За годину-дві я зрозуміла, що навряд чи засну після нещодавніх пригод. Я увімкнула світло і подивилася на свою нічну сорочку. У мене їх було дві, щоб можна було прати по черзі. Вони ідентичні, обидві до гомілок, з невеликим вирізом, зроблені з м’якої чесаної бавовни лимонного кольору (відтінок нагадує мені вибухово-шипучі льодяники, приємний образ, хоч і не властивий моєму дитинству). Коли я була маленькою, матуся запихала мені до рота оливку, фаршировану стручковим перцем, або іноді жирний анчоус з жовто-червоної банки у формі труни. Такі собі ласощі. Вона завжди нагадувала, що вишуканим смаковим рецепторам необхідні солоні смаки, а дешеві солодощі — це щоб шкодити бідним (та їхнім зубам). Матуся мала дуже гострі білі зуби.

Єдині солодощі, що їх вона визнавала, були справжні бельгійські трюфелі (марки «Neuhaus», тільки туристи купують ті огидні шоколадні мушлі) або великі фініки, що їх можна знайти на туніських базарах, і аж ніяк не в місцевому «Спар». Якось, не так давно, стався… один інцидент… коли вона купувала продукти в крамниці «Фортнамс». Пригадую, що приблизно тоді ж вона регулярно переписувалася з «Фаухоном» про навмисну недосконалість їхнього вишневого варення. Я пам’ятаю милі червоні штампи на листах з Парижа: Liberté, Egalité, Fraternité (свобода, рівність, братерство). Зовсім не кредо матусі.

Я склала свою подушку навпіл, щоб підкласти під спину, бо так зручніше сидіти. Сон мені не йшов, тому я мусила випити заспокійливе. Засунувши руку в щілину між матрацом і стіною, я пошукала одну річ, перевірену часом, від чого її краї заокруглилися і стали м’якшими. «Джейн Ейр». Я могла б розгорнути роман на будь-якій сторінці й одразу вгадати частину історії, уявити собі наступне речення ще до того, як його побачу. Це було старе класичне видання Penguin, з портретом місіс Бронте на обкладинці. На еклібрисі був напис: «Недільна школа парафіяльної церкви Святого Євстафія, подарунок Елеанор Оліфант за ідеальне відвідування, 1998 р.». Усі казали, що я мала дуже екуменічне виховання, тому що жила в родинах пресвітеріан, англіканців, католиків, методистів та квакерів, кілька осіб взагалі не визнавали Бога, якщо він не тицяє в них своїм електричним пальцем, зображеним Мікеланджело. Я ставилася до всіх спроб духовного виховання з однаковою неповагою. Недільна школа або її еквівалент дозволяли мені залишати будинки, де я жила, а іноді мені перепадали сендвічі та стерпні товариші.

Я довільно розгорнула книжку, так, як люди крутять лотерейний барабан. Це була основна сюжетна лінія: Джейн вперше зустрічає містера Рочестера, лякає його коня в лісі, від чого Рочестер падає на землю. Пілот — гарний пес з тямущими очима, також тут. Якщо книжка і має ваду, то це невелика кількість згадок про Пілота. У книжці не може бути забагато собаки.

Джейн Ейр. Дивна дитина, яку важко любити. Самотня єдина дитина. Мусила боротися з таким болем у юному віці — після смерті, після відсутності любові. А наприкінці містер Рочестер постраждав у пожежі. Мені знайоме це відчуття. Усі вони.

У найтемніші години ночі все здається моторошним, але я була здивована почути сердитий пташиний спів. Бідолашні створіння, певно, взагалі не сплять, бо влітку сонце майже не ховається. У напівтемряві, у повній темряві, я пам’ятаю, я пам’ятаю. Не сплять у тінях, серцебиття двох маленьких кроликів, подих як ніж. Я пам’ятаю, я пам’ятаю… Я заплющила очі. Повіки — то просто фіранки із плоті. Твої очі завжди «увімкнені», завжди дивляться, тому коли їх заплющуєш, то бачиш замість світу тонку шкіру внутрішньої частини повіки з прожилками. Дуже тривожна думка. Якщо я довго думатиму про це, мені, мабуть, захочеться вирвати свої очі, щоб перестати дивитися, щоб перестати постійно бачити. Те, що я побачила, не може стати небаченим. Те, що зробила, не можна відмінити.

«Думай про щось приємне», — сказали б одні з моїх прийомних батьків, коли я не могла заснути або коли прокидалася серед ночі, вкрита від жаху липким потом, ридала й кричала. Банальна порада, але час від часу вона може бути ефективною. Тому я почала думати про пса Пілота.

