— До зустрічі, — сказав він. — Бережи себе.

Його слова прозвучали так, ніби він справді мав це на увазі й невдовзі побачить мене й хоче, щоб я себе берегла. Я відчула спокій, затишок і тепло, наче від чашки гарячого чаю прохолодним ранком.

— І ти бережи себе, Реймонде, — сказала я, і саме це я мала на увазі.

Того вечора я планувала розслабитися за чашкою «Бовріла» і послухати цікаву радіопрограму про політику Південної Америки після звичної перевірки справ у Джонні Ломонда. Він опублікував небеззмістовний твіт про одного телеперсонажа й опублікував фотографію нової пари черевиків, які завжди хотів, на «Фейсбуці». Якийсь день неважливих подій.

А от голос матусі в понеділок виявився несподіваним і неприємним сюрпризом.

— Елеанор, люба. Зараз не наш звичний час для розмов, я це знаю, але я думала про тебе. Хотіла привітатися, дізнатись, як у тебе справи, щось таке, ну ти розумієш.

Я мовчала, шокована несподіваним втручанням у мій вечір.

— То що? — просичала вона. — Я чекаю, люба…

Я кахикнула.

— Я… усе добре, матусю. Ти думала про мене?

Це було вперше.

— М-м-м. Є дві речі: перш за все, можливо, тобі потрібна моя допомога з твоїм проектом? Я, звісно, не можу багато чого зробити звідси, але я могла б, не знаю, потягнути за деякі ниточки? Влаштувати, приміром, нетривалий візит і допомогти тобі? Знаю, це звучить неймовірно, але хтозна… гори завжди можна зрушити, і…

— Ні, матусю, що ти, не треба… — пробурмотіла я і, почувши, як вона набрала повітря, сформувала свої слова у наказ: — Я маю на увазі, матусю… — Вивільняючись з її легенів, повітря засичало. — Це дуже мило з твого боку, але я мушу відмовитися від твоєї пропозиції.

— Можна поцікавитися причиною відмови? — запитала вона напружено.

— Я… справді думаю, що в мене все під контролем, — мовила я. — Буде краще, якщо ти… залишиш усе так, як є. Не впевнена, що на цьому етапі ти можеш щось зробити.

— Ну, люба… якщо ти впевнена. Але я можу допомогти, ти це знаєш? І, чесно кажучи, іноді ти поводишся як дурепа.

Я зітхнула якомога тихіше.

— Крім того, — продовжила вона, — мені уривається терпець. З цим чоловіком потрібно рухатися вперед, розумієш? Будь активнішою, Елеанор, — це якраз те, що потрібно, люба.

Тепер вона здавалася спокійнішою.

— Так, матусю. Ти цілком маєш рацію.

Це правда, оскільки за тижні, відколи я вперше побачила музиканта, мій інтерес, а отже, і мій прогрес гальмували нагальні питання. У мене було так багато справ — Реймонд, нова робота, Семмі і його сім’я… Але матуся мала слушність.

— Я намагатимусь усе робити швидше, — сказала я. Сподіваюся, це її вгамувало, адже вона почала прощатися. — О, зачекай, матусю, зажди хвилинку. Ти сказала, було дві речі — про що ще ти думала?

— А так, — згадала вона і зневажливо видихнула цівку диму. — Я лише хотіла сказати тобі, що ти людський послід. Це все. Бувай, люба, — промовила вона, ніби різонувши ножем.

Тиша.

@johnnieLrocks

Термінове повідомлення!

Я йду з «Піонерів-пілігримів».

Жодних образ, ЦІЛКОМ поважаю цих хлопців.

#soloartist #astarisborn (1/2)

@johnnieLrocks

Буду займатися сольною кар’єрою в іншому, серйознішому музичному напрямку. Докладніше згодом. До зустрічі.

#iconoclast (2/2)

22

Матуся знову вийшла на зв’язок у середу, як зазвичай. Інтервал між нашими розмовами став занадто коротким.

— Ось так! — вигукнула вона. — Це знову я! Є щось новеньке, чим ти хочеш поділитися з матусею?

Через відсутність будь-яких новин з понеділка, я розповіла їй про святкування дня народження Кіта.

— Останніми днями ти схожа на дуже товариську людину, Елеанор, — сказала вона неприємно солодким голосом.

Я мовчала, зазвичай це найбезпечніша тактика.

— Що ти вдягнула? Закладаюся, ти мала кумедний вигляд. Заради господа бога, скажи мені, що ти не намагалася танцювати, донечко, — з моєї напруженої тиші вона якось зрозуміла відповідь.

— Лишенько! Танці для вродливих людей, Елеанор. Уявила, як ти незграбно рухаєшся, наче морж… — вона голосно засміялася. — Дякую тобі, дуже тобі дякую, люба. Ти поліпшила мені настрій, справді, — вона знову почала реготати. — Елеанор танцює!

