1864-1872.

ВЕРЕДЛИВА ДІВЧИНА

Була собі Галя, Дівчинонька-краля, І багата, і вродлива, Тільки дуже вередлива,- Усякому зась. Вона теє знала І скрізь щебетала, Як та пташка на просторі: «На те,- каже,- щука в морі, Щоб трусивсь карась». Багатая доля, Веселая воля, Одна стежечку топтала, Друга тирлич розсипала, Куди вона йшла. «Труси мене, хлопче, Козаче-молодче, Щоб намистечко бряжчало!» - Так їй щастячко співало, Як була мала. Не все ж дівувати,- Сватів стали слати; Чорнобривка гордувала, Гарбузами наділяла, Соромила всіх: Той не до любові, Не так вуси, брови, Той носатий, той кирпатий. Той невдатний, небагатий.- Не треба таких! Весна за весною Летіли стрілою, Дівчинонька ряст топтала, Загулялась, не вгадала, Як стала марніть. Гульня відцуралась, З журбою спізналась, І частенько серед ночі Стали плакать карі очі І серденько нить. Чи куди б летіла, Чи кого б просила, Що почати, що робити, Як самотній в світі жити, Не знала сама. У віконце гляне, За ворітьми стане, Щоб розважить свою тугу, Чи не йтиме козак з лугу - Нема та й нема. Колись був слідочок - Засипав пісочок, Була стежечка горою, Та глухою лободою Вона заросла. Сиділа, сиділа Та й наворожила - І якраз після Михайла За якогось шкандибайла Насилу пішла. Дівчатоньки-діти, Рожевії квіти! Я вигадав вам брехеньку, Щоб головку молоденьку Звеселить на час; А ви собі смійтесь, За вітром не війтесь, Щиро правдоньку шануйте І не дуже вередуйте,- Будуть люди з вас.

1890.

ВЕДМЕДИК

На муріжку, серед двора, Гуляла дітвора; Гостинчики переглядала, Що матінка понадавала. - Нум у ведмедика гулять! - Сусідній Хлопчик став казать. - Нум, нум! - всі почали кричати. - Ведмедиком лежати буду я,- Вигадує Хлоп’я,- Гарчатиму на вас, мов хочу похапати, А ви кажіть мені: «Ведмедику, цить, цить!» У рот гостинчики потрошечку кладіть.- Послухали, усі докупи збились І у ведмедика гуляти заходились. Лежить Ведмедик і гуде, А дітвора у рот йому кладе Потрошку та по половинці, Пооддавали всі гостинці. - Тепер ви кидайтесь Ведмедика побить,- Навчає Хлопчик,- віточки беріть! - І діти віточки побрали, Ведмедика ганяти стали. Ведмедик хитрий скік та скік, Туди-сюди і, сміючись, утік. Ведмедика нема, гостинчики пропали, І діти матері жаліться стали: - Ведмедик, мамо, обдурив, Гостинчики поїв…- А в оченятах слізочки блищали… - А нащо ж ви йому давали? - Сказала мати їм,- Так вам і слід, дурним: Ото з дурлигою не знайтесь І у ведмедика не грайтесь! Так іноді і ми, як дітвора, Дурієм, ніде правди діти: Ведмедикам надаємо добра, А самі плачемо, як діти.

1892-1893.

ВАРЕНИКИ

Веселий господар Дем’ян Любив гостей на бесіду скликати. Він був багатший від усіх селян, Всього доволі мав, було чим шанувати. Вподобався йому найбільше Клим, Земляк хороший, що й казати, На все умів розумну раду дати, Усі дружили з ним. Прийшов він раз обідать до Дем’яна, А у Дем’яна страва добрая була: І маслечко, і сало, і сметана,- Гаразд, як кажуть, піч варила і пекла. Поставили на стіл вареників макітру І пляшку - свашку всіх мирян. - А нум, мірошнику, молоть без вітру,- Сказав, шуткуючи, Дем’ян.- Попереду підмажемо колеса, Щоб млин не торохтів І шестірня довготелеса Не дряпала боків.- Всесвітня свашка поклонилась, І чарочка перчівочки вродилась. - Ну, по сій мові,- каже Клим,- Дай, боже, здрастувать усім! - І прийнялись мірошники молоти: Дем’ян кладе, а Клим товче; Від дружної роботи Аж маслечко по бороді тече. - Ох, важко! - Клим сказав.- Перемололи дуже, Не лізе більше, кіш малий… - Ану,- озвавсь Дем’ян,- потіш мене, мій друже! Ось глянь, вареничок бокастенький який… - Хіба один…- промовив Клим ліниво, Посилкувався і змолов. - От бач, один проліз щасливо - Ну, ще! - Дем’ян благає знов. - Ой, схаменися, друже милий! - Аж стогне Клим.- Немає сили, Я намоловся досхочу… Не силуй, братику, бо утечу! - Нехай наш ворог утікає! - Дем’ян товче своє.- Он на весіллі тісно як буває, А прийде старшина - і місто є… Щоб вовка ми у лісі не боялись - Голубчику, ковтни ти старшину!.- Мірошники зареготались. - Для тебе,-каже Клим,- ковтну.- І ще ум’яв один вареник. - Ну, се вже,- каже,- побіденик, Всі заставки запер, Хоч хто не влізе вже тепер. - А може, хоч звершечку ляже? - Дем’ян йому лукаво каже, Вареничок узяв І на тарілочку поклав. - Послухай,- каже Клим,- ти справді вже глузуєш! Схотів, щоб я п’ятами накивав?. - Тривай! - гуде Дем’ян.- Недобре шеретуєш!- І хапнув Клима за рукав… Схопився Клим і дременув із хати І у Дем’яна годі гостювати. І переказував Дем’ян, і сам просив, А Клим і слухать не хотів. Се байка вам, писаки, Письменства рідного невдатні раки! Не пхайте через лад тулеників своїх, Коли не хочуть їх, Коли, мовляв, дороги їм не гладять, Бо часом і вони завадять І одіб’ють мирян, Як ті вареники, що пхав Дем’ян.