— Елеанор, ти прийшла, — сказав Реймонд, підставляючи стільця до протилежного боку ліжка. Я поглянула на нього.

— Навіщо ти збрехав мені, Реймонде? Семмі не в комі. Він спить. Це зовсім різні речі.

Реймонд засміявся.

— Але ж це хороші новини, Елеанор. Він прокинувся кілька годин тому. У нього, вочевидь, серйозний струс мозку та зламане стегно. Учора лікарі його вправили, і зараз Семмі знесилений від анестезії, але лікарі кажуть, що з ним усе буде добре.

Я кивнула й різко підвелася:

— Тоді нам не варто його турбувати.

Чесно кажучи, мені нестерпно хотілося вийти з палати. Тут було занадто душно та знайомо — вафельні покривала, запах хімії та людського тіла, жорсткий металевий каркас на ліжках та пластикові стільці. Руки трохи свербіли від гелю, який просочився в тріщинки в шкірі. Ми разом пішли до ліфта і всю дорогу їхали в цілковитій тиші. На першому поверсі відчинилися двері, і я відчула, як мої ноги мимовіль поспішають до виходу.

Це був один з тих прекрасних літніх вечорів — восьма година, а надворі ще доволі тепло та все довкола залите м’яким сонячним світлом. І темнішати почне десь об одинадцятій. Реймонд зняв куртку, під якою приховувалася чергова дурнувата футболка. Ця була жовтою із зображенням двох білих мультяшних півників. Los Pollos Hermanos — «Брати-курчата» — було написано на футболці. Безглуздя якесь. Реймонд поглянув на годинник.

— Я хочу заскочити в крамницю і поїхати до свого друга Енді. Ми зависаємо в нього невеликою компанією щосуботи ввечері, рубаємося в «Плейстейшн», куримо та п’ємо пиво.

— Звучить чудово.

— А в тебе які плани? — запитав він.

Я збиралася їхати додому, звісно ж, щоб подивитися телевізор чи почитати якусь книжку. Що іще мені робити?

— Я повернуся до себе, — сказала я. — Гадаю, сьогодні ввечері канал Бі-Бі-Сі транслюватиме передачу про комодських варанів.

Він знову поглянув на годинник, а потім на неозоре блакитне небо. На мить запала тиша, а потім у небі з’явився чорний дрізд, і він співав так дивовижно, що ця пісня була на грані непристойності. Ми обоє слухали, і, коли я посміхнулася Реймонду, він посміхнувся у відповідь.

— Слухай, сьогодні занадто гарний вечір, щоб проводити його наодинці. Може, підемо вип’ємо чогось? Мені потрібно буде піти десь за годину, перш ніж зачиниться крамниця з алкоголем, але…

Цю пропозицію потрібно було ретельно обміркувати. Я багато років не заходила в паби, а Реймонда навряд чи можна було назвати приємною компанією. Проте я швидко дійшла висновку, що це могло би стати в пригоді з двох причин. По-перше, це був би хороший досвід, бо, якщо все піде добре, Джонні Ломонд, мабуть, захоче піти зі мною в паб під час одного з наших побачень, тому мені варто заздалегідь ознайомитись із атмосферою та поведінкою в подібних закладах. По-друге, Реймонд був айтішником, і мені потрібна була його порада. Такі поради коштують дорого, якщо просити їх через офіційні канали, але сьогодні ввечері я могла б запитати його абсолютно безкоштовно. Зваживши всі «за» та «проти», я визнала за доцільне погодитись на пропозицію Реймонда. Він дивився перед собою, і я помітила, що він закурив цигарку і викурив уже майже половину, доки я розмірковувала.

— Так, Реймонде. Я не проти піти з тобою в паб, щоб чогось випити, — кивнула я.

— Чудово, — відповів він.

Ми зайшли до бару, що розташовувався за п’ять хвилин ходьби від лікарні, неподалік від дороги з пожвавленим рухом. Надворі залишався вільний столик. Брудна металева поверхня та хисткі ніжки, проте, влаштовували Реймонда.

— Сядемо на вулиці, — запропонував він, весело падаючи на стілець і вішаючи куртку на спинку. — Я піду до бару. Що тобі взяти, Елеанор?

Я відчула, як крутить у животі. По-перше, сидячи тут, я не зможу роздивитися паб зсередини та дізнатися, що там відбувається. По-друге, я не знала, що замовити. Що зазвичай п’ють люди в пабах? Я вирішила взяти контроль над ситуацією.