— Як у тебе справи, матусю? — тихо запитала я.

— Добре, люба, усе добре. Сьогодні в нас вечір чилі, а це завжди смачно. Пізніше ми переглянемо фільм. Чудеса середи! — тон її голосу був жвавим, життєрадісним — він межував з маніакальною радістю, яку мені вдалося розпізнати.

— Я отримала підвищення, матусю, — бовкнула я, не в змозі приховати ледь відчутні нотки гордості.

— Підвищення! — пхикнула вона. — Це вражає, люба. І що тепер? Отримуватимеш на п’ять фунтів більше?

Я нічого не відповіла.

— Ну, — її голос линув з поблажливою приязністю, — молодець, люба. Правда, гарна робота.

Я подивилася на підлогу, здавалося, з очей от-от потечуть сльози.

Тим часом вона буркнула до когось: «Ні, чорти б вас забрали, я не знала! Але ж казали “Секс і місто 2”! Так, знала! Я думала ми проголосуємо. Що? Знову? Та хай йому…» А тоді знову заговорила до мене:

— Мої співмешканці обрали для перегляду «Втечу з Шоушенку», знову. Можеш у це повірити? І байдуже, що ми дивилися цей фільм щосереди, двадцять разів поспіль… Слухай, не кидай свій проект заради тих нісенітниць, які ти називаєш новою роботою і святкуванням дня народження. У тебе є завдання, і ти маєш зосередитися на ньому. Знаєш, боягузтво ніколи не вважалося чеснотою. Уяви, Елеанор, якби ти дала мені вродливого, відповідного зятя. Це ж було б нормально, люба? Чи не так? Тоді ми могли б стати нормальною сім’єю.

Вона засміялася, і я теж — ця думка була химерною, щоб розмірковувати над нею.

— Мене прокляли доньками, — сумно продовжила вона, — а я завжди хотіла сина. Але в мене буде зять — поки він потрібен. Знаєш, такий ввічливий, вдумливий, уважний, з гарними манерами. Твій проект має ці риси, правда ж, Елеанор? Добре вдягнений чоловік? Правильна вимова? Знаєш, я завжди намагалася наголосити на важливості правильної вимови та належного вигляду.

— Він здається дуже милим, матусю, — сказала я. — Відповідним. Він вродливий, талановитий і успішний. Незрівнянний! — додала я, відчуваючи симпатію. Так, я ледь його знала, тому прикрашала ту дрібку інформації, яку дістала про Джонні Ломонда під час своїх пошуків. Це було досить весело.

Тон її голосу став зневажливим, з нотками прихованої загрози. Утім, вона завжди говорила таким тоном.

— Господи боже, як же мені нудно. Мені набридла ця розмова, і я втомилася чекати, доки ти закінчиш свій проект. Вгамуй свій запал, Елеанор! І в жодному разі не переймайся тим, щоб бути активнішою та наполегливо йти вперед. Тільки не це, небеса тобі не дозволять. Прошу, продовжуй нічого не робити. Сховайся в маленькій квартирці й дивися телевізор на самоті, як ти робиш це Кожного. Божого. Вечора.

А тоді закричала: «Та йду вже! Не смійте починати без мене!» Клацання запальнички, глибокий вдих.

— Мушу бігти, Елеанор. Бувай!

Мертве повітря.

Я сіла дивитися телевізор, на самоті, як і роблю це Кожного. Божого. Вечора.

Одна з причин, через яку ми всі можемо продовжувати жити на цій синьо-зеленій планеті відведений нам час, полягає в тому, що ми завжди маємо можливість щось змінити, хоч ці зміни можуть настати лише згодом. Я навіть не уявляла, що моя робота колись буде схожа на щось, окрім восьмигодинної каторги. На мій подив, цього тижня я вже не вперше помічаю, що, дивлячись на годинник, думаю про те, як непомітно минув день. Роль офіс-менеджера передбачала численні нові завдання, тому мені довелося вчитися і вдосконалюватися. Звісно, усі вони були в межах людських здібностей, але деякі виявилися складними, тому мене тішило, з яким ентузіазмом мій мозок реагував на нові труднощі. Колеги трохи засмутились, почувши новину про те, що тепер ними керуватиму я, але принаймні досі я не помітила жодної ознаки повстання чи непокори. Як завжди, я трималася осторонь і дозволила їм займатися своєю роботою (або тим, що вважалося їхньою роботою, бо насправді вони ніколи не працювали як слід, примудряючись перетворити свої завдання на хаос). Поки що, принаймні, мені вдавалося зберігати статус-кво, тому їхню ефективність не можна було назвати нижчою, ніж вона була до мене.