— А твоя сестра допомагає доглядати за мамою, Реймонде? — запитала я.

Він намагався впоратися з пуховою ковдрою, і я її в нього забрала. Такі речі вимагають певної спритності. Реймонд не був спритним чоловіком. Тому замість цього він почав заправляти подушки в наволочки з квітковим візерунком і рюшами.

— Ні, — відповів він, зосереджуючи увагу на подушках. — У неї двоє дітей, і вони справжня халепа. Марк моряк, тому на кілька тижнів вона стає мамою-одиначкою. Це не просто. Вона каже, коли діти в школі, їй значно легше.

— Он воно що, — сказала я. — А тобі, тобі подобається бути дядьком?

Дядечко Реймонд: на мою думку, якась неправильна рольова модель. Він здригнувся.

— Так, вони дуже кумедні. Чесно кажучи, я проводжу з ними не так багато часу, лише даю їм трохи грошей на Різдво і дні народження, а ще воджу їх кілька разів на місяць у парк. І все, справу зроблено.

Я ніколи не стану тіткою, звісно ж. Це напевно не для мене.

— Тобі пощастило втекти від мами та її фотоальбому, Елеанор, — сказав Реймонд. — Наступного разу вона виснажить тебе питаннями про внуків, от побачиш.

Я збагнула, що зараз він робитиме багато припущень, але нехай. Я поглянула на годинник і здивувалася, що вже по восьмій.

— Мені час іти, Реймонде, — сказала я.

— Якщо можеш, затримайся ще на годинку, я закінчу тут усі справи, і ми поїдемо на автобусі разом, — запропонував він.

Звісно ж, я відмовилася.

Спустившись, я подякувала місіс Гіббонс за «чай». Вона у свою чергу щедро подякувала мені за прихід і допомогу в хатніх справах.

— Елеанор, це було чудово, правда, — сказала вона. — Я не виходила далі, ніж подвір’я, уже кілька місяців — усе мої коліна, — тому мені приємно бачити нове обличчя, до того ж таке привітне. А ще ти дуже допомогла мені з господарством. Дякую, дитинко, дуже дякую.

Я посміхнулася. Уже вдруге за день я почула на свою адресу подяку й теплі слова! Ніколи не підозрювала, що такі незначні справи можуть викликати такі справжні, щедрі відгуки. Я наче світилася — не спалах, скоріш легке миготіння від невеликої, надійної свічки.

— Приходь у будь-який час, Елеанор, я завжди на місці. Тобі не обов’язково приїжджати з ним, — сказала вона, показуючи пальцем у бік Реймонда. — Якщо хочеш, приходь сама. Тепер ти знаєш, де я живу. Не зникай.

Імпульсивно я нахилилася до неї та притулилася щокою (не тією, що в шрамах, нормальною) до її щоки. Це не був поцілунок чи обійми, але було настільки близько, наскільки я могла дозволити.

— Бувай! — мовила вона. — Щасливо дістатися додому!

Реймонд провів мене до кінця дороги, щоб показати, де автобусна зупинка. Він сказав, що мені, мабуть, доведеться трохи зачекати, бо сьогодні неділя. Я знизала плечима. Я звикла чекати, і життя навчило мене бути дуже терплячою людиною.

— Тоді до завтра, Елеанор, — попрощався він.

Я дістала свій проїзний і показала йому.

— Необмежені поїздки.

Він кивнув і злегка усміхнувся. Дивовижно, але автобус приїхав одразу. Я підняла руку, щоб його зупинити, і увійшла в салон. Поки автобус рушив від зупинки, я дивилася прямо перед собою, щоб уникнути незручностей з маханням рукою на прощання.

День закінчувався. Я почувалася виснаженою, але дещо міцно засіло в моїй голові. Ці нові люди, нові пригоди… цей контакт. Мені він здався надмірним, але, на мій подив, доволі приємним. Я подумала, що впоралася досить добре. Я познайомилася з новими людьми, розповіла їм про себе, і разом ми без проблем провели час. Із сьогоднішніх подій я змогла зробити один висновок: я була майже готова розповісти про свої наміри щодо музиканта. Час нашої важливої першої зустрічі невпинно наближався.

