1892-1893.

ЛЕВ-ДІДУГАН

Лев-дідуган на світі довго жив; Багато лиха наробив; На старість підтоптавсь, нема вже тії сили, Що при здоров’ї мав! І ноги трусяться, і очі помутніли - Зовсім нікчемний став; Лежить, одкинув хвіст і смерті дожидає, А ще ричить і зо зла позирає, Неначе хоче настрашить. Минулися вже тії роки. Що розпирали боки,- Тепер усяк йому віддячить норовить. Колись він скрізь страшив, тепер у верболозі, Як той горох, мовляли, при дорозі, Хіба не схоче хто, той тільки не вскубне. Кабан кликом під боки стусоне; Жаднюга Вовк рвоне його зубами; Бугай товче рогами; На що вже Зайчик-стрибунець - І той урве хоч хвостика кінець, А капосній Лисиці Аж весело креснуть його по пиці. Недужий лиходій і стогне, і харчить… Аж бачить - і Осел біжить, Щоб і собі хоч раз його вбрикнути; Лев голову підняв, силкується гукнути: - Ой, де ж ти, смерть моя! Закрий мені навіки очі, Щоб вже не бачив я Зневаги тяжкої дурної поторочі.- І справді тяжко, що й казать. От до чого силенний Лев дожився; Бодай би був не народився, Як так життя своє кінчать! Хоч соромно, а можна прирівняти І деяких людей До тих звірей. Не треба людям забувати: Хто вік по-божому прожив, Ніколи зла і кривди не чинив, Того до смерті будуть поважати І добрим словом поминати.

1890.

ЛЕВ ТА МИША

Старенька Миша горювала: Їй ніде, бідній, було жить, Головоньки на старість прихилить; Сама собі по світові блукала… Діток нема: були колись - Теперечки по світу розбрелись,- Одним одна зосталась мати. Пішла вона звичайненько прохати, Щоб Лев в дуплі дозволив їй, Самотній та старій, Хазяйство завести маленьке Біля їх милості близенько. - Хоч сила всім страшна твоя, Хоч пан ти,- каже,- між панами, Та хто зна, що ще буде з нами: В пригоді, може, стану й я… - Хто? Ти? - Лев заревів.- Така погана? Мене, такого пана, Сюди задурювать прийшла?. Пішла! Бач, теревені розпустила! Тікай, поки ще ціла! - Злякалась Миша та притьмом Поміж травою, лопушком З переполоху почухрала - Туди-сюди- й з очей пропала. Раз Лев пішов поживи розглядать Та у тенета якось і піймався. Рвонув він раз - тенета не тріщать; Удруге, втретє - ні… Вже як не силкувався Як не ревів, Як не вертів, А все-таки не вивертівсь - зостався. Прибігли люди, узяли Зв’язали бідного та й повезли По ярмарках в залізній клітці На диво світові всьому (Видно, були німецькі митці!). Прийшлося гірко бідному йому… Згадав про Мишу, що вона казала, Та й дума плачучи: «Якби вона була, Загинути б мені, дурному, не дала; Тенета б всі попрогризала… І я б гуляв оце в зеленому гаю, Мов у раю…» А сам, сердешний, слізоньки ковтає: Є каяття, та вороття немає! Скажу я, люди добрі, й вам (До казки приказка годиться, Хоч і панам): Не плюй в колодязь: пригодиться Води напиться.

1853.

ЖУК І БДЖОЛА

Був ясний день, веселая година; Раділи і садок, і поле, і долина; Під лопухом у ямці Жук сидів І сам собі тихесенько гудів, Що день йому обрид, кругом усі товчуться, Що дуже сонечко і світить, і пече: І гаряче, і боляче, І боязко йому, сліпуючи, поткнуться, Бо день не на добро, а на лихо зведе… Аж дивиться - Бджола між квітами гуде, То на одну присяде, то на другу. Щоб трошечки свою розважить тугу, Жук, сміючись, озвавсь: - Здоровенька була! І добренько, що в гості прибула; А що, комашечко, ще долю веселеньку Потішимо, не помремо? - Хвалити бога, живемо І діло робим помаленьку,- Бджола промовила йому,- Ти ж не летиш чому? Побачив би, як все цвіте, радіє. - Не хочу,- каже Жук,- і голова здуріє, Аж зелено в очах від сонечка того; Нам краще, як нема його, І хоч би не було - байдуже… Тобі я, Бджілочко, дивуюсь дуже І, коли хочеш, раду дам: Умієш мед робить - і знай свою науку, А то ще нате, мов, і вам,- Чому не брать таку солодку штуку! Цікава дуже ти, нічого не минеш, Усяку квіточку перебереш, І треба, і не треба, Коли б змогла, поперлась би до неба. - Змолов ти, Жучку, недоладну річ,- Бджола йому сказала,- Твою головоньку покрила темна ніч, І світу божого вона не розпізнала. Турбуються усі, турбуюся і я, Нехай там буде капля і моя, Нехай і Бджілку люди знають І божу мудрість величають… Що ж, Жучку, досі ти Добув у темноти? Собі нічого і нікому; Цілісінькую ніч гайсаєш по-дурному, А блисне світ - ти лобом у вікно, Не розуміючи, нащо і що воно… Шкода з тобою розмовляти, Даремно час теряти,- Ти - Жук, а я - Бджола, Прощай! - і загула. - Куди тобі! Яке казання вдрала,- Промовив Жук.- Розумна дуже стала! Так недотепний, темний чоловік Недолюбляє ясної освіти, Бо, як той Жук, до темноти привик; А дай йому хоч зернятко просвіти, Не буде він, як Жук, гудіти, У його загуде, як Бджілочка гула, Розумна правда і хвала.