Але я не могла піти на похорон Семмі в неналежному одязі. Дівчина-консультант у крамниці запевнила мене, що чорна сукня була елегантною, але водночас їй можна було надати «менш формального вигляду». Пальто можна було носити всю зиму. За останні роки моя куртка цілком виправдала всі сподівання і вже зносилася, але, звісно, я її прибережу, якщо раптом у майбутньому вона мені знадобиться. Я ретельно все розвісила. Я була готовою. Несіть небіжчика.

П’ятниця видалась погожою, хоча неможливо було точно сказати, чи буде так цілий день. Я прийняла душ і одягнула нове вбрання. Минуло багато років з того часу, коли я востаннє одягала колготи, надаючи перевагу парі зручних шкарпеток під штани вільного крою, але я все ще пам’ятала, як потрібно їх одягати. Я була дуже обережною, оскільки колготи були тонкими й ніжними та їх можна було легко розірвати, випадково зачепивши нігтем. У них я почувалася захищеною, ніби одягнула чужу шкіру.

Мої ноги були чорними, а волосся на голові білявим. Я подовжила вії та зробила їх чорнішими, нанесла трохи рум’янцю на щоки, а на губи — помаду темно-червоного відтінку, який рідко зустрічається в природі. По суті зараз я не виглядала як звичайнісінька жінка, але, здається, це був найбільш прийнятний, найбільш доцільний вигляд, у якому я з’являлася на людях. Мене це спантеличувало. Я припустила, що могла б піти ще далі — додати шкірі сяйва з допомогою бронзатора, а ще нанести парфуми, які були виготовлені в лабораторії з хімічних речовин, отриманих з рослин і частин тварин. Цього мені робити не хотілося. Я взяла нову сумочку і зачинила за собою двері.

З міркувань безпеки я попросила, щоб мене забрали з головної вулиці поблизу моєї квартири, замість того щоб називати свою домашню адресу. Коли я дійшла до місця призначення, непоказний автомобіль виїхав з-за рогу будівлі. Водій швидко зиркнув у дзеркало заднього огляду, коли я сіла на пасажирське сидіння позаду, поряд з Реймондом. Це забрало деякий час, тому що я переймалася через сукню, намагаючись переконатися, що вона не відкриває більше ніг, ніж було задумано.

Усе це так довго. Раніше я просто приймала душ, розчісувала волосся щіткою й одягала штани. Очевидно, бути жіночною означає витрачати вічність на те, щоб щось зробити, до того ж цей процес вимагав ретельного планування. Я не могла уявити, як можна прямувати до витоку Ніла чи підніматися драбиною, щоб з’ясувати, що там за несправність у прискорювачі часточок, у туфлях на невисоких підборах і тонких панчохах.

Важко було оцінити одяг Реймонда, але навіть з мого місця було очевидним, що на ньому попрасована біла сорочка, чорна краватка та чорні штани. Я не бачила його ніг і мовчки молилася, щоб він не був взутий у кросівки, навіть у чорні.

— Гарно виглядаєш, — сказав він.

Я кивнула, почуваючись сором’язливою в новій сукні, а потім знову подивилася на нього. Він не зголив своєї дивної кострубатої борідки, але підрівняв її, а ще охайно зачесав волосся. Таксі рушило з місця, і ми влились у потік повільного ранкового руху. З радіо линули якісь нісенітниці, і ми не дивилися одне на одного, навіть не розмовляли. Насправді не було про що говорити.

Місце поховання розташовувалося за містом, оточене страхітливими білими янголами. Сад був охайно підстриженим і стерильно-досконалим, у муніципальному сенсі, але, на диво, тут росло багато троянд. По периметру височіли старі дерева, і це мені дуже подобалося. Мені подобається думати про їхнє коріння, що женеться за життям, звиваючись під цим місцем. Ми в’їхали на величезну стоянку, захаращену машинами, хоча на годиннику була лише десята тридцять ранку. Це місце було далеко, і сюди не їздив громадський транспорт, а це абсолютно нелогічно. Сюди варто було б пустити електричку чи автобус. Зрештою, рано чи пізно всі ми тут опинимося.

Реймонд заплатив водієві, і на мить ми застигли на місці, пристосовуючись до обстановки.

— Готова? — запитав він.

Я кивнула. На кладовищі було багато людей, які рухалися доріжками, ніби повільні чорні жуки. Ми також пішли доріжкою, ніби мовчки домовившись не поспішати залишати дерева, троянди та сонце, щоб заходити всередину. Перед дверима стояв довгий катафалк, ми поглянули на труну, вкриту вінками. Насправді труна — це дерев’яна коробка, у якій мало лежати тіло Семмі. У що він був одягнений? Цікаво. Я сподівалася, він у тому красивому червоному светрі, такому затишному, який пахне ним.

