1853.

ДЕРЕВЦЕ

Ішов Панас із города додому З сокирою й мішком. Вертаться довелось самому, Прямуючи ліском. Іде Панас, не розглядає, Міркуючи про щось (Міркує той, хто нужду знає), Аж чує - кличе хтось: - Гов, дядьку! - хтось гукнув близенько. Оглянувся: - А хто там,- каже,- де? - Се я,- озвалося тихенько Деревце молоде,- Як вгледіло я вас, так аж зраділо. - А що тобі? - пита Панас. - Є дільце, дядечку, до вас. - Кажи, яке там діло. Деревце почало казать, Яке йому життя погане. Що не росте воно, а в’яне, Що ніде віти розпускать Через оті дуби й осики, Хоч пропади навіки. - А якби я само росло, Я б не таке було: Я б виросло високе та зелене, Усі раділи б через мене: Вівчарики і орачі У холодочку б тут лежали, Ввесь день би пташечки співали І спали б уночі… Зробіте ласку, дядечку, велику, Не жалуйте дерев старих, Озьміть та вирубайте їх,- Я дякуватиму довіку! - Достав Панас сокиру та брусок, Налагодивсь - і полягли дерев’я… Пропав лісок Знічев’я! Тепер само собі стоїть Деревце молоденьке, Сміється, шелестить (Раденьке, що дурненьке!). День, два - не вспіло погулять, Вже й лихо стало докучать: То сонечко пече, то вітер його пхає, А іноді буває Морока і з дощем. Раз якось хмара наступила, Схопилась буря і зломила Деревце бідне з корінцем. - Бач, божевільне, так і треба,- От тобі й виросло до неба! - Озвалася Сова,- Сама дурненька голова, Мовляв, біду собі купила - Талан занапастила. Гай, гай! Росло б і розрослось, І виросло б, набралось сили, І хоч самому б жити довелось, Біди б не склалось… Світе милий! Нам лишенько через таких, Та жалко й їх. Моторнії сини й онуки! Читайте байку - для науки.

1864-1872.

ХАЗЯЇН ТА ШКАПА

Хазяїн сіяв овесець; Була у його нивка невелика. От бачить Шкапа та й базіка: «І на який се він кінець Овес у полі розсипає? Мабуть, і сам гаразд не знає… А я чувала, та й не раз, Як про людей гукають всюди, Що люди розумніші нас… Кий чортів батько - брешуть люди! Який тут розум - землю рить Та розкидать пашню без діла? Неначе нікуди подіть… Стрижчаті б дав, то й я б поїла; А хоч індикам, хоч качкам,- Усе б було видніше нам, Що робить він хоч трохи гарно І що пашні не втратить марно… Або нехай би й заховав - Сказали б, що скупенький став… А то - що зробить - все дурниця, Вже аж не хочеться дивиться!» Минуло літо, після жнив Овес Хазяїн змолотив І Шкапу ту, що вередує, Він і шанує, і годує. Так інший здуру неборак Над божим ділом вередує: «І се не так, і те не так, Чого се сонце дуже гріє Або не відтіль вітер віє…» Головонька його дурна Того й не зна, Що бог нас лучче розуміє.

1853.

ФІАЛКА І БУР’ЯН

Веселая весна була; Зазеленів вишневенький садочок; Пахучая Фіалка розцвіла І звеселила свій куточок. Де взявсь Бур’ян, насіявся кругом І квітку бідную понівечив він дуже: Не та краса, і пахне бур’яном; А Бур’яну про те й байдуже, Ще й хвастать заходивсь, Барвінкові хваливсь: - А що, Барвіночку хрещатий, Яка краса у нас цвіте! - Барвінок так сказав на те: - Цвісти між бур’яном - бодай би не діждати! На ввесь садок одна, та не людна; Дала красу веселая весна, Та не дала їй долі.- Прийшов Хазяїн, поглядів,- Давно в садочку був, загаявся у полі,- Розсердився і косу ухопив… Черк-черк - і ввесь Бур’ян зваливсь, І в Бур’яні Фіалка полягла… На безталанную Барвінок подививсь І жалібно промовив: «Одцвіла!» У мене Правда гостювала І баєчку подарувала, Щоб передав я всім, Найбільше молодим: Погане панібратство шкодить І доброго нінащо зводить.

1891.

БДЖОЛА І МУХИ

Хтось Мухам набрехав, Що на чужині краще жити, Що слід усім туди летіти, Хто щастя тут не мав. Наслухались дві Мухи того дива (Про се найбільше Чміль гудів). - Тут,- кажуть,- доля нещаслива, Дурний, хто досі не летів! Покиньмо, кумо, Україну,- Нехай їй хрін! Та помандруймо на чужину, Аж до веселих тих долин, Де доля кращая витає І, може, плаче, нас ждучи… Зими там, кажуть, не буває,- Гуляй, безпечно живучи! - Так одна Муха-цокотуха Базікала з кумою вдвох,- Коли поглянуть на горох - Сидить Бджола та мовчки й слуха. - Здоровенькі були! - Обидві Мухи загули.- От добре, що зустрілись з вами… А нуте й ви збирайтесь з нами! - На це Бджола сказала їм: - Шкода! Я рідну Україну Не проміняю на чужину, Нехай се щастя вам самим.- А Мухи разом задзижчали: - Ось годі, не кажіть! Жили ми тут - добра не знали, Бодай би так не жить! Не то пани, дурні селяни - Усяке шкодить нам; Щодня таке життя погане,- Колись так буде й вам. - Ні, я сього не сподіваюсь,- Сказала їм Бджола,- Мені шаноба скрізь була, Бо я без діла не тиняюсь. А вам - Однаково, що тут, що там, Ви ні на кого не жалкуйте; Обридло тут - туди мандруйте На втіху павукам. Я про охочих до мандрівки Давно сказать хотів: Хто дома зледащів, Тому не жаль домівки. Діди мовляли їм колись: Ідіте, ринде, Куди інде,- Нащо ви нам здались? Там, може, вас не знатимуть, То й риндою не зватимуть.