Реймонд підвівся.

— Сядь, мамо, дозволь тобі допомогти, я швидко впораюся. Елеанор мені допоможе, правда, Елеанор?

Я встала і почала збирати тарілки. Місіс Гіббонс відчайдушно запротестувала, але зрештою опустилася на стілець, повільно й ніяково, і навіть зболено зітхнула.

Реймонд мив посуд, а я витирала. Це він запропонував — він помітив мої червоні понівечені руки, хоча й не здіймав ґвалту з цього приводу. Лише посунув мене від раковини і вклав мені до рук кухонний рушник — доволі новий, з шотландським тер’єром у картатій краватці.

М’який та волокнистий кухонний рушник, певно, уже багато разів прали і ретельно прасували, згортаючи в охайний квадрат. Я кинула погляд на тарілки, перш ніж поставити на стіл, щоб Реймонд прибрав їх до шафи. Тарілки були старими, але якісними, розфарбовані розмитими трояндами і облямовані вигорілою позолотою. Місіс Гіббонс побачила, що я на них дивлюся. У неї не було проблем зі спостережливістю.

— Цей сервіз мені подарували на весілля, Елеанор, — сказала вона. — Уявляєш, усе ще ціле, а спливло вже майже п’ятдесят років.

— Ти про себе чи про сервіз? — запитав Реймонд, а вона зітхнула і захитала головою, усміхаючись. Поки ми займалися своїми поважними справами, було затишно мовчати.

— Скажи-но мені, Елеанор, ти зараз з кимось зустрічаєшся? — запитала вона.

Як банально.

— Зараз ні, — відповіла я, — але є одна людина, яка мені подобається. Усе лише питання часу.

З раковини почувся гуркіт, коли Реймонд упустив ківш на підставку для сушарки.

— Реймонде! — гукнула його мати. — Який же ти незграбний!

Звичайно, я стежила за музикантом в Інтернеті, але він вів спокійне життя. Кілька фото в «Інстаграмі» зі стравами, кілька твітів, нецікаві оновлення на «Фейсбуці» про музику інших людей. Я була не проти. Це лише питання мого часу. Якщо я і знала щось про романтику, то це те, що ідеальний для нас момент, щоб зустрітися і закохатися, настане тоді, коли я менш за все цього очікуватиму, і це буде найчарівніший збіг обставин. Хоча, якщо цього найближчим часом не відбудеться, я буду змушена взяти справу у свої руки.

— Як щодо сім’ї? — запитала вона. — Твої батьки близько від тебе живуть? У тебе є брати чи сестри?

— На жаль, ні, — відповіла я. — Я б хотіла мати брата чи сестру, з якими могла рости. — Я замислилася над цим. — Насправді це одне з найбільших джерел мого смутку в житті, — почула я свій голос.

Я ніколи не промовляла вголос нічого подібного і дійсно ніколи до кінця не обдумувала цього, аж до сьогодні. Я сама себе здивувала. «І чия тоді це вина?» — прошепотів голос у моїй голові, холодний і різкий. Злий. Як у матусі. Я заплющила очі, намагаючись викинути її зі своєї голови.

Місіс Гіббонс, певно, відчула мій дискомфорт.

— Але я впевнена, що це означає, що в тебе теплі й близькі стосунки з мамою і татом. Закладаюся, ти для них увесь світ, єдина і неповторна.

Я поглянула на своє взуття. Чому я обрала саме ці туфлі? Я не могла пригадати. На них були застібки на липучках для зручності, і вони були чорними, отже, до всього пасували. Зручні, без підборів, та високі, щоб підтримувати гомілку. Я збагнула, що вони огидні.

— Ну що це за допит, мам, — мовив Реймонд, витираючи руки об кухонний рушник. — Ти як гестапо!

Я подумала, її це розлютить, але сталося дещо гірше — вона вибачилася.

— Елеанор, вибач, дорогенька, я не хотіла тебе засмучувати. Прошу дитинко, не плач. Мені так шкода.

Я плакала. Ридма ридала! Я не плакала так сильно вже багато років. Я намагалася пригадати, коли востаннє це було — востаннє я так плакала після того, як розійшлася з Декланом. Але навіть тоді то були сльози не від емоцій — я плакала від болю, бо він зламав мені руку і два ребра, коли я нарешті попросила його піти. Але ридати в кухні матері мого колеги було якось неправильно. Що б сказала матуся? Я спробувала опанувати себе.

— Прошу вас, не вибачайтеся, місіс Гіббонс, — мій голос хрипів, а тоді обірвався, ніби в хлопчика-підлітка, коли я спробувала відновити подих, витираючи очі рушником. Реймонд взяв її під руку.

