Наша зустріч була призначена на п’яту тридцять вечора. Я наполягла на тому, щоб зустрітися за межами офісу, побоюючись реакції колег, коли вони побачать, що ми йдемо з роботи разом. Був м’який, приємний вечір, тому ми вирішили піти до лікарні пішки, що забере лише двадцять хвилин. Реймонду, безумовно, були потрібні фізичні навантаження.

— Як минув твій день, Елеанор? — запитав він, курячи на ходу. Я перейшла на інший бік, щоб вберегтися від отруйного диму.

— Добре, дякую. На обід я з’їла сендвіч із сиром і маринованими огірками, а ще солоні чипси і мангове смузі.

Він видихнув дим з кутика рота і засміявся.

— А ще щось сталося? Чи лише сендвіч?

Я замислилася.

— Ще була тривала дискусія про місце для різдвяної вечірки, — відповіла я. — Очевидно, вибір звузився до «ТіДжиАй Фрайдейз», тому що там «весело», — тут я спробувала зробити пальцями жест, який означає «лапки». Я бачила, як Джейні якось так робила, тому запам’ятала, щоб використати в майбутньому. Гадаю, я зробила це досить впевнено, а потім продовжила: — Або ж вони підуть в індійське кафе на різдвяний фуршет.

— Ніщо так не вказує на Різдво, як ягня з рисом, еге ж? — сказав Реймонд.

Він загасив сигарету, кинувши її на хідник. Ми прийшли до лікарні, і я чекала, поки Реймонд, як завжди неорганізований, сходить до крамниці на першому поверсі. На мою думку, немає жодного виправдання такій непідготовленості. Перш ніж зустрітися з ним, я встигла піти у «Маркс енд Спенсер» і купити кілька речей, у тому числі баночку з гарбузовим насінням. Гадаю, Семмі дуже потрібен цинк. Реймонд вийшов з крамниці, розмахуючи пакетом. У ліфті він відкрив його і показав мені, що купив.

— Желатинові цукерки, газета «Івнінг Таймс», велика банка сметани і чипси з часником. Що ще потрібно чоловіку! — сказав він, задоволений собою. Я вирішила не коментувати це.

Ми зупинилися перед входом у палату — навколо ліжка Семмі було повно відвідувачів. Він помітив нас і кивнув, щоб ми заходили. Я озирнулася навколо, але суворої медсестри в смугастих шкарпетках ніде не було. Семмі по-королівськи сперся на купу подушок, звертаючись до людей, котрі стояли біля нього.

— Елеанор, Реймонде, радий вас бачити! Знайомтеся з моєю сім’єю. Це Кіт, дітлахи залишилися вдома з мамою, а це Гарі та Мішель, а ось це, — він показав на білявку, яка уважно клацала в телефоні, — моя донька Лаура.

Я зрозуміла, що кожен посміхається і киває, а потім вони тиснуть наші руки і плескають Реймонда по спині. Це було досить приголомшливо. Я одягнула білі бавовняні рукавички, щоб не користуватися гелем для рук. Я подумала, що зможу прокип’ятити їх, як тільки повернуся додому. Це викликало якусь невпевненість у рукостисканнях, що було дивно, адже бавовняний бар’єр між поверхнею нашої шкіри має лише переваги, чи не так?

— Ми дуже вдячні, що ви подбали про нашого батька, — сказав старший брат Кіт, витираючи руки спереду об штани. — Для нас багато важить знати те, що він не залишився на самоті, коли це сталося, що є люди, котрі подбали про нього.

— Агов, — сказав Семмі, штурхаючи Кіта плечем, — я не якийсь там недоумкуватий старий каліка. Я і сам можу подбати про себе.

Вони посміхнулися один одному.

— Звісно ж, можеш, тату. Я просто хотів сказати, що іноді приємно бачити дружні обличчя навколо.

Семмі знизав плечима, не ставлячи крапку, а люб’язно дозволяючи цій фразі зависнути в повітрі.

— У мене є хороші новини для вас двох, — звернувся до нас Семмі і задоволено сперся на подушки, поки Реймонд і я ставили пакети біля ліжка, ніби це були миро і ладан. — У суботу мене виписують!

Реймонд плеснув об долоню Семмі після певного збентеження, адже Семмі гадки не мав, чому якась товста рука зависла біля його обличчя.

— Кілька тижнів він поживе в мене, доки не зможе впевнено ходити з ходунками, — сказала Лаура, відірвавшись нарешті від телефону. — Ми збираємося влаштувати невелику вечірку! І ви обоє теж запрошені, — додала вона вже не з таким ентузіазмом.