Ми сіли на стільці в лівій частині крематорію, практично попереду. Місце було наполовину заповнене людьми, і я чула гомін від приглушених розмов, які нагадували ледь чутне дзижчання, якого я ніколи не чула в іншому місці чи за інших обставин.

Я взяла один з аркушів, прикріплених до спинок: «Семюел Макмюррей Том, — було написано на ньому, — 1940–2017». Я розгорнула аркуш, усередині було описано, що буде відбуватися, перераховувалися читання та пісні, аж раптом мене сповнило бажання, щоб усе це скоріше закінчилося, мені не хотілося бути там і переживати все це.

Ми з Реймондом мовчали. Усередині приміщення було значно гарнішим, ніж можна було припустити з фасаду будівлі, тут були дерев’яні балки та висока склепінчаста стеля. Бічна стіна ліворуч була засклена, тому ми бачили газони перед крематорієм і ще більше тих величезних первісних дерев на задньому плані. Я була рада, що в цьому приміщенні відчувалася присутність природи — живої природи, а не зрізаних квітів. Сонце було доволі яскравим, тому дерева кидали короткі тіні, хоча осінь уже заповзала в листя з першими поривами вітру. Я обернулася та побачила, що приміщення заповнилося людьми, їх була, мабуть, сотня чи навіть більше. Гомін голосів погрожував заглушити безглуздий запис органної музики.

У повітрі щось змінилося, і запала тиша. Обидва сини Семмі та четверо інших чоловіків, яких я бачила на дні народження, пронесли труну між рядів, а потім обережно поставили її на своєрідну платформу з конвеєрною стрічкою, у кінці якої висіли червоні оксамитові штори. Я спробувала пригадати, що саме нагадує мені ця платформа, аж раптом зрозуміла: стрічка в супермаркеті «Теско», на яку потрібно класти товари, щоб вони рухалися до касира. Я нахилилася, щоб сказати це Реймонду, але він дістав упаковку м’ятних цукерок з кишені піджака й запропонував мені одну, перш ніж я встигла вимовити бодай щось. Я закинула її до рота і почала розсмоктувати.

Інші люди підсідали до нас на лаву, тому нам довелося соватися, як ті краби. Таким чином я опинилася зовсім поряд з містером Реймондом Гіббонсом. Я помітила, що сьогодні від нього лине дивовижно приємний аромат — звісно ж, м’ята, а ще запах мила та якогось дерева, здається, кедра. За весь час він не викурив жодної сигарети. Гадаю, що навіть Реймонд вважав, що курити на кладовищі не варто.

Решта родини ввійшла всередину і сіла поряд з синами Семмі на лаві попереду. Лаура сиділа окремо, виглядаючи неймовірно розкішно. Чорні окуляри! У приміщенні! Надзвичайно. За ними увійшов життєрадісний священик. Чоловік за клавішами органа, який сидів у кутку, розім’яв пальці і почав грати, а ми підвелися. Слова церковної пісні були надруковані в буклеті, але я збагнула, що пам’ятаю їх ще з дитинства. Спів вийшов поганенький і скоріше нагадував атональне бурмотіння, а неприємний голос священика був занадто гучним, можливо, тому, що на його одязі висів мініатюрний мікрофон. Гадаю, йому варто було його вимкнути на час співів — у тому, щоб посилювати його крики, не було жодної потреби. Реймонд, на мій подив, мав приємний легкий тенор і співав як слід, на відміну від решти. Коли сталося так, що люди почали соромитися співати прилюдно? Можливо, це тому, що вони не часто ходять у церкви? Але, з іншого боку, на телебаченні повно співочих конкурсів, у яких люди, попри відсутність таланту, як на мене, зовсім не соромляться брати участь. Можливо, людям подобається виступати соло?

Це була крайня неповага — прийти на похорон людини та белькотіти під час виконання пісень, які, попри похмурість, були обрані, щоб вшанувати її. Я почала співати голосніше. Ми з Реймондом створювали більше звуку, ніж наступні чотири лави, взяті разом, і мене це дуже втішило. Слова пісень були напрочуд сумними і, для такого атеїста, як я, зовсім не вселяли надії та спокою, проте нашим обов’язком було співати їх якомога краще, і співати з гордістю в пам’ять про Семмі. Коли співи закінчилися, я сіла на лаву, щаслива від того, що ми з Реймондом виразили ту повагу, на яку Семмі заслуговував. Кілька людей обернулися, щоб подивитися на нас, мабуть, тому, що вони отримали насолоду від нашого дуету.