11

Я не бачила Реймонда ані в понеділок, ані у вівторок. Я не думала про нього, але час від часу моя підсвідомість поверталася до Семмі та місіс Гіббонс. Звісно, я могла провідати їх обох і без Реймонда. Насправді обоє наголосили на цьому ще в неділю. Але хіба було б не краще, якби він був зі мною? Підозрюю, що так було б краще, і не в останню чергу тому, що він міг заповнювати мовчання банальними, безглуздими коментарями, а ще ставити запитання, якщо виникає така необхідність. Тим часом я пішла в крамницю з найяскравішою вивіскою неподалік офісу, де продавалися мобільні телефони, і, за доволі підозрілою порадою набридливого продавця, зрештою придбала недорогий телефон і «пакет», котрий дозволяв мені робити дзвінки, відкривав доступ до Інтернету і мав ще якісь функції, які мене не цікавили. Продавець розповів про мобільні додатки та ігри, я запитала про кросворди, але його відповідь мене розчарувала. Я ознайомилася з інструкцією до нового пристрою, замість того щоб внести інформацію про ПДВ у рахунок містера Леонарда, аж раптом збагнула, що навколо відбувається якесь обговорення, оскільки розмови велися гучним тоном. Як виявилося, обговорювали щорічну різдвяну вечерю.

— Так, але вони проводять там різні конкурси! І ще туди йдуть з інших компаній, тому ми зможемо познайомитися з новими людьми, розважитися, — говорила Бернадетта.

Розваги! Я замислилася, чи буде там виступати якийсь музичний гурт, і якщо так, то чи буде це його гурт? Завчасне різдвяне диво? Можливо, це доля? Перш ніж я встигла розпитати подробиці, у розмову втрутився Біллі.

— Ти просто хочеш підчепити якогось п’яного хлопця з «Елліед Карпетс» і затягнути його під омелу, — сказав Біллі. — Я не платитиму шістдесят фунтів за шматок пересушеної індички і паскудну дискотеку. Таланти можна підшукувати не тільки так!

Бернадетта захихотіла і вхопила його за руку.

— Ні, усе не так. Я думала, що буде веселіше, якщо прийде більше людей, це все…

Джейні хитро поглянула на інших, думаючи, що я її не бачу. Я помітила, як її очі ковзнули по моїх шрамах, як, власне, часто траплялося.

— Запитаймо думку нашого Гаррі Поттера, — промовила вона доволі голосно та обернулася до мене.

— Елеанор! Агов, Елеанор! Ти ж ніби непогано знаєш місто, чи не так? Як думаєш, де нам краще відсвяткувати цього року Різдво?

Я уважно подивилася на календар, котрий висів на стіні офісу. Цього місяця було зображення зеленої вантажівки.

— Зараз середина літа, — сказала я. — Я взагалі про це ще не думала.

— Так, — погодилася вона, — але нам потрібно забронювати місце вже зараз, інакше всі хороші варіанти розберуть і нам залишиться якийсь «Везерспунс» чи брудний італійський ресторан.

— Мені байдуже, — сказала я. — Я однаково не збираюся йти на цю вечірку.

Я потерла тріснуту шкіру між пальцями — вона загоювалася, але цей процес був до болю повільний.

— Звісно, ти ж ніколи з нами не ходиш, чи не так? Я про це забула. А ще ти не береш участі в грі «Таємний Санта». Елеанор-Грінч[8] — ось як нам слід тебе називати.

Усі засміялися.

— Не розумію цього культурного посилання, — мовила я. — Проте хочу уточнити, що я атеїстка і не орієнтуюся на споживацьке сприйняття, тому торговий фестиваль, котрий відбувається в середині зими і котрий усі називають Різдвом, не має для мене жодного значення.

Я повернулася до роботи, сподіваючись, що мій приклад надихне їх зробити те ж саме. Вони, як ті малі діти, легко відволікаються і з насолодою збувають години за обговоренням тривіальних речей і плітками про людей, котрих не знають.

— Схоже на те, що в декого залишилися неприємні спогади про печеру Санта-Клауса, — зауважив Біллі, а потім задзвонив телефон.

Я сумно усміхнулася. Він навіть не міг собі уявити, наскільки неприємні спогади пов’язані в мене з цим днем.

Це був внутрішній дзвінок: Реймонд запитував, чи не хотіла б я ввечері провідати з ним Семмі. У середу. Я пропущу щотижневу розмову з матусею. Я ще ніколи не пропускала жодної, за всі ці роки ні разу. Але з іншого боку, ну і що вона зробить? Якщо я одного разу не поговорю з нею, нічого поганого не трапиться, а Семмі потрібна поживна їжа. Тому я погодилася.

8

Натяк на комедію «Як Грінч украв Різдво» (2000) з Джимом Керрі в головній ролі.