1891.

КУНДЕЛЬ

У полі тихому жив у норі Хом’як; На самоті скучав він, неборак! Подивиться кругом - багато поля Комусь дала щаслива доля; І глянуть весело, і любо походить, Не те що у норі сидіть. Он двір стоїть багатиря гладкого, Неначе городок; Чого нема у його? Будинок і садок… Надумався Хом’як себе розвеселити - І насадив маленький квітничок. Порозцвітали гарно квіти: Нагідочки, красолі і мачок, Барвінок стелиться, і рута зеленіє; Подивиться Хом’як - аж серденько радіє. Де взявся Кундель із двора… Гасаючи по полю,- Бодай би він не знав добра,- Накинувся на тиху долю. - А що се ти тут наробив? І нащо квітничок розвів? - Загавкав Кундель навіжений. Аж затрусивсь Хом’як смиренний: За що, про що, чого напав?. - Я думав, щоб…- Хом’як казать почав,- Щоб горенько було чим розважати… - Ти думав?! - Кундель став гарчати,- А чи дозволено ж вам думать, Хом’якам, Неначе тим розумним головам? - Злякавсь ще більш Хом’як, аж серце холодіє, А Кундель гав та гав: - Так знай же ти про те: Коли в дворі цвіте, То за двором ніхто цвісти не сміє! - По квітничку собака поскакав, Усе понівечив і потоптав. Став бідненький Хом’як і плакать, і тужить: - Ой квіти, мої діти! Нащо ж я вас кохав? Нащо вас доглядав? Хто ж розважатиме заплаканую долю? - Аж дивиться - іде по полю Висока Правдонька і стала перед ним. - Чого ти журишся? - вона спитала тихо.- Чи плачеш ти за ким, Чи скоїлося лихо? - Був квітничок у мене, а тепер… Он глянь, як Кундель навтішався! - Хом’як до неї обізвався І лапкою сльозу утер,- Хоч би ти, матінко, як-небудь настрашила, Щоб унялась собача сила… - Ох! - каже Правдонька.- І я його боюсь, Бо Кундель, бач, який здоровий, мов скотина; Зустрінусь, аж трушусь,- Нехай його страшить лиха година! Бодай би Кундель той пропав! На Хом’яка нагнав таке він лихо, Що той і приказку у норку заховав, Аби, як кажуть, лихо тихо.

1892-1893.

КІТ І БАБА

У одному селі була Весела Баба Шелестиха. - Аби я добренько жила, А більш копи не буде лиха! - Шуткуючи було і скаже, і моргне.- Дивіться на мене! Всім весело, як Шелестиха скаче,- Не треба нам того, хто плаче, Сльозами коровай не бгать…- Весела Баба, що казать! Раз на святках пішла куму провідать, Погостювать і пообідать, В беседі серце звеселить, Дулівочки попить, А на потуху Варенуху. Оставсь у хаті Кіт хазяйнувать, Щоб мишам волі не давать; Сидів він цілий день під лавою даремно, Аж покіль стало темно, А бісова мишва ніде не шелестить; Розсердивсь на таку дурницю, Нюхнув угору - щось пахтить; Він скочив на полицю І з миски ковбасу під припічок поніс; «Жди тих мишей,- подумав,- хай їм біс! Се, певно, корисніше буде, Недаром же смакують люде…» Аж двері рип у хату із сіней,- Вернулась Баба із гостей; Як глянула - аж здивувалась, Не думала, не сподівалась, Щоб збожеволів Кіт,- Хіба пристріт! Швиденько свічку засвітила, Сама на лаві сіла; Під припічком мурло сидить, А Баба головою хить та хить І ну хазяїна журити: - Так от як ти почав робити! За те, що жив в теплі, в добрі… Гай-гай! Сміятимуться кури, Кричатимуть в дворі: Ледащо Кіт, злодюга мурий, Знущається над бабиним добром… Його із хати помелом!.- А Кіт ковбаску уминає, Неначе й не до його річ. Бабуся знов: - І сорому немає! Ковбаски захотів… який панич… Се не панич, се чортова нахаба, Се капость, се розор, а не користь…- Дудукає п’яненька Баба, А мурий їсть собі та їсть. Що ж помоглось від бабиної казки? Занапастив кільце ковбаски, До половини, може, з’їв, А то порвав і розкришив. До прикладу я хочу так сказати: Де треба настрашить, там нічого в кутку, Як кажуть, прясти на тонку І теревені розпускати.

1892-1893.

КАМІНЬ ТА ЧЕРВ’ЯК

- Дивись ти, як хвинтить зачав! Неначе й справді пишна птиця! - Так Камінь, лежачи в пшениці, На дощик верещав.- А глянь, іще й радіють люде; Запевно, всі вони дурні,- Аж чудно далебі мені! Ну що їм від того прибуде, Як дощ поналива води? Хоч опісля вже й не ходи: І росяно, і кально; скрізь калюжі,- Погано, та ще й дуже. Та що вже будемо робить, Самому всіх не перевчить. Я тутечки лежу відколи? Звичайно, мов мене й нема; Де не покинуть - все дарма, А й слова доброго не чув собі ніколи,- Бодай їм дихать так! - Мовчи лиш, дурню, не базікай,- Тут став казать йому Черв’як.- Сей дощик - радість всім велика. Земля посхла була - от він її змочив; Травицю трохи підживив; Пашня зовсім була пов’яла, Мов тая в’яла риба стала,- Він їй головоньку підняв, А добрим людям щастя дав… А з тебе що? Лежиш, ледащо! Такії лежні людям нащо?. Лежи ж, коли лежати звик, Та не базікай, дурню, дуже. Буває, інший чоловік Все приндиться, що довго служе; А що в йому? Те, що й у Камені тому.