— Не засмучуйся, мам. Ти не хотіла сказати нічого поганого, вона це знає. Правда, Елеанор?

— Так, звісно! — імпульсивно вигукнула я, нахиляючись вперед і киваючи. — Обидва ваші запитання були логічними і доречними. Це я відреагувала не так. Не можу дібрати слів, щоб це пояснити. Перепрошую, якщо я поставила вас у незручне становище.

— Дякувати Богові, дитинко, — на її обличчі з’явилося полегшення. — Сьогодні я не очікувала побачити на своїй кухні сльози!

— Еге ж, зазвичай це мене доводять до сліз твої страви, ма, — пожартував Реймонд, і вона тихо засміялася.

Я прочистила горло.

— Ваші запитання заскочили мене зненацька, місіс Гіббонс, — сказала я. — Я ніколи не бачила батька, тому нічого про нього не знаю, навіть його імені. А матуся зараз… скажімо, вона hors de combat.[7] — Я помітила, як вони нерозуміюче витріщилися на мене — вони напевне не знали французької. — Я з нею не бачуся, вона… поза межами доступу, — пояснила я. — Ми спілкуємося раз на тиждень, але…

— Звісно, це будь-кого засмутило б. Любов. Неодмінно засмутило б, — промовила вона, співчутливо киваючи. — Усім нам потрібна мама, тут і зараз, незалежно від нашого віку.

— Навпаки, — заперечила я, — можна навіть сказати, щотижневий контакт з нею — це занадто. Матуся і я — ми… ну, це складно пояснити…

Місіс Гіббонс співчутливо кивнула, очікуючи продовження. Проте я, на відміну від неї, знала, що тут треба зупинитися. На вулиці повз будинок проїхав фургончик з морозивом, його дзвін грав мелодію «Янкі Дудл», вибиваючи кілька болючих герц нижче правильних нот. З якогось дальнього і зовсім непотрібного закутка моєї пам’яті виринули слова, пір’я в капелюхах і кіноплівка.

Реймонд плеснув руками, складаючи їх з фальшивою доброзичливістю.

— Ну, проїхали. Мам, іди у вітальню і сідай — скоро почнеться твоя передача. Елеанор, допоможеш мені поскладати суху білизну?

Я була рада допомогти, рада відволіктися від тем, пов’язаних з матусею. Місіс Гіббонс була потрібна допомога з багатьма хатніми справами. Реймонд чистив котячі лотки і сміттєві баки, тому я мала звільнити довгу мотузку від випраної білизни.

Бліде сонце хилилося до заходу. Праворуч і ліворуч росли суцільні сади. Я поставила кошик для білизни на землю і взяла мішечок для прищіпок (на якому хтось округлим курсивом завбачливо написав «Прищепки») і підвісила його на мотузку, щоб мати напоготові. Білизна була сухою і пахла літом. Я почула уривчастий звук удару футбольного м’яча в стіну, а ще гомоніли якісь дівчата, коли скакалка ковзала по землі. Віддалений дзвін фургончика з морозивом зараз було ледь чутно. Хтось грюкнув задніми дверима, і чоловічий голос почав на когось кричати, сподіваюся, на собаку. Співали пташки, їхня мелодія перекривала звуки телевізора, котрі линули з відчиненого вікна. Тут я почувалася в безпеці, усе здавалося нормальним. Життя Реймонда вельми відрізнялося від мого — дружня сім’я, мама, тато і сестра, які живуть серед інших нормальних сімей. Просто разюча відмінність, кожна неділя, тут, усе це.

Повернувшись у будинок, я допомогла Реймонду замінити простирадла на ліжку на чисті, які я щойно принесла з вулиці. Спальня його матері була дуже рожевою та пахла тальком. Чиста й непримітна, вона, утім, не нагадувала готельний номер, скоріше апартаменти зі сніданком, наскільки я могла їх уявити. Окрім дешевої книжки в м’якій обкладинці та упаковки суперсильних м’ятних льодяників на тумбі біля ліжка, у кімнаті не було нічого особливого, жодного натяку на особистість її власниці. Мене вразило, у найбільш приємний спосіб, що в неї насправді не було особистості: вона була матір’ю, доброю та ніжною жінкою, про яку ніхто ніколи не скаже: «Вона божевільна, та Бетті!», або «Ніколи не знаєш, чим Бетті зараз займається», або «Переглянувши висновок психіатра, Бетті відмовили в заставі через те, що вона становить неабиякий ризик для людей». Мати Реймонда була досить тихою, приємною жінко, яка піклувалася про свою сім’ю, а тепер спокійно живе зі своїми котами і вирощує овочі. У цьому водночас не було нічого особливого і було особливим усе.

7

Вийти з гри (фр.).