшов інше місце роботи? — запитала я.

— Ні, — відповів він, сідаючи на стілець навпроти мене. — Хейзел знову погано почувається.

Я знала, що Хейзел — це його дівчина і вони живуть неподалік, у них є дитина Лоїс і тенеріфський бішон.

— Дуже прикро це чути, Мікі, — промовила я.

Він кивнув.

— Останнього разу лікарі думали, що їм вдалося перемогти, але хвороба повернулася, поширилася на лімфатичні вузли й печінку. Я просто хочу, розумієш…

— Ти хочеш провести час з Хейзел і Лоїс, а не подавати сирні булочки незнайомим жінкам, — сказала я, і він нарешті усміхнувся.

— Розмір пухлини збільшився.

Я опанувала себе й поклала свою руку на його. Я збиралася щось сказати, але не змогла дібрати правильних слів, тому вирішила просто помовчати та подивилася на нього, сподіваючись, що він здогадається, що я маю на увазі — що мені було дуже шкода, що я захоплювалася тим, як він піклується про Хейзел і Лоїс, що я розуміла, можливо навіть краще за інших, що таке втрата, розуміла, наскільки буває складно й наскільки складніше буде в майбутньому. Неважливо, як сильно ти любиш когось, цього завжди буде недостатньо. Сама любов не здатна вберегти близьких…

— Дякую, Елеанор, — лагідно сказав він.

Він подякував мені!

Нарешті прийшов Реймонд і всівся на своє місце.

— Привіт, старий! — сказав він Мікі. — Як справи у Хейзел?

— Непогано, Реймонде, непогано. Я принесу меню.

Після того як він пішов, я нахилилася до Реймонда.

— Ти вже знаєш про Хейзел? — запитала я.

Він кивнув.

— Паскудство. Їй же до тридцяти, а крихітці Лоїс немає ще й двох років.

Він захитав головою. Ніхто з нас не насмілився промовити жодного слова — насправді додати було нічого. Коли нам принесли замовлення, Реймонд кахикнув.

— Елеанор, мені потрібно дещо тобі сказати. Але це швидше погані новини — вибач.

Я відкинулася на спинку стільця й подивилася на стелю, намагаючись підготуватися.

— Кажи, — промовила я.

У цьому житті не так багато речей, яких я не можу уявити і до яких нездатна підготуватися.

Не може бути нічого гіршого за те, що я вже пережила, — звучить як перебільшення, але це констатація факту. Гадаю, насправді це моє джерело сили, яким би дивним воно не здавалося.

— Справа в Семмі, — сказав він.

Цього я не очікувала.

— Елеанор, на вихідних його не стало. Обширний інфаркт. Принаймні все сталося швидко.

Я кивнула. Це була несподіванка і не така вже й непередбачувана новина водночас.

— Що сталося? — запитала я.

Реймонд почав їсти, і в перервах між жуванням — а то і під час, з набитим ротом, — розповідав подробиці. Навіть не знаю, що здатне відволікти цього чоловіка від їжі. Можливо, вірус Ебола.

— Він був у Лаури, — сказав Реймонд, — дивився телевізор. Жодних скарг, нічого.

— А вона була там, коли це сталося? — запитала я.

Будь ласка, Боже, сподіваюся, ти вберіг її від цього. Намагатися жити після цього, намагатися впоратись з провиною, болем і жахом від усього цього… Я б ніколи не побажала подібного іншій людині. Я б залюбки взяла на себе її тягар, якби могла. Я його навіть не відчую, я в цьому впевнена, його заглушить мій власний.

— Вона була нагорі, збиралася на прогулянку, — сказав він. — А коли спустилася та знайшла його на дивані в такому вигляді, то пережила неабиякий шок.

Отже, це була не її провина. Вона не могла його врятувати, навіть якби спробувала. Усе було добре — наскільки смерть може бути доброю. Над цим я подумаю пізніше.

— Тобто коли настала смерть, він був сам? — запитала я заінтригована. — А поліція розглядає вбивство як можливу причину?

Він подавився бургером з халумі, і я передала йому склянку води.

— Якого біса, Елеанор! — сказав він.

— Вибач, — відповіла я, — просто це спало мені на думку.

— Гаразд, іноді краще не вимовляти вголос те, що першим спадає на думку, добре? — тихо сказав він, не дивлячись на мене.