Моє питання чомусь його здивувало, хоча він працює у сфері ІТ і має часто чути такі питання.

— Ну… — він похитав головою, як великий собака, ніби намагаючись викинути з голови це запитання, — це залежить від багатьох чинників.

Він виклав ці чинники з поясненнями, не дійшовши, однак, жодного корисного висновку, а тоді поглянув на годинник.

— Чорт! Мені час бігти — треба ще взяти пива, перш ніж іти до Енді, а вже майже десята. — Він хутко допив пиво, підвівся й одягнув куртку, попри те що надворі було не холодно. — Ти ж дістанешся додому, Елеанор? — запитав він.

— Так, звісно, — сказала я. — Я пройдуся, сьогодні такий чудовий вечір, і надворі ще світло.

— Тоді побачимося в понеділок. Гарних вихідних!

І він розвернувся, щоб піти.

— Реймонде, зачекай! — зупинила я.

Він обернувся, посміхаючись.

— Що сталося, Елеанор?

— «Гіннес», Реймонде, коштував три фунти п’ятдесят пенсів. — Він витріщився на мене. — Усе гаразд, — сказала я. — Можеш не поспішати, віддаси їх у понеділок, якщо так буде зручніше.

Він відрахував чотири монети по одному фунту і поклав їх на стіл.

— Решту залиш собі, — сказав він і пішов.

Марнотратство! Я поклала гроші в гаманець і допила «Магнерс». Набравшись сміливості від яблучного сидру, я вирішила піти додому довшою дорогою. Так. Чому б ні? Настав час для розвідки.

8

Звісно, немає таких місць, як пекло, але якби воно існувало, то саундтреком до криків, вимахування вилами та інфернального стогону проклятих душ була б суміш «популярних мелодій» із зібрань музичних театрів. Усередині вогненної ями безперервно лунали б повні твори Ллойда Веббера та Райса, а грішники були б змушені це дивитися і слухати цілу вічність. А найгірші серед них, розбещувачі малолітніх і диктатори-убивці, ці твори виконували б.

Завдяки вишуканій творчості такого собі містера Ломонда я нарешті знайшла жанр музики, який мені до вподоби. Загалом це фізика, яку можна почути, хвилі та заряджені частки, а я, як і більшість простих смертних, зовсім не цікавлюся фізикою. Ось чому мене вразило те, що я наспівувала мелодію з «Олівера»! Я подумки додала знак оклику, який вперше здався мені доцільним. «Хто купить цей дивовижний вечір?» Справді — хто?

Один із моїх опікунів мав відеозбірку мюзиклів, які ми розігрували в сімейному колі щовихідні, тому я добре знайома з творчістю Ліонеля Барта, Роджерса, Хаммерштейна та інших, хоча я палко бажала б їх не знати. Я була тут, «на вулиці, де він жив», і це знання тішило мене, спричиняючи трепет та ейфорію. Я майже зрозуміла, чому цей клоун у пальті з мюзиклу «Моя чарівна леді» горлопанив під вікном Одрі Хепберн.

Знайти адресу музиканта було доволі просто. Він опублікував у «Твіттері» мальовниче фото заходу сонця:

@johnnieLrocks

Краєвиди з мого вікна: оце мені пощастило.

#summerinthecity #blessed

На знімку були дахи, дерева й небо, а в кутку виднівся паб, одразу в кінці вулиці, з розбірливою назвою. Завдяки «Ґуґлу» я знайшла його за кілька секунд.

Вулиця, як і більшість вулиць у цій частині міста, складалася з будинків для винаймання. Усі вони мали захищені вхідні двері з панеллю дзвінків, по одному на кожну квартиру. Я стояла на потрібній вулиці. Але який будинок? Звідки розпочати? Я вирішила, що почну з парних чисел. Він був врівноваженою, а не дивною людиною. Це як розв’язати головоломку. Я мугикала пісеньку, поки її розв’язувала, не в змозі пригадати, коли востаннє так почувалася — світлою, блискучою, швидкою. Можливо, це і є щастя.

Так цікаво було бачити на дзвінках різні імена, написані по-різному. Деякі — кульковою ручкою на стікері, який недбало почепили до кнопки. Інші імена надруковані жирним курсивом на клаптиках паперу та приклеєні трьома шарами скотчу. Біля деяких дзвінків прізвищ узагалі не було, або ж мешканці полінувалися замінити напис, коли через хімічні реакції чорнила вицвіли. Я дуже сподівалася на те, що він не належав до останніх, але, про всяк випадок, позначила їх у своєму записнику. Якщо я не знайду серед імен його імені, то повернуся й проаналізую перелік порожніх табличок.