— Реймонде, я піду до бару. Я наполягаю. Що тобі взяти?

Він намагався сперечатися, але я стояла на своєму, тому зрештою він погодився, хоча це його, здавалося, дратувало. І гадки не маю, чому він через це так нервується.

— Гаразд, тоді замов мені кухоль «Гіннеса». Але я все ж таки хотів би зробити це сам, Елеанор.

Я поклала руки на стіл і нахилилася вперед, отож моє обличчя опинилося дуже близько до нього.

— Реймонде, я куплю напої. Для мене це важливо з причин, які я не хочу тобі пояснювати.

Він здригнувся, тоді кивнув, а я пішла до пабу.

Після яскравого світла надворі всередині здавалося дуже темно й гамірно — з великих динаміків гучно линула незрозуміла музика. Відвідувачів майже не було, і біля бару я виявилась єдиною клієнткою. Мене мали б обслуговувати молодий чоловік і дівчина. Вони ж тим часом захоплено розмовляли, і, щоразу як він говорив, вона починала хихотіти, ніби дурепа, трясучи своїм фарбованим жовтим волоссям, або ж він грайливо штурхав її в плече і надто гучно сміявся — суцільний фальш. Загравання людей невимовно нудні. Інша річ тварини — серед фауни, принаймні, можна побачити спалахи яскравого пір’я чи прояви лютого насилля. Розмаяне волосся та жартівливі бої навряд чи виправдовують очікування.

Знуджена, я тричі постукала по дерев’яній стільниці бару, ніби це були вхідні двері. Обоє поглянули на мене. Я попросила пиво «Гіннес», і хлопець почав наповнювати кухоль.

— Ще щось? — запитав він.

Я все ще почувалася спантеличеною. Мені здавалося, це його робота допомагати клієнтам у подібних ситуаціях.

— А що б ви порекомендували?

Він перевів погляд з темної рідини, яка стікала в кухоль, на мене:

— Перепрошую?

— Я цікавлюся, чи не могли б ви щось мені порадити? Зазвичай я не п’ю в пабах.

Він зиркнув ліворуч, а потім праворуч, ніби очікував побачити там ще когось. Зависла довга пауза.

— Гм, — розпочав він, — що ж… зараз дуже популярний сидр «Магнерс». З льодом. Непоганий літній напій.

— Гаразд, — мовила я, — дякую. У такому випадку мені, будь ласка, «Магнерс», за вашою порадою.

Він відкоркував коричневу пляшку та поставив її на барну стійку. Потім поклав кілька кубиків льоду у високу склянку і поставив її біля пляшки.

— Що це? — запитала я.

— «Магнерс».

— А для чого порожня склянка?

— Для «Магнерса», — відповів він.

— Мені потрібно перелити вміст пляшки в склянку? — збентежено запитала я. — Хіба це не ваша робота?

Він пильно поглянув на мене, а тоді повільно вилив коричневу рідину на кубики льоду і з деяким зусиллям поставив пляшку на стійку, власне, він мало не грюкнув по стійці.

— Вісім фунтів сімдесят пенсів, — сказав він найбільш непривітним тоном, який я будь-коли чула.

Я дістала п’ятифунтову банкноту та чотири монети по одному фунту, після цього забрала решту й обережно поклала в гаманець.

— Чи не могла б я попросити у вас тацю? — запитала я.

Він дістав з-під стійки брудну, липку тацю і, перш ніж розвернутися до мене спиною, простежив, як я поставила на неї напої. У так званій сфері обслуговування так мало гарних манер!

Реймонд подякував за пиво і зробив великий ковток. Сидр був доволі приємним на смак, і я переглянула свою думку про молодого бармена. Так, його вміння спілкуватися з клієнтами були не на висоті, але принаймні він знав, що порадити. З якогось дива Реймонд почав розповідати мені про свою матір, про те, що збирається завтра її навідати, як і щонеділі. Вона вдова і не дуже добре почувається. У неї багато котів, і він допомагає за ними доглядати. Він говорив і говорив і навіть не думав спинятися. Тому я перервала його монолог.

— Реймонде, — сказала я, — можна в тебе дещо запитати?

— Звісно, — мовив він, роблячи ковток.

— Якби я хотіла купити смартфон, який би ти мені порадив? Я вивчала відносні переваги «айфонів» над «адроїдами», і мені потрібна думка спеціаліста щодо співвідношення ціни та якості.