Але я таки заснула — неможливо не відключитися принаймні на хвилину-дві, — та, втім, не виспалася. Неділі для мене «мертві дні». Я намагаюся спати якомога довше, щоб минуло більше часу (певно, старий тюремний трюк, дякую за підказку, матусю), але літніми ранками це непросте завдання. Коли о десятій задзвонив телефон, я не спала вже кілька годин. Я встигла помити ванну кімнату і підлогу на кухні, винести сміття і поскладати всі банки у шафі так, щоб етикетки на них були в алфавітному порядку і стояли одним боком. Я відполірувала обидві пари взуття. Прочитала газету і розв’язала всі кросворди і загадки.

Перш ніж заговорити, я кахикнула, адже збагнула, що не промовляла жодного слова вже майже дванадцять годин, відколи сказала водієві таксі, де мене висадити. Насправді це непогано. Зазвичай я не розмовляю відтоді, коли називаю водієві автобуса свою зупинку в п’ятницю ввечері і аж до моменту, коли вітаюся з його колегою в понеділок уранці.

— Елеанор?

Звісно, це був Реймонд.

— Так, це вона, — мовила я, з нотками злості. Заради бога, кого іще він очікував почути?

Реймонд кахикнув: бридкий курець.

— Гм-м-м, так. Я просто хотів тобі сказати, що сьогодні знову піду провідати Семмі, і хотів запитати, чи не хочеш ти піти зі мною?

— Навіщо?

Він замовк на мить — дивно. Навряд чи це можна назвати складним запитанням.

— Ну… я зателефонував у лікарню, і мені сказали, що йому значно краще — він прокинувся, а ще його перевели в загальну палату. Я подумав… мені здається, буде мило, якщо він познайомиться з нами. Раптом він захоче дізнатися, що з ним сталося.

Я думала повільно і не мала часу обміркувати наслідки. І перш ніж я збагнула, що відбувається, ми домовилися зустрітися в лікарні в обід. Я поклала слухавку і глянула на годинник, який висів у вітальні над каміном (я купила його в крамниці Червоного Хреста: яскраво-блакитний круглий каркас, кругла рама, могутні рейнджери; мені завжди здавалося, що він додає вітальні відчуття стильної joie de vivre[6]). До зустрічі в мене було кілька годин.

Я вирішила як слід підготуватися, тому уважно подивилася на себе в дзеркало, поки нагрівалася вода в душі. Чи зможу я колись стати музою для музиканта? Цікаво. Узагалі, хто така муза? Звісно, мені були знайомі класичні алюзії, але в сучасному практичному світі муза здавалася звичайною привабливою жінкою, з якою виконавець хотів переспати.

Я замислилася про всі ці картини: чуттєві діви, що лежать у спокусливій величі, тендітні балерини з величезними ясними очима, утоплені красуні в білих облиплих сукнях, оточені квітами на воді. Я не була ні спокуслива, ні тендітна. У мене було звичайне тіло і звичайне обличчя (принаймні з одного боку). Цікаво, а чоловіки дивляться в дзеркала і розмірковують про щось таке? Коли вони розгортають газету чи дивляться фільм, невже їм показують лише дуже вродливих юнаків? І чи змушує їх це почуватися заляканими й гіршими, тому що вони не такі молоді чи не такі привабливі? Та чи насміхаються з вродливих чоловіків, читаючи газетні статті, якщо самі набрали вагу чи їхній одяг не такий модний?

Звісно, усе це риторичні питання.

Я знову поглянула на себе. Я здорова, і в мене сильне тіло. У мене є мозок, який добре працює, і голос, щоправда, не надто мелодійний: вдихання диму впродовж усіх цих років незворотно пошкодило мої голосові зв’язки. У мене є волосся, вуха, очі і рот. Я жінка, ні більш, ні менш.

Навіть потворний бік мого обличчя — моя пошкоджена половина — був кращий за альтернативний варіант, тобто загибель у пожежі. Я не згоріла до попелу. Я вийшла з полум’я, ніби маленький фенікс. Я помацала шрами, ніжно торкаючись країв. «Я не згоріла, матусю», — думала я. Пройшла крізь вогонь і вижила.

На моєму серці залишилися такі ж потворні і щільні шрами, як і на моєму обличчі. Я знаю, що вони там. Сподіваюся, у ньому ще є непошкоджена тканина, ділянки, крізь які любов може заходити і витікати. Сподіваюсь на це.

6

Радість від життя.