Але як я можу в ньому сумніватися? Ось він, містер Дж. Ломонд Еск, на півдорозі, біля найбільш парного з парних чисел. Я зупинилася перед дзвінком, вивчаючи літери. Чіткі й вишукані, написані класичними чорними чорнилами на цупкому білому папері. Це було в його стилі.

Навряд чи він, популярний, вродливий чоловік, біля ніг якого лежить увесь світ, сидітиме вдома в суботу ввечорі лише задля того, щоб відчути, як воно. Я злегка торкнулася дзвінка пучкою вказівного пальця. Спершу пролунав якийсь хрускіт, а тоді я почула чоловічий голос. М’яко кажучи, я була здивована.

— Хто там? — перепитав він.

Глибокий голос, гарна вимова, розмірений темп. Мед і дим, оксамит і срібло. Я мерщій проглянула список і обрала ім’я іншого мешканця.

— Доставка піци для… Макфейдена, — сказала я і почула, як він зітхнув.

— Вони живуть на верхньому поверсі, — відповів він і від’єднався.

Двері загули й прочинилися. Недовго розмірковуючи над тим, що відбувається, я увійшла всередину.

Музикант жив на другому поверсі, у квартирі праворуч. Над дзвінком була латунна табличка. Я стояла і слухала. Панувала тиша, якщо не зважати на гудіння лампочки в коридорі та легкий гамір з вулиці. З поверху вище кричав телевізор. Я дістала записник і вирвала чистий аркуш. Я затулила ним табличку і, діставши олівець, провела ним по латуні. За якусь мить я тримала приголомшливу копію таблички, яку я обережно поклала до сумочки, поміж сторінками записника. Зовнішні двері були відчинені, а внутрішні, у типово вікторіанському стилі, з червоного дерева і непрозорого матового скла, залишалися щільно зачинені.

Я стояла настільки близько, наскільки наважувалася. Я нічого не чула зсередини і не бачила жодного руху, хоча розрізняла книжкові полиці та картини. Інтелігентний чоловік. Як же багато в нас спільного!

Я заклякла на місці. За дверима ніжні пальці проводять по напнутих струнах, акорди здіймаються в повітря, невиразні й туманні, ніби світло від старої-престарої зорі. Голос — теплий, низький і лагідний, таким голосом вимовляють заклинання, зачаровують змій, розповідають казки. Я розвернулася в його бік і, наблизившись, притулилася до скла. Він писав пісню, працював над усіма її складниками — словами, мелодією, почуттями. Яка рідкісна нагода опинитися тут під час створення! Він співав так природно, мій вродливий Орфей. Його голос. Його голос!

Я закинула голову і заплющила очі. Я уявляла небо, синьо-чорне, оксамитове й щільне, як хутро. У цій темній ночі, у її оксамитовій глибині, розливалося світло, якого вистачило б для тисяч темряв. Мимовіль зринали óбрази: сліпучо-чарівне око вишукує закручені мушлі й розбиті перлини, боги, звірі й планети. Ми стояли нерухомо і водночас оберталися і, обертаючись, рухалися по великій орбіті навколо сонця, і ось запаморочлива мить…

Музика стихла, і я почула несподіваний, ледь чутний рух. Позадкувавши, я мерщій почала підніматися сходами. Серце шалено калатало в грудях. Нічого. Я піднялася на поверх вище і зачекала кілька хвилин. Нічого.

Спустившись навшпиньки, я зупинилася біля його дверей. Звідти знову лунала музика, але мені не хотілося його турбувати. Я прийшла лише для того, щоб дізнатися, де він живе, зрештою… у тому, щоб подивитися, не було нічого поганого. Місію виконано.

Це було шаленим марнотратством, але, опинившись на вулиці, я махнула чорному таксі, щоб поїхати додому. Вечір повільно насувався на місто, але зараз уже точно була ніч, і я не хотіла залишатися в такий час надворі. У темряві відбуваються погані речі. Я підрахувала, що таксі коштуватиме, певно, шість фунтів, але вибору в мене не було. Я застебнула пасок безпеки і підняла скляну панель, котра відокремлювала мене від водія. У мене не було ані найменшого бажання слухати його думки щодо європейського футболу, міської ради чи будь-якої іншої теми. У моїй голові була лише одна думка. Або, якщо точніше, одна людина.