Вона витріщалася на мене. Я не зважала на це. Насправді мені це більше подобається, ніж таємні, боягузливі погляди.

Вона дивилася на мене не приховуючись, у її відвертому захопленому оцінюванні не було нічого від страху чи огиди. Я прибрала прядки волосся з обличчя, щоб вона могла краще його роздивитися.

— Цієї суботи? — запитала я.

— Так, Елеанор, і не кажи, що в тебе справи, — мовив Семмі. — Я не прийму жодних вибачень. Хочу бачити вас обох. І крапка.

— Хто ми такі, щоб сперечатися? — усміхнувся Реймонд.

Я замислилась. Вечірка. Остання вечірка, на яку мене запрошували, окрім того жахливого весілля, була з нагоди тринадцятиріччя Джуді Джексон. Там можна було кататися на ковзанах і пити молочні коктейлі. І все це закінчилося не дуже добре. Але тут, на вечірці з нагоди повернення літньої людини додому, навряд чи хтось блюватиме чи втратить палець.

— Я прийду, — кивнула я.

— Ось, візьміть, — Лаура передала Реймонду і мені по візитці. Чорна, глянсована, вона мала відтиск золотого листка і напис: «Лаура Марстон-Сміт, косметолог, стиліст, консультант з іміджу» і контакти внизу.

— На сьому годину в суботу. Нічого не беріть, тільки себе.

Я обережно поклала візитку в гаманець. Реймонд запхав її в задню кишеню штанів. Я помітила, що він не міг відірвати погляду від Лаури, загіпнотизований, як мангуст перед змією. Вона це добре розуміла. Підозрюю, вона звикла до цього, зважаючи на її вигляд: біляве волосся й великі груди. Яке кліше, яка очевидність. Чоловіки, подібні до Реймонда, типові роззяви, завжди будуть відволікатися на жінок, схожих на неї, за грудьми та фарбою яких немає ані дотепності, ані витонченості.

Реймонд відірвав очі від декольте Лаури і глянув на настінний годинник, а тоді, демонстративно, на мене.

— Нам час йти, — сказала я. — Побачимося в суботу.

Усі знову почали тиснути одне одному руки на прощання. Семмі тим часом роздивлявся, що ми йому принесли. Він дістав упаковку органічної капусти.

— Що це, у біса, таке? — запитав він недовірливо.

«Цинк», — прошепотіла я до себе.

Я відчула, як Реймонд досить грубо виштовхує мене з палати, і навіть не встигла сказати, що салат з кальмарів потрібно з’їсти відразу, адже в палаті спекотно.

12

Наступного дня, чекаючи, поки закипить чайник, я помітила листівку, яка стирчала з пакету для сміття в офісі, поряд з купою святкових брошур та журналами з плітками. Це була листівка одного торгового центру в місті — не того, куди я зазвичай ходжу, — і на ній була вступна пропозиція про відверто дивовижну знижку в тридцять відсотків на манікюрний набір «Ніжні нігтики Делюкс». Я спробувала, але так і не змогла уявити, що може входити в ніжний набір для манікюру. Як можна впхати розкіш і ніжність у процес фарбування нігтів? Важко таке уявити. Я відчула трепет і хвилювання. Був лиш один спосіб дізнатися. Думаючи про стрижки для тварин, я поглянула на свої довжелезні кігті.

Я дещо закинула свої плани щодо самовдосконалення, адже відволіклася на той нещасний випадок із Семмі та події, які відбулися після нього. Проте настав час повернутися до своєї першочергової мети — музикант. На мить мене затопила гріховна гордість. Мої нігті хутко ростуть, вони міцні та блискучі. Я пов’язую це з дієтою, багатою на вітаміни, мінерали та жирні кислоти, які отримую завдяки добре спланованому раціону. Мої нігті є результатом кулінарної майстерності британських вуличних кухарів. Я не марнотратна людина, тому просто зрізаю нігті ножицями, коли вони відростають і заважають працювати на комп’ютері, а ще підрізаю гострі кути, щоб вони не чіплялися за одяг і не дряпали шкіру, коли я приймаю ванну. Вони такі досконалі. Мої нігті завжди чисті — чисті нігті, як і чисте взуття, є основою самоповаги. Не можу назвати себе ані стильною, ані модною, та принаймні я завжди чиста. Отож можу високо тримати голову, посідаючи своє, можливо, не найвизначніше місце у світі.